«Економіка совісті» за моральним виміром Віктора Грабовського

109

Читаючи книжку – вивчаєш людину, входиш у її внутрішній світ
думок, почуттів і бажань. Починаєш розуміти, чим вона живе. Щоправда, це
стосується лише щирої та відвертої серцем людини, бо в наш час «економіка
совісті» – ризиковане підприємство, яке здебільшого закінчується банкрутством.
Як сказав би французький філософ Вольтер: «Небезпечно мати рацію, коли уряд
помиляється!»

Інший ключ до розуміння соціуму дає нам творча спадщина сучасного
українського письменника, літературознавця, журналіста, перекладача В.
Грабовського, «моральний барометр» якого налаштований на духовно-християнські
та національно-культурні цінності. Це засвідчують і його художні й
публіцистичні твори, зокрема і нещодавно виданий «Просвітою»  (2012 році) тритомник. Адже осмислена й
пережита письменником фабула, ідея, мотиви, образи, зокрема в суспільному
романі про любов «Ніхто не живе для себе», у циклі поезій «Споглядання дерева»
чи в публіцистиці «Економіка совісті», є не що інше, як охудожнена
причинно-наслідкова модель його стану душі.

Чимало новозавітних біблійних ремінісценцій потрапляє в
художньо-публіцистичну площину В. Грабовського, в його так би мовити поетику
трагічного оптимізму, де порушено проблеми «історичної справедливості»
воїнів-героїв УПА, української національної ідентичності, Чорнобильської
катастрофи та ін. На думку поета, важко перелічити, скільки високопоставлених
чиновників, маскуючись іменем торжества «благородної мети», спричинювалися до
жахливих вчинків, відіграючи вирішальну роль у трагічній історії свого народу.

Патологізуючи соціальну поведінку індивіда на рівні
інтерперсональних феноменів, В. Грабовський ставить споконвічне питання: Яка ж
основна причина усіх бід людини?! У цьому лабіринті проблеми і рухаються герої
письменника. Більшість із них у пошуках «Шляху, Істини й Життя» припустилися
помилки Понтія Пілата, який, запитуючи Ісуса Христа: «Що є істина?», – не
отримав відповіді. Чому? І святитель Микола Сербський у своїй книжці «Біблійні
теми» розкриває нам таємницю божественного одкровення: «Господь нічого не
відповів. Він мовчав. (…) Бо питання було поставлено неправильно. У чому
помилка Пілата? У тому, що він запитав: що є істина? – а не Хто є істина? Якби
Пілат запитав Христа: Хто є істина? – він, звичайно, отримав би відповідь, таку
ж, як він отримав на запитання: Ти Цар Юдейський? Істина – це Хто, а не що.
Істина – це особистість, а не предмет. Бог є істина».

Ця провідна християнська думка пронизує поетичний всесвіт В.
Грабовського. Як писав апостол Павло: «Нічого ми не принесли в світ, то нічого
не можемо винести!» Так і автор вірша «Покликання», сповняючись Істиною,
простодушно радіє життю: «На цьому світі / я лишень цвіркун, / дитя зеленого
струмочка / літа». Поет захоплюється красою природи: для нього «спіле яблуко
сонця нечутно випорскує з-поміж синього листя хмар», а «в доспілім яблуці
таїться вдячний скарб, що тільки раз у рік віддасть себе людині».

Такі контрасти, відтінки тонів, багатство емоцій активізують установку
читача, даючи змогу перенести його реальне Я в уявну ситуацію і „вжитися” в
художній образ. Так під поетичною кристалізацією, що розтоплюється в елегійному
музичному настрої, ми вслуховуємося у внутрішню мелодію потужного вогнища
поезії, викресаного спогадами ліричного героя. Автор усе частіше починає
вилонювати матеріал із свого внутрішнього, нікому незнаного, потаємного світу.
Та таємниця – це його психічна організація, яку можна стверджувати, але важко
дослідити. Потопаючи у власних лабіринтах душі, поет уже не може здолати їх
словом. Потік свідомості пливе з такою ґвалтівною свободою, що докорінно
втрачає раціоналізацію образів, і тоді, щоб осягнути їх, він вдається до
сакралізації історичної «народної пам’яті»: «Відколи людство на моїй Землі / Пізнало
правду в Богом данім слові, / То рушило на клич Його Любові, / Щоб дух свій Нею
ствердити в імлі» («Тривай, наша віро!»).

