Про перспективи видавництва «Веселка»
Хоч як це прикро, але мусимо визнати: за двадцятирічний
період незалежності найбільшої руйнації зазнали українські духовні джерела і
серед них книговидавнича галузь. Відомо, що Верховна Рада неодноразово бралася
розглядати питання книговидання в Україні, але, як кажуть, віз і досі там.
Видавництва української книжки нині ледь животіють, книготоргівельна мережа,
попри всі наміри й розпорядження, не відновлена. Незважаючи на зростання
кількості нових видавництв, на душу населення припадає 1,1 книжки. Це найнижчий
показник серед країн Європи.
Залишається мізерною державна підтримка видавництв,
розсипалася мережа книгорозповсюдження, все менше коштів виділяється
бібліотекам для поповнення фондів. Намітилася виразна тенденція до звуження
сфери використання української мови. У планах і заходах влади не превалюють
соціально-гуманітарні інтереси.
Що ж, дбати про економіку, прибуток необхідно, але хіба
можна при цьому забувати, що книжка це не тільки товар… Новина про те, що
держава готується продати свої найвідоміші видавництва – «Дніпро», «Мистецтво»,
«Либідь», «Веселку» – наприкінці минулого року поширилася в ЗМІ і збурила суспільство. Схвилювала і мене,
старого видавця. Особливо вразив перелік об’єктів майбутньої приватизації – у
списку видавництва прирівняні до спиртових заводів! Таке укладання списків на
приватизацію свідчить про те, що їх готувала рейдерська група, якій байдуже, що
приватизувати. Не важливо, чи спиртовий завод у державній власності, чи у
приватній, – його продукт служить споюванню людей, деградації особистості. А ми
наче боремося за здоровий спосіб життя. А в списку ці антиподи (за
діяльністю) поряд. Хіба не парадокс? А
чому б не розглядати видавництва у ряду шкіл? Ніхто з високопосадовців не
спростував цю до болі ганебну новину. Невже це правда?!
Тому я й взявся за перо, щоб розповісти про трудний шлях
української книги для дітей, який починався з потічка, поступово набирав сили.
Долав перепони, аби стати життєдайним джерелом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ПРОМОВЛЯЄ СИВА
ДАВНИНА
Історична біографія книги – це біографія цивілізованого
людства. Нова цивілізація якого й почалася, власне, з появою книги. Книгу
славили і книгу гудили, книзі поклонялися і книгу палили. Відображала вона
суспільний прогрес, а іноді й рухала його. Пропагувала гуманістичні ідеали і
сіяла войовничо-агресивні зерна. Але завжди джерельно чистою лишалася книга для
дітей.
Багато добрих слів сказано про книгу. Наведемо тут прадавні.
По-перше, тому, що вони вивірені часом – їм майже 1000 років. По-друге, вони
актуальні і сьогодні: «Книги – мов ріки, які напоюють увесь світ», – писав
Нестор-літописець у «Повісті временних літ». І по-третє, що теж цікаво, пізніші
переписувачі цього літопису натрапили на старий зошит з текстом князя
Володимира Мономаха «Повчання дітям». Вважаючи, що «Повчання» за духовною силою
не менш важливе, ніж військові битви, вони поставили його в один ряд із
временними (знаковими) походами руських князів і приєднали до літопису «Повість
временних літ». Так «Повчання» Володимира Мономаха, перша писана книга для
дітей у Київській Русі, дійшла до нас і звертається до нащадків взяти «сю
граматицю» в серце – вона надихатиме на «добрі діла».
З того часу багато спливло років. Мінялися суспільства,
формації, державні устрої, а книга для
дітей була, є й буде джерелом добронравія.
Невипадково перший друкар в Україні Іван Федоров почав свою
діяльність з видання повчальних книг, вкладаючи в них «учительний» зміст.
Про чистоту джерела дбав наш великий філософ Григорій
Cковорода. Його вірші, трактати, діалоги, притчі присвячені головній ідеї
удосконалення дитини, людини. Перший філософський твір його так і називався
«Вступні двері до християнської добронравності».
Середина ХІХ століття позначилося з’явою письменників, які
створили визначні твори, адресовані дітям, і цим самим поклали початки
формування особливого різновиду художньої літератури – літератури для дітей. У
Америці – Марк Твен, у Франції – Альфонс Доде, в Англії – Льюїс Керрол, у Росії
– Олександр Пушкін. В Україні ж – у силу політичних обмежувальних акцій щодо
української мови, української книги – грамота дитини, її духовна освіта
трималися виключно в руслі релігійного повчання.
