Хочу вперше познайомити
українського читача із американською літераторкою та перекладачем Джудіт
Баумел, авторкою поетичних книг “Вага
чисел”, (за яку вона отримала престижну преміюУолта Уітмена), “Тепер” і “Кенгуру-дівчина”. Поезія, есе
та переклади Джуді друкувалися в часописах Poetry, The Yale Review, Agni Review, The New York Times, and The New Yorker, та в інших. Зараз вона працює над “Обміном кордонами” –
як своєрідні входини в пам’ять свого
батька, ця книжка – суміш особистих оповідей, подорожей, олітературненої
історії та перекладацької терії про
пережиття і пам’ять Голокосту в межах польсько-українських кордонів.
Її блог
можете віднайти за http://www.judithbaumel.com
Насамперед Джуді цікава як невтомна
поборниця охорони довкілля – за чисту воду і чисте повітря, за невирубку лісів.
40 років
тому вона була активісткою молодіжного зеленого руху у США – за здорове
середовище проживання. І далі нею є. Бореться за те, аби люди усвідомлювали, що таке здоров’я довкілля, здоров’я політичне і здоров’я
економіки (за її словами, всі ці три чинники –починаючи з медицини,
завершуючи духовністю, і визначають сам термін здоров’я). Її зелене кредо
– ніколи не здаватися, не впадати у безнадію, навіть коли напочатку ти розмовляєш всього лиш із
невеличкою групкою спостерігачів, все це згодом переросте в оптимізм, що буде здатен рухати великими масами людей
заради позитивних змін на землі.
Саме під таким кутом, задля такої
парадиґми вона дивиться на події в Єгипті
і на Тагрірській Площі. А ще раніше –
на Помаранчеву революцію.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хоч сама Джудіт Баумел народжена в
Америці, але дід ба баба її – Герш Баумел та Мальча Спікуліцер, обоє з 1898 р. –
все життя проживали в галицькому Золочеві, батько її також народився у
Золочеві у 1926 р. Цікаво, що переможець Нобелівської премії в галузі хімії
Роальд Гоффман був також уродженцем Золочева. На додачу він іще й поет. І
товаришує з Джуді. Його ім’я згадується в експозиції історії в Золочівському
Замку.Також Джуді пише зараз книжку про деяких своїх родичів, котрі були
поетами і пов’язані також зі Золочевим. Зокрема, Нафталі Герц Імбер, автор
національного гімну Ізраїлю, вірша, званого
Hatikvah, – є її кузеном. Так само й поет, що
писав ідіш та польською, Самуель Якоб Імбер.
(Незабаром, а саме 11 квітня Джуді читатиме свою поезію у
книгарні “Зелене світло”, що в Бруклині на 686 Fulton Street.
Для більшої інформації можна заглянути сюди:http://greenlightbookstore.com/)
За дивним
збігом обставин, хоча нічого в світі не є випадковим, Джуді потрапила у Львів
саме напередодні першої екологічної маніфестації, яку літератори Львова
та Львівський Музей Ідей на чолі із Олесем Дзиндрою разом
проводили
— на 110-ті роковини відкриття
Львівської Опери на воді –проводили, аби
закликати людей до відновлення спущеної у каналізацію
річки Полтви у Львові.
Річки, котру живили майже 200 різноманітних джерел, річки,
котра якраз
на Європейському вододілі… На чиїх історичних берегах
князь Данило
збудував нове місто і назвав його в честь свого сина
Лева. А зараз ця сплюндрована у минулому столітті ріка мстить місту різними
екологічними негараздами.
Своїм побаченим і прожитим нею
матеріалом – спогадом американської
туристки про кілька митей у Львові, вона й ділиться з нами у своєму есе “Річка для людей”. Треба додати, що це
есе увійшло до майбутньої літературно-наукової книги “ЛеоПолтвіс”, яку поетка із Нью-Йорку Марія Шунь та львівський Музей
Ідей разом підготували для друку у львівському видавництві “Піраміда”.
Джудіт Баумел
Річка для людей
Львівський проспект Свободи – великий бульвар
в австро-угорському стилі –
гадай, Будапешт чи Прага.
Елегантно-просторний, з деревами і лавками повздовж проходів, цей проспект завжди залюднений,
вдень і вночі, як гайвей – машинами, як
ріка – суднами. Рух людей, що прогулюються, мчать кудись, відпочивають,
перемовляються, спершись на лікоть – безперервний та гідравлічний.
