Експромт для розходження тісних черевиків ногами поета

 
Василь РЯБИЙ
Рідко в житті трапляється диво. Його майже нема. Воно сховане далеко. Але ж диво і показується час від часу. Коли його не чекаєш. Отоді воно і справді диво, а не видимість, марево.
І коли я вже втомився очікувати дива, воно з’явилося на зелені свята в Коломиї 1989 року. Задзвонив телефон і я почув баритон: ,,Микола Вінграновський…”
Я йшов на зустріч з дивом і не вірив тому, що почув. Гадав, хтось мене розігрує. А коли підійшов до кінотеатру імені Ірчана, біля пам’ятника Мирославу Ірчану знайомий незнайомець розходжував тісні нові черевики літньому тестеві, відомому франкознавцеві Іванові Омеляновичу Білинкевичу. Він, хто народився 7 листопада 1936 року в місті Первомайську Миколаївської області, письменник, режисер-постановник, кіноактор, лауреат Шевченківської премії, артистично закидав голову з інтелігентними залисинами і шукав у вечірньому небі якусь зірку. Шукав і не знаходив. І нарешті тихо сказав:
– Хотів би побачити поблизу Коломиї, десь біля села Турки, яр, в якому були козаки з Наливайком. А це небо їх добре пам’ятає, і зорі їм світили в дорозі. Зорі! Коли дивлюся на них, хочеться читати небові вірші, бо що йому можеш подарувати, крім молитви?..
Ми з дивом кружляли майже безлюдним містом над Прутом і вгадували в силуетах перехожих відомі постаті письменниці Ірини Вільде, редакторки часопису ,,Жіноча доля” Олени Кисілевської, вусатого видавця Оренштайна, почули з вікон Коломийської гімназії голоси покутської трійці – Стефаника, Черемшини і Мартовича… Гість відчув себе раптом режисером, який знімає таємничий фільм про обличчя, які ніколи не зникають, тільки їх треба вгледіти. Перевтілювався в них, жестикулював яскраво, подзвонював попущеними шнурівками на взутті – і радів спілкуванню, що нарешті перенеслось у редакцію газети, де я за побажанням Миколи Степановича прочитав зо тридцять своїх віршів при свічці. Чуючи подив через слова ,,сила”, ,,чудово”, ,,прекрасно”, яких було не густо. Лише про окремі вірші він говірно висловлювався ,,замічаємо оцей”. Вони були підібрані для окремої добірки, щоби з передмовою запропонувати столичним журналам. Пригублюючи смарагдового вина, як назвав його майстер метафори, він кілька разів повторив поетичний рядок ,,Відживає замерзла трава” і нагадав про подорож до легендарного козацького яру.
Продовжуючи перебувати в стані ейфорії від зустрічі з поетом, з яким мріяв познайомитися ще зі студентських років у Львові, куди той часто навідувався, я наступного дня вителефонував авто з колгоспу в селі Турці, і ми поїхали в супроводі голови профкому, винагородженого опісля Вінграновським книжкою для дітей ,,У Неквапи білі лапи”, на пошуки шляху славного козацтва, яке зупинялося саме тут, затаївшись в глибокому яру. Не просто було знайти цей яр. Кілька разів водив колеса блуд. Аж раптом письменник вигукнув, якимось чином впізнавши об’єкт свого твору:
– Ось він, товариство, ось, рідний наш яр. Чую голоси, іржання коней, чую!
До цього яру ми добралися через перешкоди норовистого потічка, глухої стіни кущів терену і глоду, обірваної стежки. Розстелили покривало за вимогою Миколи Степановича, бо він, як зауважив, почуває себе козаком, і скомандував ,,по конях”. Тож коні наші загарцювали від радості привілля, соковитого краєвиду, що випромінював велику віталістичну енергію. На прохання автора майбутнього роману про Северина Наливайка я мусив полізти у карколомно крутий яр, де під шубою мокрого пилу з листям ховався шар снігу, що перетворився в лід. Тягнуло морозом, мов з холодильника. Отримав завдання називати рослини, що здавен оселилися тут і, очевидно, пам’ятають козаків, якщо їм передали свої оповіді предки.
– А тонконіг видно? Тоненьке стебло з китичкою, яка дзвонить? – допитується прискіпливо.
– Є, є, – по хвилині відповідаю.
– А кінський щавель є?
– Так, росте.
– А чи є Петрів хрест? А іван-чай?..
Я аж замерз, поки письменник перевірив усе, що могло рости в яру. Неможливо було видряпатися схилом яру до компанії, майже кілометр мандрував непривітним сирим дном, поки зникла пастка схилу. І внизу, в долині, завмер від зорового ефекту: на горі малесенькі люди досягали головами неба і кликали помахами рук до хліба-солі. А я взяв і прилетів до них птахом радісним, рвійно відштовхнувшись ногою від землі. Ра-аз!
– Широчінь!– вражається вголос ліричний гість. – А церковка яка он на обрії, освітлена сонцем з-за хмар!
Тиша цвіте. Церква сяє срібним чолом. А ми вже зачаровані красою козаки. Звісно, Вінграновський – це Наливайко, який відчуває природу перемін, де ,,відживає замерзла трава”, ,,пил із масок спадає на нас” (цитує коломийського поета) і додає свого рядка ,,на рябому коні прискакала весна”. І я дивуюся проникливості майстра слова, який пам’ятає рядки провінційного віршара і мовби перевіряє, чи той читав його поезію про символ оновлення, позначеного рябим кольором, що в окремих народів є ознакою святості. Небо торкається цього козачого гурту душею. Так і зафотографували небо очі нас біля історичного яру, з якого ,,ліщина дивиться очима карими”, як проникливо опоетизував світ ярів Вінграновський. Пізніше я дізнався від нього, що зняли фільм за його твором, але, на жаль, до яру в Турці не вистачило сил дійти через брак коштів і отих доморощених ,,культдіячів”, які далі носа свого нічого не бачать і не годні дати світовій культурі високий зразок мистецтва, про що мріяв вчитель і порадник геніальний Олександр Довженко – бог Вінграновського до останнього подиху…
Цю надто болючу тему українського кіно обминав десятою дорогою. Говорили про сучасну поезію і прозу, яка, на погляд Миколи Степановича, шукає свого нового обличчя на планеті, маючи нерозкриті резерви власне українського скарбу, а не запозичених самоцвітів. Щоразу запитував мене про творчі справи, казав, що поет пише для двох-трьох людей, заспокоював, що не публікують запропоновані добірки в журналах, наголошуючи, що їх з Ліною тоді також не друкували, вони не лізли на трибуни і не клялися у вірності властьімущим, не загравали з можновладцями. Писали, карались, мучились, але не схилялись. Поет не має права лукавити, продаватися за вигоди. Інакше він не поет.
Диво є диво, хоча його мало на світі. Я вперше, скориставшись нагодою, зайшов до затишного помешкання Білинкевичів на другому поверсі австрійського будинку. Микола Степанович знайшов у шафці непитущого тестя, який стримував такі потреби, темну пляшку з невідомо яких часів перестарілого домашнього не знати з чого вина, налив у дві склянки, скуштував і скривився:
– Гірке, іржаве. Отака й істина у вині.
Він витягнув звідкись розкладачку і поклав її між двох стандартних бібліотечних шаф, набитих книгами.
– Отут і спатиму, кращого нема! – солодко позіхнув і ліг, подавши руку на прощання, і аж тепер я вгледів, що на правій руці відсутній вказівний палець.
Я так і не запитав Вінграновського чому нема пальця. Як і не розпитував нічого про творчу лабораторію. Це була зайва цікавість.
Гортаючи книгу ,,Поезії” (1971) з його автографом ,,на Зелені свята – на приємне знайомство”, знову бачу натхненну людину в невибагливому одязі, яка виймає з кишені блискучий годинник на ланцюжку й артистично каже: ,,Ще є час”. Поет мав на увазі час на розмову, що повинно щось відкритися від перетину чи суголосного збігу думок, навіть мовчання, якщо воно красномовне. Дуже хотів встигнути на поетичний вечір у колі друзів, але запізнився, гостюючи кілька днів у Верховині з великим симпатичним кошиком спокусливих темночервоних полуниць, куплених на коломийському ринку, куди я його привів і поет аж ахнув від задоволення ,,ягідним раєм”. Правда, того добра де-де, а у Верховині було море, та не хотілося перебивати задум майстра. Я жартома назвав полуничну знаду ,,гріховним раєм”. На мій подив, Вінграновський згадав, що в моєму одному з віршів, які він слухав, є вираз ,,гріховна плоть”.
– Та в нашій поезії вже стільки тієї ,,гріховності”, зокрема, в одного Івана, що най буде будь-що, лише не це слово, – зауважив, йдучи поміж лотками.
Ми домовились, що зразу по приїзді зустрінемося з шанувальниками його творчості на березі Пруту. Ті подбали про скатертину-самобранку, розпалили ватру, а гостя нема і нема. Він погостював у свого давнього приятеля на день більше, а я мало не перетворився у попіл, переживаючи чи, бува, чогось не трапилося в дорозі. Шанувальники посумніли, бо для них не сталося дива. А мої нерви згоріли, мов суха трава. То чом би не крикнути на весь загадковий до неможливості осягнення, непередбачливий світ?
 