Обмеження друкованого слова в Україні гнітило Тараса
Шевченка. 1847 року він пише: «Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й
читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі друкують,
а в нас анітелень, неначе всім заціпило». Можна сказати, що він один із перших
в Україні і почав працювати для дітей. Глибоко бачачи суспільну потребу в
літературі для дітей, наш геній придивлявся до своїх сучасників: хто з
письменників володіє талантом розмовляти з дітьми. І обрав Марка Вовчка. Коли
проводжав її у подорож за кордон, то заповідав написати для дітей «копу (копа –
60 штук – В.К.) або з п’ять, а то й сім казок». Треба сказати, Марія
Олександрівна ці Шевченкові побажання виконала – написала оповідання і казки
«Кармелюк», «Невільничка», «Маруся», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя».
А Тарас Григорович після створення свого «Букваря» (1860)
виношував ідею написання й видання низки підручників для українських дітей:
«лічби», етнографії, географії, історії («тільки нашої»). «Якби Бог поміг оце
мале діло зробить, то велике само б зробилося», – писав він у листі до Михайла
Чалого.
На кінець ХІХ століття твори для дітей в Україні видаються
значно більше, – створюються журнали, альманахи. Над програмами дитячого
читання працюють Іван Франко, Олена Пчілка, Леся Українка, Борис Грінченко.
Різноманітнішими стають жанри літератури для дітей, активно розширюються
змістові обрії, перекладаються твори з іноземних мов. Так почалася література
для дітей в Україні.
З НЕДАВНЬОГО МИНУЛОГО
Йшов важкий для України 1934 рік. Спричинений державною
політикою голод косив і старих, і малих. Силовими прийомами влада загнала
українських селян у колгоспи, посадила у тюрми, заслала на Соловки і у Сибір
значну кількість української інтелігенції і заможних господарів.
Низькооплачуваним карбованцем закріпачила українського робітника за заводами і
фабриками, шахтами. Українським дітям, на відміну від нещасних дітей Польщі,
Німеччини, Англії, Америки, Японії, забезпечила «щасливе дитинство».
Разом з тим радянська влада велику увагу приділяла освіті.
Йде хвиля боротьби з неграмотністю. По селах створюються хати-читальні.
З’являються видавництва. Газети і журнали. 1933 року в Москві було організовано
видавництво Детгиз (Детское государственное издательство). І керівники
Української РСР, що часто копіювали заходи і дії Москви, надумали й собі
створити видавництво літератури для дітей. А тут і нагода підвернулася – 120
років від дня народження Т. Г. Шевченка. І ось 9 березня 1934 року – в день
ювілею поета – рішенням ЦК КП/б/У в Україні утворено Дитвидав (Дитяче
видавництво). Почало воно свою діяльність з видання творів класиків
української, російської й зарубіжної літератур. Серед авторів тогочасні
письменники Павло Тичина, Наталя Забіла, Микола Трублаїні та ін. У планах
значилося понад сто видань. Середній тираж книжки намічався 22,5 тис.
примірників. Словом, старт виявився вдалим, але доля Дитвидаву була
драматичною. Незабаром видавництво звинувачують у неправильному доборі кадрів,
які характеризувалися буржуазно-націоналістичними ухилами – українським і
єврейським. Почалася чистка: багатьох звільнили з роботи, виключили з партії.
Невідома доля й першого директора видавництва Барун Рози, яку також виключили з
партії та звільнили з посади.
З початком війни Дитвидав припинив свою діяльність. Червона
Армія відступала на схід, а все, що могло горіти, віддавалося вогню. У
Дитвидаві палять книги для дітей: горять гранки, верстки збірок Лесі Українки,
Павла Тичини, Наталі Забіли, Володимира Маяковського, Агнії Барто…
На окупованій території України ворог насаджував свій
«порядок». Головним у ньому було відсутність освіти для українців, а, отже, й
непотрібність книг. Парк поліграфічних машин нищився.