Наше перше передобіддя у Львові, неділя,
холодний день жовтня, ми
вивіряємо бокові узбіччя Свободи на крок від
тієї ж юрби, – літні чоловіки в чорних беретах політикують між собою, сім’ї
пантрують дітей, що носяться на самоходних машинках, молодь випробовує щойно
винайняті мото-“Сеґвеї”, жінки дріботять на височенних підборах. Але сьогодні оця
внутрішня вулиця є виряджена статуями людей: Вмираючим гладіатором,
Марією-Антуанеттою, Статуєю Свободи, Бравим Воякою Швейком, Майклом Джексоном.
Така суто європейська туристична приманка-трюк, що залежить від
інтернаціональної мови спілкування мейк-апу, костюму, китчу і бездоганного
самоволодіння м’язами. І епідермальної виносливості кожного. Як акторам вдається не захворіти через таку гноблячу їх
тіло-розпальцьовку? Насьогодні ми можемо уздріти більше двох десятків статуй на вулиці, і
кожна із них спричинює додаткові складнощі і водовороти у людському потоці
проспекту Свободи. Це – вдалий тиждень для перебування в місті. Це – початок
мого Американського Тижня.
Американський посол зі своєю свитою
забиратиметься з Києва вже завтра, що виллється в серію напруги і
чергових зведень до нуля вже розпочатого.
Це також час для шкільного семестру, і студенти, що ми їх обминаємо, йдучи на обід, ототожнюють мені
це місце із Оксфордом в Англіїї чи Кембріджем у Массачусетсі, таке ж саме
привітне, що вихлюпує через край молодими талантами.
У вірменській ресторації, з боку Вірменської вулиці, ми зустрічаємо
свою добру приятельку Мар’яну Савку. Поетку, акторку і засновницю в-ва “Старого Лева”, чия книжка “Бостон-Джаз” про рік її життя, проведеного в Массачусетсі,
була перекладена письменником-романістом
Аскольдом Мельничуком. Завтра Мар’яна
відлучається на Франкфуртський книжковий
ярмарок. І, наче навзамін себе, представляє нам своїх львівських друзів, щоби
пригледіли за нами. Незабутня Уляна Гнідець, директорка “Українського дослідницького
центру для дітей та юнацтва”. Андрій Воронов, студент і актор експериментального театру Курбаса ( ввечері у нього вистава “Манна Хатта” (“Обітованна земля”) за радіоп’єсою “Добрий бог Манхеттену”,
– Інгеборг Бачман. I поетка Марія
Шунь,
із нових еміґрантів у Нью-Йoрку, чия
найновіша книжка “ООН” нещодавно вийшла друком в Україні.
Мері
готується до мітингу за
вивільнення річки Полтви у Львові.
Але де ж сама річка? Де окови?
Львів колись мав свою ріку, що протікала ним.
Це була справдешня річка, котру у якийсь момент Гамсбурзького
надміру та корупції було тунелізовано під стічну клоаку. Це вивільнило зайве
місце під сонцем, що його не могло заграбастати до того середньовічне містечко,
і все це, загалом, було проведено начебто із найкращих побуджень для здоров’я міщан – сховавши від очей
мочарний стан занехаяної ріки. Нібито не зле.
Але й не добре. Тому що
річку інженерно воз’єднали із каналізаційною
системою. І це породило масу проблем, включаючи і серйозні, не вельми приємні,
такі як підтоплення міста, затруєння підземних потоків, і – просто вбивчу насмішку над теперішньою назвою вулиці – проспект Свободи.
Вранці за сніданком наш приятель, щиросердний
викладач-історик, посміявся над цією грядущою річковою маніфестацією: “Я –
старий марксист, – говорить він зі сарказмом, – я знаю, що такі демонстрації
– як опій для людей. З усіма нашими
негараздами? – запитує він, – що спільного в Полтви із реальною політикою?”
На носі – чергові українські вибори. І настрої
тут, на заході країни, є абсолютно навиворіт всім тим, що панували іще рік
тому, коли президент Віктор Ющенко – надто м’який і Юлія Тимошенко (знаєте її, “цю…” в білій сукні і блондинним
завитком довкола голови) були в безкінечному протистоянні. Обоє пролетіли
на цих виборах, виборах всезагального
розчарування. Переможець Віктор Янукович – москвофіл, чемно кажучи, запросто
скористав із випускання пари космополітичного, націоналістичного, зфокусованого
на ООН, ліберального львівського оптимізму. Тепер вже ніхто й не хоче згадувати
всю ту ситуацію. Надто драстично, понадто передбачливо.
