В редакцію spadok.org.ua написав один користувач, який представився істориком Ігорем Рассохою. Він почав поливати брудом наш матеріал, де ми заперечуємо автентичність “Велесової Книги”, а не її “справжність”. Те що Велесову Книгу сформував Юрій Миролюбов на основі СПРАВЖНІХ ДАВНІХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ ТЕКСТІВ І ПЕРЕКАЗІВ, змішавши з Індійськими Ведами – ніхто не відкидає. Але от існування самих дощечок – під великим питанням. Тому що їх бачили лише 2 росіянина – Миролюбов та Ізенбек, який нібито їх знайшов.
На сьогодні, жоден історик не тримав в руках ці дощечки і навіть у жодному музеї їх немає. Є лише копії фотокопій! Та найбільше питань викликає шрифт Велесової Книги, де змішана буквиця-глаголиця з індійським деванагарі. Яка давньослов’янська пам’ятка знає подібне? Це абсолютно вигаданий шрифт. Який, до речі, використовує російська секта – ІНГЛІНГИ.
Ваше питання справді дуже цікаве і стосується теми, що викликає багато суперечок серед істориків та дослідників. Велесова книга давно перебуває на межі між історичним дослідженням і міфотворчістю. Ось кілька основних моментів щодо проблематичності автентичності Велесової книги.
- Відсутність оригінальних дощечок і російський слід
Один з найслабших аспектів Велесової книги — це те, що самі дощечки, з яких нібито зчитували текст, ніхто не бачив. Як ви правильно зазначили, вони були відомі лише Юрію Миролюбову та Федіру Ізенбеку. Дощечки зникли під час Другої світової війни, і всі сучасні тексти базуються на записах та фотокопіях Миролюбова, що автоматично ставить під сумнів їх достовірність.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Перша публікація фрагментів Велесової книги відбулася в російському емігрантському журналі “Жар-Птиця” у 1950-х роках. Журнал видавався в Сан-Франциско генералом Олександром Куренковим (“Кур”), і саме через нього текст Велесової книги вперше став відомим ширшій аудиторії.
Перші копії також опублікували:
- Сергій Парамонов (“Лєсной”). «Влесова книга» — языческая летопись до-Олеговской Руси: (История находки, текст и комментарий), Виннипег, 1966. (Завантажити)
- Микола Скрипник. “Влес книга: Літопис дохристиянської Русі-України”. Вип. 1–7. Лондон; Гага, 1972-1977. (Завантажити Частина 1-4, Частина 5, Частина 7).
- Борис Ребіндер. “Велесова Книга: життя та релігія слов’ян”, Париж, 1980.
Варто зауважити, що Ф. Ізенбек і О. Куренков – були білогвардійцями, переважна більшість яких притримувалися шовіністичних, русофільських, українофобських настроїв, заперечували незалежність України, будучи противниками українського національно-визвольного руху. Їх зацікавлення Велесовою книгою могло бути спробою підтвердити ідеї про спільне “древньо-русське” коріння (під проводом т.зв. “славяно-русов” Ю. Миролюбова), вони відстоювали ідеї панславізму, що передбачало створення на просторі слов’ян великого “Радянського Союзу 2.0” включно з територіями України.
Мало хто знає, що у 1990-х роках в рф відбувся цілий націоналістичний бум і мода на Велесову книгу. В одному з журналів для учителів, який видавався Міністерством освіти, регулярно публікувалися посилання на дощечки. Згодом вони навіть потрапили в програму деяких вузів. Доходило до небаченого фанатизму – всіх, хто заперечував автентичність “Велесової книги” оголошували ворогами народу!
До речі, й зараз на росії достатньо пропагандистів, які просувають “дощечки Ізенбека”, трактуючи їх на свою користь. Це заперечує думку, буцімто “росія проти велесової книги”. Один з них – Юрій Кльосов. На превеликий жаль, деякі українські дослідники “1 в 1” повторюють методички цього КГБіста… Ще один пропагандист Олександр Барашков (“Асов”) – видав близько 10-ти “перекладів” Велесової книги, причому в багатотисячних екземплярах. У 2018 році один із них Держкомтелерадіо заборонило ввозити в Україну, дійшовши висновку, що в книзі «присутні ознаки пропаганди, фальсифікується історія і нав’язуються імперські ідеологічні доктрини держави-агресора».
На сьогоднішній день, копії “Велесової книги” знаходяться в Музеї російської культури в Сан-Франциско, США. Цей музей зберігає матеріали, пов’язані з еміграцією росіян після революції 1917 року.