Після війни всі ресурси – технічні й людські – були
мобілізовані на відбудову зруйнованих міст, сіл, заводів, фабрик, доріг,
мостів, шкіл, вузів, бібліотек. Уряд України розумів, що відбудовуючи
поруйноване господарство, слід відбудовувати духовну сферу: відчувалася гостра
нестача книг. При Раді міністрів уже 1943 року створюється управління
поліграфії і видавництв. Розпочав роботу Держлітвидав. Його першою книгою
(через 8 місяців по закінченні війни) була «Українські народні казки»,
упорядкована академіком М. Возняком і видана тиражем 25 тис. примірників. Та
для виконання державного завдання по
виданню книг в Україні потужностей замало. Тоді якась світла голова додумалася:
ворог руйнував, ворог нехай і компенсує поруйноване. Терміново на українських
друкарнях Києва було розміщено корпус творів української класичної літератури,
які набиралися, матрицювалися й відправлялися у Лейпциг для друку. На відміну
від українських видань у м’яких обкладинках і примітивному брошуруванні
лейпцигські книги відрізнялися поліграфічною культурою, твердими оправами. До
корпусу увійшли твори Т. Шевченка, І. Франка, Л. Глібова, Марка Вовчка, С.
Руданського, Ю. Федьковича та ін. За 4-5 років проблема української книжки була
розв’язана. Книжку одержали діти, студенти, освітяни, читацькі кола.
У моїй домашній бібліотеці є три книги з цього (тепер уже
унікального) видання. На жаль, (видно так диктував час), у реквізитах книг
немає згадки про те, що вони друкувались у Лейпцигу. Інформація ця закодована:
«надруковано в друкарні», МЗ05, МІІІ, МІ09, МІ15 з матриць такої-то фабрики…
Війна ще більше загострила питання добронравності у
суспільстві. Твори для дітей в Україні у цей час видає видавництво «Молодь». Та
письменники не полишають думку про відродження Дитвидаву, оббивають, як то
кажуть, пороги високих інстанцій і домагаються успіху.
З 1956 року в Україні почали виходити книги з грифом
Дитвидав. Не маючи свого приміщення, видавництво кочувало. То його приголубила
Рада міністрів, де на восьмому поверсі був кабінет директора видавництва
Неоніли Завальницької, то перебралися на вулицю Кірова, 34 (нині Грушевського),
то переїхали на вулицю Басейну.
А тим часом видавництво ставало все потужнішим. З року в рік
обсяги зростали. Дитвидав уже бере участь у міжнародних виставках. Автори
видавництва їздять по закордонах і щоразу привозять цікаві ідеї. У Москві
працює Будинок дитячої книги. У Софії активно діє такий же Будинок. Його патрон
– відомий болгарський критик, знавець літератури для дітей Нікола Янков. У
Варшаві Будинок є. Тож запалилися ідеєю створення такого Будинку і в Україні.
Головні ініціатори – Наталя Забіла і Дмитро Білоус. Треба сказати, що ця ідея
пульсувала у руслі державної політики «все краще дітям»: у той час активно
створювалися театри для дітей, будувалися бібліотеки для дітей, піонерські
палаци, зводилися спортивні споруди, фінансувалися фільми для дітей. Знову
пішли письменники-ходаки по інстанціях…
СІМСОТ СОЛОВ’ЯТ
У вересні мене призначають директором видавництва дитячої
літератури «Веселка». Першим сигнальним примірником, що ліг мені на стіл, була
дивовижно красива збірка «Сімсот солов’ят» в оформлені Юлія Криги (тираж 50000
прим.) – пісеньки і віршики з української народної творчості. Людина я не
забобонна, але сприйняв цю книжечку як знамення: на моєму життєвому шляху
з’явився сад, що я мав вирощувати та доглядати, а в ньому виховувати 700
солов’ят. Яка красива алегорія! Відповідально й почесно.
Сад – добре, солов’ї – добре. Але ж тіснота яка і для саду,
і для солов’ят. І пішов я по кабінетах на предмет поліпшення умов. У житловому
фонді міськвиконкому дають адреси: будь ласка, будинок на розі Поштової площі і
вулиці Жданова (тепер Сагайдачного). Вимагає великого ремонту. На вулиці
Круглоуніверситетській. Треба відселити 22 сім’ї. На Шота Руставелі – мала
площа. За третім чи четвертим разом керівник житлофонду каже мені: «Та вам
треба будуватися, а ви ходите. Вам виділено під забудову ділянку». Ось так ідея
про будівництво Будинку дитячої книги набула реальних перспектив, і я з ентузіазмом
взявся за здійснення.