У понеділок, коли сонце вже заходило над
монументом Шевченка, Олександр Дзиндра клопочеться. Митець і куратор даного
заходу, Олесь майже із десять років тримає свою галерею і культурний центр “Музей
Ідей” у підвалі Бернардинського монастиря, на вул.Валовій. Серед його
найостанніших “провокативних” ініціатив –
екологічно-спрямований проект “ЛеоПолтвіс”, назва якого асоціюється із
давньою
назвою міста Леополіс – Місто Левів – і,
згадуваною вже, заритою річкою.
Дзиндра підготовлює причандалля для нинішньої
акції – мікрофон і мегафон,
збирає вусатих навчителів із університету
І.Франка, вбраних в козацькі однострої, як гетьман ХУІІ ст., і
студентів-художників у будівельних робах, і всіх решта, котрі несуть яскраві
плакати “Свободу Полтві!”. Ці постери на вигляд прості і привабливі, навіть із
гумором. В них не бачиш ані злості, ані закликів до крайності. Не знаходжу
також і жодної іронії. Ця демонстрація –
всього лиш дві речі нараз. Це екологічна акція, (для мене така ж сама
зворушлива, як всі ті, колись в Америці
, приурочені Дню Землі, виховавчі епізоди яких я все ще тримаю в памяті, 40
років по тому). І це водночасно захід-перформенс.
Не надто багато сторонніх глядачів, коли
розпочалася ця літературна маніфестація.
І ще менше при завершенні. У проміжку “між” ми мали змогу почути як і
поезію, так і уривки прозових текстів, декларації та виступи промовців “від себе”. Це все –
абсолютна якась химера. Якесь – аж на
поверхні! простяцтво, щось на кшталт лекції-аналогу послання-змертвихвстання, у місті, де вся молодь на мобілах, де кожен
має механізми захисту від чужого скачування, і є тех-підкованим. Організатори
акції називають це “скорботним зібранням”, але все, насправді, ще більш немислиме – як приватна розмова на
публіку, як намагання доказати самим собі, що це “змінить погоду”. Протягом всього періоду літературних виступів
завсідники-старогани у чорних беретах далі політикують, не відволікаючись,
розвернуті спинами до нас.
Після завершення літературної частини наша
групка маніфестантів крокує по всьому проспекті Свободи – у північному напрямку
до Оперного театру, а тоді знову назад, у південному, проминаючи великий
фонтан, тоді Шевченка із його визвольною місією української історії, аж до
монумента Міцкевича, возведеного на честь польського співця романтизму. Ми вже
на шляху до подвір’я Валової,
при Музеї Ідей – для перегляду документальних
зйомок та еко-фільму про Полтву.
По дорозі до пункту призначення я принагідно
запізналася із поетом, філософом і етнологом Романом Кісем. Правдива українська
легенда, дисидент-Кісь щойно, ще свіжа з друку, опублікував свою сьому книгу і
окреслює її як герметично-гірські медитації. Він сам не брав участі у виступах,
але приєднався до громади для підтримки, і ще в надії на пізніше вручення свого
нового витвору –“Квадриги” – Марії. Роман охоче пристав до розмови, і ми, зупиняючись принагідно
то тут, то там, відстали від загальної ходи. Тоді Кісь зробив спробу наздогнати
процесію, тоді знову намагався не посоромитися своєю англійською і,
врешті-решт, розвернувся назад – до свого Інституту Народознавства АН України з
етнографічним музеєм – на протилежному боці проспекту.
Годиною пізніше, вже на подвірї Валової, під
час перегляду зйомок про Полтву
(а ніхто ж не попередив, що це
демонструватиметься не в приміщенні) було вже доволі темно, і було так
дошкульно холодно, що ні чай, ні зігрівальних “сто грам”,
які Марія принесла, не могли мене привести до
себе. Розмови кружеляли наді мною, нуртували поверх мене, а я все думала про
Кісеву оповідь, як його дідусь еміґрував з Галичини – до місця свого упокоєння на на цвинтарі Лонг Айленду, Нью-Йорк.Його сьома
книжка в моїх руках. Він підписав її для Марії, тож мушу їй передати. Але я
хотіла би запам’ятати всі деталі його розповіді – як і роки, проведені у
сибірському засланні, бо ж його родинна історія є моєю родинною історією.
Галичани поміж культурами і поміж націями, поміж мовами і континентами.Повсюди
і ніде в історії. Жоден із галичан ніколи не вступив в одну і ту ж ріку двічі.
А деякі не були й ні разу.
Переклад з англійської Марії Шунь.