У поезії «Мій безмежний, хуткоплинний світе…» та «Акровірш» В.
Грабовський дає збагнути, що спасіння наших душ з погляду християнства полягає
у збереженні чистоти трьох доброчесностей: «віри», «надії» та «любові». Адже
бачити, відчувати і виражати реалії духовного буття стали альфою і омегою для
художнього світогляду митця, який з усією ясністю дає збагнути, що любов у
глибокому розумінні цього слова за своєю природою є незмінною, тому це
прероґатива не людини, а Бога: «Любов Господня, мов небесний гай – / У ньому
стільки див нараз пізнаєш, / Коли сягнеш за тайни виднокрай, / Аби збагнути:
меж Любов не знає…» («Акровірш»).

Окрім цього, слід зазначити, що поетичний стиль В. Грабовського –
це внутрішня лірична сила сцен, які інколи перериваються, ламаються на шматки;
це певне конструювання дії, що звільняється з категорії простору й часу; це рух
подій в одній площині; це пейзажні картини з виділенням на передньому плані в
ефектно піднесеній поставі героя…

Творчий шлях В. Грабовського пролягає серед крижаних айсберґів
суворої дійсності правдою любові й сумління до своєї «духовної батьківщини».
Адже невипадково його стараннями вийшов унікальний альбом перекладів поезій
«Святиня» папи Івана Павла ІІ (Кароля Войтили), а відтак – належний аналіз
віршів у статті «Любов сама врівноважує долю», де автор захоплюється смиренним
Словом папи Римського. «Та джерельна вода поезії, якою Кароль Войтила
благословляє свого читача, – пише В. Грабовський, – воістину свята. Адже вона й
справді, змиваючи з наших очей полуду суєтного щодення, допомагає збагнути, що
жодні темні води жовтневих ночей, спричинивши неврожайність душ, не примусять
нас відмовитися від щоденної молитви. Святої молитви за свободу Слова, Совісті,
Мислення».

У розумінні В. Грабовського свобода «слова», «совісті» і
«мислення» тісно пов’язана із державотворчою свободою українського народу. Адже
поет утверджує призабуту аксіому, що «без мови – немає нації!». Тяжким хрестом
лежать історичні і сьогоденні шляхи скривдженої України, а північно-східні
вітри її трагічної історії болем відзиваються у скривавленій душі поета: «Як
море, студився Дніпро, / єднаючи землю медову / століттям, де анти і про /
плакали зганьблені вдови. / Чалапало Сонечко вбрід, / щоб день цей зібрати
докупи: / хрещені душі сиріт, / протрухлі начальственні дупи. / А їх не збереш
ніяк – / терзають себе поодинці… / Та носить негідник будяк / сиріткам колючі
гостинці. / Болять пиріями поля – / корів годувати нічим… / І кличе тебе іздаля
/ уже не Вітчизна – вітчим. / Ось так / не стачає нам рук, / аби голова не
боліла… / І дзьобає душу / крук, / немовби дістався до тіла» («Як море,
студився Дніпро»).

У такій безкомпромісній душевній потребі творити для рідного
народу, який більше важить для митця, ніж власна доля, і слід шукати розгадку
його поетичного «внутрішнього сфінкса». Свободи! Свободи! Свободи! Ось чого
потребує душа поета, коли він говорить про свій знедолений люд: «Нехай перейде
сто епох – отямиться Вкраїна, / про ката скажуть просто: «здох» – / поезія ж
нетлінна… / Й не плакав би, / не плакав би – лиш сум шматує душу. / Не дасться
берег без плавби… / Я – допливу. / Я – мушу» («Заспів» Василеві Симоненкові).

Націоцентрична позиція В. Грабовського тут звужена до «первинного
акту» волюнтаризму, що для Д. Донцова була особливо цінною стосовно втілення в
життя державотворчих сподівань українського народу. Тепер уже ясно – руйнівна,
мародерська сила атеїстичної країни Рад засіла не в маніфестах, програмах чи
ідеології, а в самих душах людей. Тому герої у поетичних і прозових творах В.
Грабовського перебувають у постійних пошуках опори для власного буття, а
наратор, як добрий лікар, вибудовує з їхніх душ цілющий життєствердний
фундамент любові до Бога і рідної землі. Відтак автор здійснює реінтеґрацію
історії суб’єкта, яка є минулим настільки, наскільки минуле історизовано в
теперішньому. Навіть тоді, коли складається із містичних променів внутрішнього
стану героя, позбавляючи тіла і крові так звану «об’єктивну реальність», вона
завжди узмістовує якісь потаємні порухи людського серця.