Цю ідею підтримали секретар міському партії Олександр
Платонович Ботвин, заступник голови Ради міністрів УРСР Петро Тимофійович
Тронько. З глибокою і особливою вдячністю згадую цих людей. У Держкомвидаві,
якому доручено було реалізувати цю ідею, прийшли до розумного, на мій погляд,
компромісу – будувати приміщення Будинку дитячої книги і розмістити в ньому
також видавництво «Веселка».
У Раді міністрів була відшукана проектна документація
«Строительство жилого дома со встроенно-пристроенной пристройкой Дома детской
книги по ул. Мельникова, 63». А незабаром було виділено забудовника. Ним стало
поліграфічне підприємство «Зоря». Контроль за будівництвом здійснював відділ
капітального будівництва Держкомвидаву УРСР. Комсомольці, молодь видавництва
«Веселка» виявили ініціативу: вахтовим методом, групами по 5-6 чоловік ходили
на будівництво допомагати робітникам.
Росла будівля, і високими темпами зростали обсяги виробничої
діяльності видавництва. Воно стало одним із найбільших видавництв для дітей у
світі. Щороку друкувало 240-250 назв книг загальним тиражем понад 40 мільйонів
примірників. Перекладало твори з 49 мов народів СРСР і 42 мов зарубіжних країн,
експортувало книжки у 128 країн світу. Книги виходили на одинадцяти
європейських мовах. Щороку в бюджет держави «Веселка» перераховували від 3 до 4
мільйонів крб. прибутку. Книги «Веселки» на міжнародних виставках одержували
відзнаки. А їхні автори ставали лауреатами Національної премії ім. Т. Г.
Шевченка, премій ім. Лесі Українки та Олени Пчілки.
Знадобилася мені й моя педагогічна освіта. Я помітив, що у
видавничій діяльності не всі вікові категорії юних читачів охоплено: випадають
малюки і старшокласники. Створюємо дві редакції – книжки-іграшки і книжки для
старшокласників. У такий спосіб ми вибудували цілісну програму друкування книг
для малюків, дошкільнят, молодших школярів, середніх і старшокласників. Нині
жодне видавництв в Україні такої схеми не дотримується.
Повезло мені й з колективом. Працювало у видавництві 240-250
осіб. Вдало поєднувалися представники старшого покоління з молодими
початкуючими. Особливо хочу згадати учасників вітчизняної війни головного
редактора М. Шевченка, заступника головного редактора О. Зарву, завідуючих
редакціями В. Тернавського і Л. Василенка. Працювали члени Спілки письменників
В. Грінчак, В. Нестайко, Є. Горева, О. Мокровольський. Вишкіл редакторських
кадрів у «Веселці» був надзвичайно високий. Зараз багато колишніх редакторів
«Веселки» працюють директорами видавництв, головними редакторами, багато на
відповідальних посадах у сучасних газетах і журналах.
1979 рік – тривога: у Раді міністрів УРСР переглядаються
списки будов з метою скорочення видатків, економії коштів перед підготовкою до
Олімпіади 1980 року. Знову похід по інстанціях. У поході беруть участь
найвпливовіші дитячі письменники Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Юрій
Збанацький. Нам повірили, точніше, повірили у силу, потрібність, необхідність
джерела доброчинності. І будівництво Будинку дитячої книги продовжилося.
31 грудня 1981 року – день здачі об’єкта. Будівельники
нетерпляче підштовхують, мовляв, ідіть дивіться, вказуйте недоліки, ми їх
швидко усунемо. Та які недоліки?! Радість від того, що видавництво нарешті
матиме своє приміщення, притлумила нашу пильність. Підписуємо акт. Це вже
потім, місяців через три, помічаємо, що дах протікає, що на другому і частково
на третьому поверхах у вікнах немає кватирок. А тепер радіємо і хочемо
якнайшвидше переїхати.