Жоден з науковців досі немає точних фізичних характеристик “дощечок Ізенбека”. Товщина, висота та ширина цих дощечок залишаються невідомими. Тип дерева, покриття і техніка нанесення тексту також є суцільною загадкою. Існують лише описи на основі розповідей Юрія Миролюбова та фотографій або копій, які він зберігав. Проте ці описові дані надзвичайно розмиті й недостовірні. Незрозуміло, чим саме були вирізьблені літери: шилом, розпеченим залізом чи іншим інструментом. Жодних детальних технічних досліджень “оригіналів” не проводилося, оскільки вони фактично зникли і ніколи не були представлені для детального дослідження науковцям.
- Шрифт і система письма
Шрифт, використаний у Велесовій книзі, справді викликає чимало питань. Поєднання елементів глаголиці, кирилиці та деяких елементів, схожих на деванагарі (старовинні індійські рукописи, написані у вигляді букв, “підвішених на нитку”, тобто на верхню лінійку), є надзвичайно незвичним для будь-якої давньослов’янської писемності.
Так, якщо взяти давньоруські берестяні грамоти або новгородський кодекс на дощечках липи, то вони демонструють чітко структуроване старослов’янське письмо на основі кирилиці, з простими і функціональними літерами, які використовувалися для написання повсякденних текстів, господарських угод чи приватних листів. У цих текстах немає слідів штучних шрифтів або надмірних декоративних елементів. І для них невластива техніка випалювання чи різьблення. Взагалі, по тим писемним знахідкам на території слов’ян, які нам відомі, літери наносили спеціальними фарбами або видавлювали писалом по воску.
Важливо також зазначити, що ці пам’ятки письма були абсолютно іншого формату. Берестяні грамоти, як і новгородський кодекс, не були у вигляді прямокутних дощечок-табличок, а більше нагадували добре знайомий нам аркуш паперу А4.
Дехто може заперечити, мовляв Велесова книга – давніша за кирилицю і є пам’яткою рунічного письма! Це виглядало б правдою, якби вона не розшифровувалася банальним зіставленням з кириличною абеткою. Кожен символ, використаний на дощечках, має свій еквівалент у кирилиці, що свідчить не про унікальність чи древність цього письма, а про спробу стилізувати його під давнину… Відомі рунічні системи, як-от протоболгарське, тюркське, мадярське або германське рунічне письмо, мають зовсім інші принципи й структури, тоді як у “Велесовій книзі” ми бачимо спрощене і адаптоване під кирилицю рішення (абетка “Велесової книги” за М.Скрипником). Власне, це і зумовило таку кількість перекладів на будь-який лад.
Особливо варто наголосити на стані збереження таких пам’яток. Більшість з них збереглися частково і потребували ретельної реставрації, склеювання. Адже дерево під впливом часу, вологості, температурних коливань та інших факторів швидко гниє, руйнується. Питання, яким чином збереглися в такому доброму стані дощечки IV століття? Важко собі уявити, що вони могли пролежати століттями без втрати форми чи тексту…
Отже, така еклектика виглядає досить штучно і суперечить відомим нам історичним зразкам слов’янської писемності. Жоден інший давньослов’янський текст не демонструє такої системи письма.
Є підстави припустити, що Миролюбов, який серйозно захоплюватися індійськими ведами, зокрема “Рігведою”, спробував стилізувати свою роботу під стародавній манускрипт.
- Миролюбов і походження тексту
Існують вагомі підозри, що сам Миролюбов або його оточення створили Велесову книгу, змішавши різні джерела: від давніх слов’янських легенд до індоєвропейських міфів. Чимало його творів перегукуються з “Велесовою книгою” (двотомник “Сакральне Русі”). Миролюбов був великим ентузіастом ідеї древньої слав’янської цивілізації, яка існувала до хрещення Русі. Він мав на меті “довести”, що культура слов’ян була значно старішою і багатшою, ніж це визнають традиційні історики. Велесова книга могла бути спробою реконструювати “втрачену” історію слов’ян за допомогою скомпільованих матеріалів.
У 18-20 століттях підробки та містифікації були досить поширеним явищем, особливо у сфері археології, історії та етнографії. Романтизація минулого і бажання віднайти “величну” спадщину для власної нації або культури часто спонукали до створення або “відкриття” артефактів й текстів, які б підкреслювали древність й значущість певної цивілізації.
Чого вартий тільки російський бібліофіл О.Сулакадзев, який “наплодив” сотні фальшивих стародавніх рукописів, котрі вчені довгий час не могли відрізнити від оригіналів. Взагалі, на теренах російської імперії надзвичайно полюбляли міфотворчість – масово підробляли старовину й переписували історію.
