Дитячий мат у дебюті дауна

194

Навколошахові й білялітературні екзерсиси в сучасному романі

Ідеться про роман-посібник “Шахмати для дибілів” Михайла
Бриниха (Київ: Факт, 2008). Що має відчути знічений такою назвою читач,
діткнувшись ошатної книжкової палітурки?.. Здивування? Розгубленість? Розпач?.. Навмання розкривши першу-ліпшу сторінку, інтересант побачить: заголовок — лише
блякла квіточка до зеленця текстуальних ягідок. Несусвітня мішанина вербальних
покручів, довільна комбінація кістлявих афіксів, надгризених коренів, зів‘ялих
флексій набудячує, пардон, набундючує мову так, що на вербі тексту й справді
виростають груші-дулівки. Куди твоєму суржикові чи волапюку. Чогось схожого не
підслухаєш під час діалектологічно-фольклорних експедицій ні в Закарпатті, ні
за Донецьким кряжем, ні в підворітті, ні у пивниці, ні, перепрошую, у буфеті
столичного лялькового театру, якось ангажованого для міжнародного шахового
матчу Карякін — Шорт. Чистопорідний білорус, якби він зовсім нічого не чув про українську
чи російську мови, не зміг би ліпше намішати такого коктейлю! Не даремно,
потупивши погляд, видавці змушені були поставити на книжці ремарку: “Текст
подано в авторській редакції”. Клянемося не перетвореним на восьмій горизонталі
пішаком, що з цих лінгвістичних чагарів не виплутатися жодному коректорові чи
літредактору. Ба, й самому авторові. Але, озброївшись безсмертним досвідом
радянських алкашів, котрі спромагались наколочувати животворну для спраглого
горла рідину навіть із суспензії нітроклею, нам вдалося дещо розшифрувати й
збагнути, а заодно й не втопитися в багні таких собі орфографізмів, закамуфльованих
під постмодерний штиль усного самовираження персонажів цього химерного полотна.
Аби читачі хоча б трохи відчули мовну атмосферу “посібника”, наведемо маленький
уривок з розділу “Курс настоящих шахматних дибютів”. «…Нєкоторих мавп нам з
вами, дорогі друззя, ше довго не побачити. Хотя, єслі ми їх не бачимо, це ше не
значить, шо вони втратили інтерес до власних какашок і прочого інтелектуального
досуга. А це позволяє утвірждать, шо в диб юта Арангутанга будуще єсть — і воно
агромне», — просторікує виплід авторської уяви доктор Падлюччо, або по-простому
Василь Петрович, дядя Вася. Що ж, гострий на язик “доктор від теревенів і
шахівниці” свого часу не оминув увагою сторінки “Щоденника генія”, на яких Сальвадор
Далі в далекі 1950-ті змалював своє інтелектуальне дозвілля з погляду,
по-грецькому кажучи, “скатологічних елементів”. Певно, й деякі інші місця
“посібника” писалися під дражливі аромати на “запашному туалетному папері” —
рештках запасів епатажного генія сюрреалізму. Непереборне бажання швидше
розлучитися з набридливим Падлюччо та його наївним візаві (“мальчік Міша”),
мабуть, були не здатні погамувати ні факт відзначення “посібника” третьою
премією на всеукраїнському конкурсі романів, кіносценаріїв та п‘єс “Коронація слова
— 2008”,
ані те, що його названо переможцем однієї з номінацій у конкурсі “Книжка року —
2008”.
Вогник цікавості не гас завдяки єдиній обставині: текст проілюстровано трьома
десятками шахових діаграм. Як для прози, котра претендує на місце під сонцем
художності, спроба нестандартна. Але що з того буде?.. Чекати, доки в
драглистому ґрунті оповіді остаточно загрузнуть мовні викрутаси? До них уже не
хотілось би повертатись, але без них, власне, немає і твору. Грайливо
спаплюжений правопис. Занижена до рівня жаргону й бруталізмів лексика. Дякувати
долі, мовний тонус не занепав до абсолютного нуля — лайки. Поживок для словника
Лесі Ставицької не такий і великий. Одначе йдеться про книжку, де головним
персонажем мали би бути шахи — підсумок інтелектуальних і, можливо, навіть
духовних зусиль багатьох поколінь людства. Старовинна гра, що привела гомо сапієнса
до естетичних та справді мистецьких відкриттів, не хоче корелювати із
забрудненим словом, лукавою думкою. Цей своєрідний кодекс шахової честі
визнавав і прагнув не порушувати навіть такий відомий у мистецтві провокатор,
як француз Марсель Дюшан. Авангардист до мозку кісток, винахідник стилю
“редимейд (готова річ)”, він мав нахабство заявити про “смерть живопису” і
представити світу свої скандально знамениті твори — “Фонтан” (фабричної роботи
пісуар) та репродукцію “Джоконди” з домальованими вусиками й борідкою. Будучи
шаховим майстром, чемпіоном Європи з гри за листуванням, Дюшан, хоча в художній
практиці й звертався вряди-годи до шахової теми, проте не наважився поставити
улюблену гру в сумнівний контекст. Не думається, що ця спроба була вдалою в
“посібнику”. Опинившись в одній запряжці з шаховими фігурами, поневолене слово
— хотів чи не хотів того автор — повсякчас природно прагло підвестися з колін;
а йому майже кожного разу замість того, щоб витончено стилізувати мову
персонажів, пропонувалося вигинатися на постмодерних котурнах. Слово без
граматичного й лексичного остова — ті ж бої без правил: може вціліти — може
скалічитись. Тож коректорські ляпи (парадоксально про це говорити за наявності свідомих
авторських засад щодо зазіхання на мовні традиції та норми!) — не виняток і на
початку, і в середині, і в кінці. “Погляом” (С.10) замість “поглядом”, “прмямо”
(С.11) замість “прямо”, “зібрлись” (С.28) — треба “зібрались”, “таргедією”
(С.106) — треба “трагедією”. Або на С.109 — “на сістємих блоках”. Навіть в
умовах вигаданої автором орфографії треба писати “сістємних” з “н”. Або на С.111
— “Да, Галя, сказала, шо ви тут більше <не>робите” з пропущеним “не”. І
т.д., і т.п. Забур‘яненість мовна непомітно переходить у неохайність думання.
Хай-бо

