Диво життя в поетичному слові

250

ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АБРАМА КАЦНЕЛЬСОНА

Поет Абрам Кацнельсон народився на Чернігівщині 1 січня 1914 року,
сто років тому, на тій благословенній землі, що подарувала українській культурі
Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка, Павла Тичину, Василя
Еллана-Блакитного, Олександра Довженка, Олексу Десняка, Юрія Збанацького, Любов
Забашту, Володимира Дрозда, Леоніда Горлача.

«Звичайно, місця народження не вибирають, – згадував поет, – та я
горджусь тим, що народився в Городні… на кордоні Росії, України, Білорусії…

Мій батько – учитель математики.. .Учителі часто збиралися в нашій
хаті і прекрасно декламували Шевченка, Лесю Українку, Франка, Тичину,
Рильського. З педагогів був організований невеликий хор, який співав українські
народні пісні. У мене збереглось фото моєї матері – ще молодої – в українському
національному уборі, – вона співала в цьому хорі. Я вже в ранньому дитинстві
слухав у хорошому виконанні українські вірші й пісні. І це, очевидно, вплинуло
на моє подальше естетичне формування».

Можна без перебільшення сказати, що і місце народження, і
середовище, в якому зростав майбутній поет, помітно позначились на його
творчості й суспільній, громадській позиції. А. Кацнельсон став українським поетом
не тільки тому, що писав українською мовою. Ця мова була для нього рідною,
через рідне слово він дивився на світ, це слово було для нього першим і
неповторним.

У вірші «Купіль», що увійшов до книжки «Відчуття орбіти», автор
згадує своє дитинство, власне, малолітство, той час, «як мати у дворі у літеплі
купала… у ночвах».

Образ навколишніх чернігівських лісів, пам’ять про те, «як пахла у
ночвах вода сосною», органічно переплітаються у ліриці поета, і тому так
правдиво і хвилююче звучать його зовні прості рядки:

 

Можливо, тому і зріс я

такий однолюб непідкупний,

що змалку в твоїй, Полісся,

прозорій воді я скупаний.

 

Глибоко хвилює вірш «От син стоїть і дивиться в вікно», на перший
погляд, нібито інтимний, надто особистий, а насправді перейнятий турботою про
загальне, суспільнозначиме. Син дивиться у вікно, на новий будинок, а батька
непокоїть думка, чи знає син, «як вклякли на морозі дівчаток-мулярів тендітні
пальці», – щоб люди там жили в теплі, чи син «уміє бачити зв’язок між тим, що
під вікном цвіте бузок і запальною в світі боротьбою…».

Вміння поета від конкретної деталі, життєвої картини чи пейзажу
йти до суспільно-філософських узагальнень виразно проглядає в його віршах,
таких, як «Печені яблука», «Пізнання», «Хвала пам’яті». Завдяки цьому вмінню у
багатьох поезіях особисте, навіть інтимне, переплітається з суспільним.

А. Кацнельсон жив і творив у ті непрості часи, коли в літературі і
мистецтві домінував соцреалізм, а художня творчість була підцензурною,
знаходилась в лещатах офіційних нормативів. Але і за таких обставин справжній поет залишався поетом, як той корабель, що в морі
маневрує, вміє оминати небезпечні скелі і рифи. Хоча, звісно, в радянську добу
багато митців в тій чи в тій мірі сповідували існуючі принципи, а потім самі
підмітали в «авгієвих конюшнях».

В збірці «Атоми душі» поет не
виділяє, як це водиться, в окремі цикли чи розділи вірші «громадянські» і вірші
«інтимні». Адже і в житті такого «розподілу» немає, і тим переконливіші його
поетичні сторінки, вони в книжці взаємодіють, художньо прояснюють, доповнюють
одна одну.

Коли, наприклад, біля вірша
«Перед наступом», в якому відтворено передчуття бою, ставить поет, учасник
війни, віршовану побутову картину, де змальовано селянку, що розвела в
німецькій касці крейду і побілила хату, – то це аж ніяк не принижує загального
пафосу визвольного походу, а ширше розкриває фронтову обстановку, робить її
зримішою і ніби «підсвічує» попередній твір, деякі загальні місця стають для
читача конкретнішими, сприймаються об’ємніше.

Поет часто звертається до теми
далекої минулої війни. Гортаємо збірку «Атоми душі». Тут і своєрідні поетичні
новели, створені під час війни, – «Гобелен» та «Він лежав непорушно», де
точними й трагічними мазками, з великою любов’ю до людини, наче документальні
портрети, змальовано образи убитої дівчини, що лежала на квітчастому гобелені,
нею ж вишитім, і мужнього солдата в госпіталі, який, умираючи, ніжно дививсь в
очі медсестрі. І нарешті, світлий вияв радості автора і його бойових побратимів
– вірш «9 Травня 1945 року», що зберіг для нашої уяви щасливих воїнів-переможців,
які в той довгожданий, вікопомний день – за звістку про Перемогу «цілували
маленьку радистку, наче усе це зробила вона» – салютували в небо, «наче свої
розряджали серця».

Вірші поета про війну
наближають до нас той трагічний героїчний час на відстань серця. Задушевна
поетична розповідь про зустріч з чернігівськими медиками в березовому лісі, що
нагадала автору про дорогу людину – закохану медсестру, яку «забрала війна»,
змінюється розгорнутим монологом про «оборонців прекрасного» – тих, які воювали
в Голосіївському лісі, на тому місці, де нині стоїть Літературно-меморіальний
музей М.Т. Рильського. За невигойним болем втрати – осмислення сенсу битви, її
життєтворчих, одухотворюючих цілей: «Ні – скажу – це не просто собі
випадковість, що отут, де круте бойовище було, оселилося в домі сердечне тепло,
оселилася пісня, поезія, совість».

Шукаючи відповіді на питання, в
чому секрет емоційного впливу, звідки береться ота незбагненна внутрішня сила
віршів А. Кацнельсона, думаєш насамперед про природність вірша як необхідну
передумову його привабливості, життєспроможності. Але і це не все! Треба ще, як
у кращих творах цього поета, обов’язково поєднати пережите особисто і набуте в
суспільному розвитку. Навіть найбільш сконцентроване вираження особистих
переживань не замінить в поезії загального, суспільнозначимого, як показав
творчий досвід нашого поета.

Справжня поезія неповторна,
індивідуальна. Отже, поет, якщо він поет, завжди залишається сам собою, яку б
він тему не розробляв. Недарма навіть у «сумних» віршах А. Кацнельсона, де він
розмірковує про «красу старості» (збірка «Струм»), чи про «життєлюбства
ненасить» (збірка «Атоми душі»), чи розмовляє з собою про хворобу (збірка
«Відчуття орбіти»), ми в першу чергу бачимо любов до життя, віру в його
незнищенність, насолоджуємося карбованими, внутрішньо згармонізованими рядками
поета, який при всіх настроях залишається вірним собі як майстер і як
філософ-життєлюб.

 

Той рух, той плин я здавна ще
люблю,

І так не хочеться й собі
застигнути –

І все спішу, щоб тільки більше

встигнути,

Немов ковтки у спеку, дні
ловлю…

 

Поет мав право твердити, що «найдивніше диво – це життя». І якщо
він сумував, то тільки через те, що «Ніяк вже очі не надивляться, і руки не
наробляться ніяк!» Ось мудрості «вищий знак» – сумувати за красою, працею, яку,
чого доброго, не встигнеш зробити.

Мене переймає такий самий сум на останніх кілометрах життєвої
дороги…

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!