- Інглінги і псевдоісторія
Ви також слушно згадали російську секту інглінгів. Вони використовують концепції “Велесової книги” для побудови власного квазіісторичного світогляду, змішуючи слов’янську міфологію з ведичними ідеями та езотерикою (так-звані “Славяно-Арійскіє Вєди”). Схожі групи часто апелюють до сфабрикованих або малоймовірних текстів, щоб підтримати свої ідеологічні наративи.
- Наукова критика Велесової книги
Більшість сучасних істориків, лінгвістів та археологів вважають Велесову книгу фальсифікацією. Лінгвісти часто вказують на численні анахронізми в мові тексту, що не відповідає реаліям стародавньої слов’янської писемності. Дослідження тексту виявляють низку стилістичних і граматичних невідповідностей, що характерні для значно пізнішого періоду.
У фахових істориків – документалістів і джерелознавців, теж виникає чимало питань до Велесової книги, особливо щодо її хронології та відповідності реальним історичним подіям. Широкий ареал народів і територій – Індія, Персія, Месопотамія, Карпати – створюють неприродне нашарування. Глобальний підхід до світу, який ми бачимо у Велесовій книзі, де згадуються контакти з індійцями, персами, вавилонянами та іншими народами земної кулі – характерний більше для епохи сучасних теоретиків XIX-XX століття, які мислили в масштабі цивілізації й часто-густо формували величезні історико-міфічні конструкції (як от, ідея “євразійства” або “new age”). Для волхва VI-VII століття це малоймовірно.
Слов’янські народи, як і більшість інших племен того часу, мали політеїстичний, проте локалізований світогляд. Базуючись на реальних історичних фактах і літописних джерелах, дізнаємося, що у Києві в 980 році на Старокиївській горі стояв свій язичницький пантеон слов’янських богів із шістьма дерев’яними ідолами: Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Симаргл та Макош. У цьому контексті досить складно споконвічно слов’янського бога Перуна всерйоз ототожнювати з індійським Індрою. Хоча, є у “Велесовій книзі” й інші божества, поняття та символи, якими наповнені ведичні тексти: Вишень, Кришень, Сур’я, Тваштар, Д’яус Пітар та інше. Все це видається більше на спробу самого Миролюбова інтерпретувати слов’янську історію у контексті індоєвропейської теорії.
Релігієзнавці мають багато інших запитань до Велесової книги. Так, у Дошці 16 йдеться: “Влес Книгу сю прочтемо Богу нашому, який бо єсть прибіжище нам і сила. Во врем’я оне був муж, який був благ і доблесний, за що був прозваний отцем в Русі”, а в 16-ІІ знаходимо “..і тому речемо хвалу: Буде благословен завжди, нині і прісно, і во віки віків!”. Подібні вставки не лише мають християнське забарвлення, а й віддають монотеїзмом, якого у давніх слов’ян не існувало. Таких “вкраплень” у “Велесовій книзі” насправді чимало. Миролюбов, як син священника, міг легко інтегрувати в текст християнські ідеї, стилізуючи їх під давні слов’янські вірування, що і пояснює наявність монотеїстичних концепцій.
Загалом, ваш підхід до розгляду Велесової книги як створеної на основі справжніх слов’янських легенд, але без реальних артефактів у вигляді дощечок, видається доволі обґрунтованим. Це дозволяє відокремити міф від реальності та пояснити, чому стільки суперечок навколо цього тексту. Велесова книга, швидше за все, є пізнім твором, який спирається на реальні елементи слов’янської культури, але значною мірою вигаданий.
Попри все, вона все одно може бути джерелом натхнення та культурного інтересу, якщо її використовувати з відповідним підходом. Її образи та мотиви, такі як слов’янські боги, космологія або уявлення про давнє минуле, можуть стати основою для популяризації давньослов’янської, а разом з тим і давньоукраїнської культури. Письменники, художники і композитори можуть використовувати її у своїх творах.
Висновки
Загалом, варто розрізняти “Велесову книгу” як фентезійний предмет-фейк і як мікс давньослов’янського міфу та фольклору. Це є здоровим компромісом між науковими фактами, культурним спадком та вигадками.
Самі “дощечки”, які імітують прадавню реліквію – наймовірніше, продукт творчості Ізенбека & Миролюбова або навіть цілої групи осіб.
А от ідея Велесової Книги, її задум та сюжет – це частина традиції.
Така позиція дозволяє:
- Позбутись суперечок в різних колах українців: істориків, мовознавців, народознавців, традиціоналістів.
- Зберігати історичну правдивість, не сприймаючи Велесову книгу як автентичну реліктову пам’ятку.
- Цінувати її фольклорний та культурний аспект, надихаючись, сприймаючи Велесову Книгу як символ, що відображає ідеї та світогляд давніх слов’ян.
© Портал SPADOK.ORG.UA