Весною 1982 року «Веселка» вселяється у нове приміщення. У
її штатному розписі з’являються нові посади й підрозділи: Будинок дитячої
книги, очолюваний завідувачем, має два кабінети: пропаганди (зав. і два
редактори) й критики (зав. і два редактори). У «Веселки» ніби виросло друге
крило. З того часу дитячий гамір на вул. Мельникова, 63 не стихав. У Будинку
дитячої книги юних читачів гостинно приймав актовий зал (140 місць); до їхніх
послуг були кіноапаратна з проектором, виставкові зали, де можна було
ознайомитися з новими книгами, ілюстраціями, оглянути виставки графіки,
дитячого малюнку. Вся організаційна і методична робота спрямовувалася на книгу,
відроджувалася наука, що вивчала читача. Відбувалися зустрічі дітей з відомими
людьми: письменниками, художниками, композиторами, будівельниками,
спортсменами, воїнами, вченими та ін..
Видавнича діяльність тісно перепліталася з діяльністю
Будинку дитячої книги. Разом з Республіканською бібліотекою для дітей і юнацтва
ми готували безліч пропагандистських матеріалів про книгу. «Веселка» видавала
щорічник «Література. Діти. Час» – збірник критичних статей, методичних
рекомендацій, бібліографічних оглядів, інформаційних матеріалів про все, що
творилося в республіці, СРСР та й у світі навколо книг для дітей.
Для послуг працівників видавництва був буфет з гарячими
стравами, поліклініка Спілки письменників. «Веселка» мала три будинки на базі
відпочинку «Бережок», що на Десні, «свою» доріжку в плавальному басейні на
вулиці Кіквідзе. Майже щороку влаштовувалися туристичні поїздки в республіки
Прибалтики, Закавказзя, у Білорусію, Казахстан. Не кажучи вже про екскурсійні
тури у Москву, Ленінград, на Закарпаття.
Наш затишний будиночок облюбувало керівництво Держкомвидаву
СРСР, проводило в ньому конференції, семінари, засідання Всесоюзної комісії з
питань літератури для дітей. Видавці прибалтійських республік, Німеччини,
Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Угорщини були частими гістьми «Веселки». У
нас було що показати. Ми щедро ділилися досвідом і затишком. До нас приїздили
мати першого космонавта Анна Тимофіївна Гагаріна з дочкою Зіною, щоб подякувати
за увагу до її сина (космічну тему «Веселка» освоїла чи не найпершою серед
видавництв). Директор Мліївської станції садівництва П. І. Артеменко привіз у
подарунок видавцям саджанці яблунь, вирощених із зернят, що побували у космосі.
І досі вони ростуть під вікнами «Веселки». Зав’язалася творча дружба з
космонавтами і з Зоряним містечком. Нашими гостями були молдавський поет
Спиридон Вангелі, болгарський письменник Йордан Мілев, польський – Януш
Пшимановський, дагестанський – Расул Гамзатов, татарський – Джавад Тарджеманов,
російські – Марія Прилєжаєва, Анатолій Алексин, Анатолій Рибаков, Аркадій
Ваксберг та багато ін. Зачастили до нас студенти з педвузів. Школярі засипали
видавництво листами; в областях були організовані опорні пункти видавництва.
Видавнича спеціалізована бібліотека, фонди якої налічували
40 тис. екземплярів, приваблювала дослідників літератури для дітей, критиків з
усіх областей України.
1984 року видавництво «Веселка», якому минало 50 років, було
нагороджено орденом Дружби народів.
СЬОГОДНІ
А що ж надбала «Веселка» за останні два десятиліття?
Найбільше досягнення – статус Національного.
Але… невмолима статистика: значне скорочення обсягів, назв,
тиражів, відповідно прибутків, кадрового складу.
Криза, глибока криза. З джерела видавництво перетворилося у
джерельце.
Приватизувати видавництво «Веселка» не проблема. Але я
переконаний, що приватника-бізнесмена книга-товар абсолютно не цікавить. Його
цікавитиме триповерховий затишний особнячок у центрі міста. Господиню цього
приміщення – книгу – він викине. Але чи буде це добронравно перед українськими
дітьми, суспільством та історією?
А поки що з сумом дивляться з фасаду приміщення видавництва
на замулене джерельце дві великі берегині української духовності, мати і дочка
– Олена Пчілка і Леся Українка! І ніби запитують: «Державо, які у тебе
пріоритети? Невже справді все можна оцінити і продати, не замислюючись, що буде
завтра? Чи усвідомлюють твої чиновники, що приватизацією видавництва
перекривають дихання українській книзі для дітей – майбутніх громадян?»
То бути джерелу добронравності чи ні?
м. Київ
Віктор КОСТЮЧЕНКО,
колишній директор видавництва «Веселка»