Як вже втікати від цього світу,
від бундючних лобів бояр,
треба, напевно, несамовито
в яру шукати козацький яр.
Зі свічкою, а чи без. Це безум,
яріння щире пам’яті, де
кінь вороний танцює на лезі
і Наливайко в яру цвіте.
І не біда, що сльоза намокла
і оселедець украли вітри.
Гріх цей невинний простить церковка
з хрестиком срібним навпроти гори,
яром поділеної фатально,
наче хлібина у вирі віків…
Яр ми знайшли. Яра радість печальна
сльозу ковтнула за козаків.
 
Перечитуючи декілька листів, наповнених справжнім дивом, адже, здебільшого, видатні особи не відписують, живучи за увільненою програмою. А він знаходив все ж таки вільну хвилину, аби повідомити, що заніс мої вірші в редакцію журналу ,,Київ”, де вони, потрапивши на стіл редактора відділу поезії, чомусь загубились. Не боявся написати, що сприйняв мої збірки, а в розмові по телефону подякував за надіслану книгу про Григора Тютюнника, в якій є його спогад, світло відгукнувся про збірочку для дітей від мого літературного героя Ромчика Ромчика ,,Світлофор і мухомор. Куля з Ліверпуля. Омелюх і капелюх”, на повному серйозі сприйняв паліндроми в збірці ,,Вага агав”, вважаючи їх однією з непізнаних таїн мови, яку продовжуємо вивчати в донедавна заборонених вимірах; формується новітнє віршування в огромі інформації, та поезія залишиться серцем твору і до обраних вона приходить по-своєму…
А я досі мандрую з дивом (виявилося, з легкої руки Василя Герасим’юка) вечірніми вулицями 750-літньої Коломиї. І не вірю, що Микола Вінграновський вирушив 26 травня 2004 року в найдальшу дорогу. Чую виразний голос:
– У цьому сквері чогось не вистачає. Може, пам’ятника якось символічного…
Ніби у воду дивився. Згодом на цьому місці виріс єдиний в світі музей писанки з символічним розписаним величезним яйцем…
Ось такий був експромт для розходження тісних черевиків ногами великого поета.
м. Коломия