славетний Морфі реально не міг зустрітися з маестро
Чигоріним (другий ще не

навчився грати в шахи, коли зоря першого почала
закочуватись). Хай-бо дебютна теорія “захудалаго кампазітора Філідора” не
відповідає вимогам сучасності (хоча це ім‘я назавжди лишається в історії
світових шахів та французької опери). Ці міркування можна зоставити на совісті
виведених персонажів. А от цікаво, чиє сумління потерпає, коли згадується
багаторазовий чемпіон Києваміжнародний гросмейстер О.Константинопольський (“ібо
етот мастір — лисий як бубєн”)? І зовсім робиться невдобняк, як казала одна
знайома тітка, коли переходимо до реальних шахів. (Див. діаграму). Аналізуючи
фінальну позицію «вічнозеленої» партії Андерсен — Дюфрень після заключних ходів
(21.Фхd7+ Kрxd7 22.Cf5++ Kрe8 23.Cd7+ Kрf8 24.Cxe7#), доктор Падлюччо
підсумовує: “…подивимся на цю небесну красоту: у чорних дві лишніх тури і лишня
каралєва”. Насправді ж «зайва» тура — одна! А трохи раніше (після 23-го ходу
білих) той самий персонаж вигукує: “І знову шах, і знову втеча на єдине (!?)
вільне місце”. Проте у чорного короля — два вільних поля! Так, багато чого може
навчити доктор “подавлєного інтілєктом юношу Мішу”… Постмодернізм
постмодернізмом, а шанувати шахові засади слід. Як, виявляється, й вербальні.
Навіть коли цей, з дозволу сказати, дискурс розраховано на недоумкуватих чи
дебілів. Інакше не будемо розуміти одне одного не тільки в зоні
навколомистецьких пошуків. Певно, автор вважає себе свідомим ролі в
запропонованому експерименті, хоча постмодерне річище настільки давнє і
замулене, що на його плесах марно чекати свіжого повіву для вітрила удачі.
Вигадати новий прозовий жанр “посібник” або якийсь “довідник” — тепер замало.
«Хозарський словник» укладено Бог знає коли! Однак неабияке вміння закрутити
внутрішній сюжет зовні непоказного діалогу, говорячи сучасною термінологією —
між наратором (доктор Падлюччо) і нарататором (Міша), автором демонструється
досить переконливо. На наш погляд, він займає вихідну естетичну позицію,
означену ще Михайлом Бахтіним у книжці про Рабле: “Все високе неминуче втомлює.
Стомлюєшся дивитись вгору, і хочеться опустити очі донизу. Чим сильніше і триваліше
панування високого, тим сильніше і задоволення від його розвінчання і
зниження”. Сухий текст “шахового посібника” нерідко розмочується, наче
шкарубкий сухар, іронічним поглядом на дійсність, що вчасно підживлює читацький
інте рес. У “перекладі” нормальною мовою дотепи, здається, виглядають ще ліпше.
“Шахіст під час гри — це скалка Будди і його моральних настанов”. “Не кожному
дано пройти в ці розвержені ворота, і не кожного вщипне за щоку нордичний вітер
несамовитості, вказуючи вірний шлях до первозданної краси, як її замислив
Творець шахів та решти необов‘язкових елементів всесвіту”. Краси сягне “тільки
той, хто захистив свій мозок від пагубного карієсу азартних ігор типу дурня,
козла та препаскудного насміхання над святістю 64-х клітин, ім‘я якому —
шашки”. Або, виявляється, як весело можна описувати усього-навсього одну шахову