Скажімо, в композиційних акварелях суспільного роману «Ніхто не
живе для себе» В. Грабовського невеличкий острівець архетипів «блакитного неба»
і «золотої пшениці» деякою мірою розмивається національною трагедійністю,
бароковізується геометричною чіткістю, прагнучи до завершеності в новому
епічному світі. Адже сюжет твору починається з того, що головний герой,
журналіст Андрій Колодій, проводжаючи гостей після хрестин своєї дитини,
зненацька отримує удар по голові міліціонерським жезлом. Просто службовці МВС –
так звана охорона громадського порядку – вирішили розважитися. Але цей ганебний
випадок – ніщо в порівнянні з тими соціально-політичними подіями й
інформаційною брехнею, з якими стикається протягом усього свого життя
журналіст: замовчування причин та наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
зазнавання утисків свободи слова в Україні. З розвалом Радянського Союзу кримінальний
бізнес поставлений на конвеєр, а потік інформаційної брехні ЗМІ не
припиняється, набуваючи інших фальшивих форм, тепер уже в так званій
демократичній мембрані ЄС. Так чи інак український народ попадає в тенета
світової економічної глобалізації. Утім є люди, котрі не втрачають надії і
утверджують своїм життям справедливість – це журналіст, який відмовляється
писати неправду, лікар, який ризикує собою, аби допомогти потерпілим, учений,
що долає стереотипи сучасної науки та багато інших незвичайних героїв.

У долю цих фактів вплітається концептуальна теза, яка рефреном
проходить крізь усю сюжетну лінію роману: «Просто знати потрібно… історію
землі своєї й материнську мову, бо… не тільки дія, а й Слово має бути
Совістю… це ж так по-людськи…»

Одна із шанувальниць творчості В. Грабовського, Т. Біла захоплено
скаже про його роман «Ніхто не живе для себе»: «Читаючи книгу, я ловила себе на
думці, що в образі головного героя, журналіста Андрія Колодія, вгадуються
життєві моменти і риси характеру самого автора. Окрім автобіографічних моментів
у романі знаходимо немалу долю й краєзнавчих. Це посилання чи спогади, оцінка
чи розповідь про наших відомих краян, письменників В. Міняйла, В. Іванціва, А.
Гудиму, заслуженого працівника культури України А. Кульчицького. З любов’ю
виписані світлі образи М. Вінграновського та В. Забаштанського. А як майстерно
і тонко майстер слова змалював краєвиди! Настільки натхненно, що, здається, ти
сам ступаєш поруч з Андрієм по буйнозеленому різнотрав’ю. (…) Книга – це
громадсько-етичні міркування зрілої, умудреної життєвим досвідом та наділеної
високим розумом людини, адже «ніхто не живе для себе – всі живемо задля
вічності…» Цей художньо-публіцистичний твір – своєрідна енциклопедія
українського духу, адже в ньому читач знайде історичний екскурс у лінґвістику,
філософські і теологічні дослідження поглядів українців, розвиток наших земель
з часів історії Русів…» тощо.

Світ стає для героїв роману тереном життя. Проте вони не втрачають
свого оптимізму, що символічно обіймає долі кількох поколінь. Автор наче
викарбовує на палімпсесті минулого і сучасного суспільства модель втраченого
раю душі людини. І дійсно, у багатьох епізодах твору простежується зміна
еталонного індексу архетипів «життя» і «смерті», «любові» і «ненависті», що характеризується
проблемою розщеплення й цілісності людської особистості.

Віковічні питання про дієву силу архетипів у підсвідомості
індивіда не раз борознила на своєму художньому ґрунті українська література і
сіяла відповіді в суворих контурах часу. Утім у творчості В. Грабовського вони
то спалахували жертовною любов’ю, то плекали безмовну молитву «віри» і «надії»,
то розцвітали прекрасним едельвейсом романтичного хвилювання, то наповнювали
кожен свій нерв пам’ятною терпеливістю про занедбані скарби предків.

Що воліє сказати нам автор «Економіки совісті»?! Які його думки й
бажання увінчалися мовчанням?! Заризикуємо дати відповідь словами святителя
Миколи Сербського, що, мабуть, усі ми допустилися помилки Понтія Пілата, який,
запитуючи Ісуса Христа: «Що є істина?», – не отримав відповіді.

Утім оптимізм творчості В. Грабовського, наче перекликаючись із
відомим давнім латинським виразом «через терни до зірок», утверджує велич
людського духу, його безнастанне поривання до вищої досконалості. Так у вірші
«Істина» поет промовляє: «Приходиш ти / з одвічної межі, / що так несито / й
сиво прокипає / поміж буттям, / що вороття не має, / та небуттям, / яке не знає
лжі. / І тут нема / ні крихти ворожби. / Бо та межа – / правдива суть живого… /
Є океан / та береги у нього, / і ми з тобою – / діти боротьби».

Впевнений, що творчість В. Грабовського, зокрема його нещодавно
виданий тритомник («Економіка совісті», «Споглядання дерева», «Ніхто не живе
для себе») знайде свого вдумливого читача і відкриє перед ним
філософсько-поетичні глибини українського слова.   

 

м. Львів

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!