За всіма
тайнами й печатями, енергіями й структурами, за всім видимим і невидимим стоїть
Тайна Святого Духа. Це вона говорить устами своїх пророків до людей і народів,
побіждаючи зловмисників і роздягаючи
королів. Це вона застерігає від руїни небеса наших душ. Оглядаючи подумки
світову літературу, не знаходимо ні одної постаті рівновеликої Богоподібному
Тарасу. Такого велетня Духа могла породити тільки Божа раса.
Не покидай мене. Вночі,
і вдень, і ввечері, і рано
вставай зо мною і учи,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
учи неложними устами
сказати правду. Поможи
молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая!
моя ти Мамо! положи
свого ти сина в домовину
і хоть єдиную сльозину
в очах безсмертних покажи.
Така висока віра в місійне
призначення людини й народу не могла б зрости на пустому місці – за цими
одкровеннями чутно могутню силу праведного шляху й незламну потугу
тисячолітнього духовного досвіду. Кожною клітинкою свого великого серця Тарас
відчував, що Бог і Україна потребують не компліментів, а високого служіння,
любові й самопосвяти.
Двісті років минає від народження
геніального Шевченка, який не побоявся спокійно й твердо сказати: «А на
москалів не зважайте…»
У вірші «Росли укупочці» поет бажає
українцям миру в душі, любові й сердечної злагоди: «Подай же й нам, всещедрий
Боже! Отак цвісти, отак рости, так одружитися і йти, не сварячись в тяжкій
дорозі, на той світ тихий перейти».
Колись Іван Франко дотепно зауважив, що й справді Ісус Христос
пропонував юдеям полюбити тих, кого вони мають за ворогів, але Він нікого не
намовляв любити антипода Творця, ворога людської спільноти. Добре знаємо, як
«дбають» торгаші про українську державу, яку, бач, із негативною енергетикою
бунтівливого Тараса «не встроїш». Ну зовсім не дбав Кобзар про те, чи зарахують
його до, так би мовити, праведників людства або чи «висвятять» у чиновники
«незалежної» України. Будучи цілісною і незакомплексованою особою, він умів
по-справжньому любити й ненавидіти. Чого-чого, а злоби в нього не було ні
крихти, але й на компроміси із сатаною не йшов – надто сильні дари духовні,
надто могутній культурно-генетичний спадок дістався нашому Поету. Я нітрохи не
містифікую чи міфологізую. Ви тільки вчитайтесь у його Богонадхненні тексти. Це
людина, для якої Україна над усе, Любов над усе, Правда над усе, Бог над усе!
Ну, не зміг би він і не може бути його творчість адвокатом запроданців, хрунів,
злодіїв у законі і в беззаконні, тимчасово «успішних» в лукавстві й обмані, в
розминанні з правдою і розмиванні сталих істин, бо Дух Його добре бачить, як ті
хулителі й запроданці нищать людську расу, Боже прямування людства. Шевченко
нікого не зрадив. Шевченко не продається.
Прочитайте «Наймичку» – Україна ж
знову у наймах: «своїх» і чужих… Господи, яка ж то чисто-пречиста стихія
почуттів боголіпних! Яке тонке й глибоке стремління живих сердечних струменів і
вібрацій, яка висока настанова душі! Святий чоловік – Шевченко. А згадайте його
кров’ю серця написане «Посланіє…» 1845 року. «Обніміте ж, брати мої,
найменшого брата – нехай мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей
своїх твердими руками і діточок поцілує вольними устами. І забудеться срамотня
давняя година, і оживе добра слава, слава України. І світ ясний, невечерній
тихо засіяє. Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» Аж ні! Знову плодяться
пани-вовкулаки й підпанки-шакали. Та невже уроки історії нічого не навчили?
Невже Матір Божа Українська («Лілея») допустить, щоб «навіть… нечистії на
мене плювали»? Прочитайте Шевченкову «Відьму». Мати божеволіє, бо пан спершу
«занапастив» її, а потім й дочку «остриг», збезчестив… А для мами ж діти –
над усе: вона їх годує, спати кладе, колише, за них вона молиться… Не
«відьма» винна, що «де не піду, й вони за мною, вони з’їдять мене колись».
«Стоїть кутя на покуті, а в запічку діти. Наплодила, народила, та нема де діти:
Чи то потопити? Чи то подушити? Чи жидові на кров продать, а гроші пропити?»
Вдумайтесь! «На кров продать». Чи не актуально, кревні мої?! Оцих слів наші
вороги не цитують – бояться! «А в нас!.. На те письменні ми, читаєм божії
глаголи!.. І од глибокої тюрми та до високого престола… ми – християне! Нам
тільки сакля очі коле: чого вона стоїть у вас не нами дана, чом ми вам чурек же
ваш та вам не кинем, як тій собаці! Чом ви нам платить за сонце не повинні!..
Ви ще темні… У нас навчіться! В нас дери, дери та дай, і просто в рай. Хоч і
рідню всю забери!» («Кавказ», 1845). У поемі «Холодний яр», написаній того ж
року, Шевченко дав одкоша хулителям нашої історії та справжніх героїв. «Дурний
шию підставляє, і не знає за що! Та ще й Гонту зневажає, ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воини – разбойники, вори, пятно в нашей истории…» Брешеш,
людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане, не розкує, закований у ваші
кайдани, народ темний… Не розіб’є живе серце за свою країну». Поет добре
знав, що подвижники й герої завжди в меншості, але якраз вони – справжні творці
історії, а не гопники й ситі перевертні, що плутаються під ногами. «Помолюся
Господеві серцем одиноким І на злих моїх погляну незлим моїм оком». Із докором
і всепрощенням світить із столітнього мороку всевидяще око обличителя жестоких.
У його святій сльозі виколисується доля України.
м. Львів