фігуру. “Та доведеться все ж осквернити вуста його вимовлянням, бо ім‘я це
часто-густо використовується на північ од Чернігова, де земля заокруглюється і
заростає чагарниками. Ти був, синку, на північ од Чернігова? Ні? Ну й добре, я
теж не ризикнув би відправитись туди, де шахову туру нарекли, о Боже, ладьєю…
Де пафос величі, де значимість процесів, утілених в назві другої за силою
шахової боєголовки?” Від смішного до серйозного — один крок. У зворотному
напрямі, як показано в “посібнику”, — відстань ще коротша. Іронія блискавично
заводить нашого наратора у сфери сакральних шахів. “Відбиваючи принципи
світобудови, шахи завжди навіювали людству думку про хиткість і непостійність,
тільки мало хто міг <…> осягнути ці доленосні знаки”. “Ми знову
переконуємось, що в шахах немає ні найменших вигадок, а тільки проекції всеосяжного
Абсолюта”, що в них “ключ, який з‘ясовує суть довічної боротьби добра зі злом”.
І мовиться подібне через наратора не лише тоді, “коли трапляється обрив
мозкових ліній зв‘язку”, і не тільки у випадках, коли “психіатри радять не дискутувати,
а потайки дзвонити в божевільню і викликати бригаду”. Небезпечна гра словом триває…

І в ній шаховим діаграмам автор “посібника” призначив сумну
роль ілюстрацій. Вони не стали органічною частиною тексту. Цей етап уже давно
перейдено нашою журналістикою (згадаймо хоча б “Політичні шахи Юрія Космини” у
тижневику “Бізнес і політика” чи демонстраційну політичну шахівницю в
популярній телепрограмі “95 квартал”). Що далі? Достеменно для шахопрози
потрібен оригінальніший підхід. Не рятують численні цитування “мату Діларам”,
тих же “безсмертної” та “вічнозеленої” партій.

Потрібно залучати етюдистський чи проблемістський потенціал
або принаймні по-новому інтерпретувати класику. Щоправда, сумнівно, що
домальовані неперетвореним пішаком дюшанівські вусики поставлять “шахову
Джоконду” у вигідну ситуацію. Роздумуючи про прозу українського бароко, Дмитро
Чижевський несподівано вдався до шахових аналогій. “Окремі фігури (як це,
правда, було побільшості вже в старшій повісті) цікаві для автора та для читача
лише постільки, поскільки вони є, так би мовити, шаховими фігурами в напруженій
та заплутаній грі, яку ними веде Бог, “доля”, демонічні сили, — у грі, яку
добре скомбінувати і є завданням автора або перерібника старшого твору”.
Сказано наче й про наш “путівник”, сюжет якого завершується підготовкою до
вирішальної життєвої партії з нездоланною силою. “Так, люди вже майже одвикли
від Бога, як топ-гросмейстери — від королівського гамбіту, — говорить таратор своєму
єдиному слухачеві. — Але це ж не значить, що Бога, як гамбіту з жертвою пішака
на еф чотири, в природі не лишилось. А втім, я не збираюсь проповідувати”. Справді,
для проповіді потрібні чисте  серце і
щире слово, не замацане дьогтем буденщини. Брини, ха, сердечна струно, без
суєти…

 

Віктор КАПУСТА,

гросмейстер України з шахової композиції

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!