Творчі дебюти молодих
арфістів були помітними, навіть
ефективними…
В. Абліцов
У багатьох читачів складається враження, що над створенням книги
працювали і працюють дві особи – автор і редактор. Щоправда, як на сьогодні,
книги часто виходять і без другої особи. А в минулому, якщо говорити точніше,
то й самому авторові не все було відомо, в яких бувальцях міг побувати його
рукопис. Часом підготовка текстів до публікації набувала ознак детективного
змісту, адже в поле зору видавців (і не видавців) потрапляв не лише рукопис, а,
бувало, що й особа автора. У невіданні конкретних тодішніх видавничих обставин
декотрі сучасники публікують приблизне бачення тих подій, компонуючи тексти
якщо не зі здогадок, то із чуток.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як редактор багатьох видань, на основі яких нині пишуться
публікації, вважаю за потрібне сказати слово, у світлі якого виразніше бачився
б той драматичний час і люди в ньому.
Ще не схлинула хвиля шістдесятництва, а вже услід їй накочувалася
нова, виносила на гребінь літературної творчості десятки молодих талантів,
зокрема поетичного жанру. Вони просто засипали своїми рукописами тодішні як
періодичні видання, так і видавництва. Автори-початківці у своїх поезіях уже
відходили від легкодумного оспівування виробничих процесів у комбригадах на колгоспних
ланах та в робітничих осередках, акцентували увагу на болючому осмисленні
народних переживань, горя. Оволодівали майстерністю в роботі над словом. Для
них було престижно засвітитися своїми творами на сторінках щорічного альманаху
«Вітрила». Згодом їхні творчі доробки визрівали до видання окремими збірками.
Видавництво «Молодь». Уже сама назва зобов’язувала працівників
цього закладу прихильно й уважно ставитися до юних талантів. Та в свою чергу
працівники Комітету держбезпеки (КДБ) і Комітету по захисту державних таємниць
– Головліт (а в побуті – цензура) завжди були напоготові, затямивши неписане
правило: справи поетичні – справи політичні. До молодих літераторів з боку
пильнувальників увага була особлива. Хто такий? Про що думає? Головну, часом невдячну
роботу, доводилося виконувати редакторові. Йому неоднораз випадало потрапляти в
становище, яке називається – «між двох вогнів». Адже в письменника, як автора,
було природне бажання – щоб редактор зберіг його твір у найповнішому вигляді,
не порушуючи ні змісту, ні художніх особливостей письма. А цензор домагався
свого – насамперед щоб у творі після опрацювання редактором були чітко
виставлені політичні акценти, мовні засоби не ускладнювали прочитання тексту,
щоб не траплялося подвійного тлумачення фрази і т. п.
Виклик редактора майбутньої книги до цензора розцінювався як
втрата ідеологічної пильності з боку працівника видавництва. І не тільки його.
Адже на рукописі автора ставився штамп «до набору» лише після прочитання
редактором, завредакції, головним редактором. Цензор (якось трапилося
спостерігати) у книзі записів занотовував дату, прізвища редактора і автора
книги, назву видання, а також номер сторінки з процитованим текстом, навколо
якого велася розмова. Фіксувався також результат бесіди: редактор погоджувався
із зауваженнями працівника Головліту чи заперечував йому. Спираючись на такі
записи, цензор (і не тільки він) міг визначати політичне обличчя і самого
редактора.
Згадане видавництво «Молодь» (орган ЦК комсомолу) фінансово було
досить прибутковим. Одначе не облишало можливості зекономити кошти на виданні
книг. Тож економісти порахували і запропонували: у тематичному плані «Молоді»
на 1966 рік одинадцять збірок молодих поетів поставити під однією позицією
«Арфа» – на серійні видання передбачалися менші витрати.
На той час у «Молоді» самоорганізувалася група працівників-
однодумців: Іван Дзюба, Сергій Плачинда, Дмитро Чередниченко, Ніна Тищенко,
Юрій Бадзьо, пізніше Григір Тютюнник, Віль Гримич (головний редактор), Богдан
Чайковський (директор). Ну і автор цих рядків. Нас у роботі об’єднувала взаємна
довіра і бажання підтримати молодих авторів, твори яких несли у собі новизну
суспільних переживань.
Над частиною рукописів «арфістів» (ця назва прижилася відразу) а
саме: над рукописами Дмитра Чередниченка, Флоріана Мілевського, Валентини
Науменко, Володимира Мельника, Віталія Михайлова працював редактор Михайло
Литвинець. Над рештою рукописів: Ніни Гнатюк, Дмитра Онковича, Василя
Голобородька, Ігоря Калинця, Олександра Шугая, Василя Фольварочного, Ігоря
Ліберди трудитися довелося мені. Тоді згадалася народна частівка, яку я почув
ще в дитинстві на сільському весіллі:
А життя, неначе арфа –
Дві струни на арфі тій…
На одній зіграє щастя,
А нещастя на другій.
Із творчістю Ніни Гнатюк я вже був знайомий, оскільки року 1965-го
ми запрошували поетесу-школярку із Вінниччини для обговорення її віршів на
літературній студії при видавництві «Молодь». До речі, та студія вела потужну
роботу у вихованні молодих – була своєрідним Літературним інститутом в Україні.
Жоден шістдесятник не обминув вечірніх понеділкових занять за адресою
Пушкінська, 28. Керував секцією поезії широко відомий поет із глибоким
педагогічним хистом Дмитро Білоус. Того разу (а таке траплялося нечасто) після
обговорення творчого доробку Ніни Гнатюк ми на Бюро літстудії винесли ухвалу:
рукопис молодої поетеси рекомендувати «Молоді» до видання окремою збіркою.
Весною 1966 року на моє запрошення Ніна Гнатюк – уже студентка
Вінницького педінституту – прибула до Києва для роботи над рукописом, який вона
назвала «Голубінь». Невиразна розпливчата назва аж ніяк не перегукувалася з
бентежним поетичним світом – розвихреним свіжими грозами («Громи лежали, мов
діди»), вдовиними тривогами («Вдовина злива йшла селом І голосила»). Я як
редактор ще недавно працював-порався над томиком вибраного (у серії «Поезія»)
Василя Симоненка. Поет на той час уже переселився у Зоряну Країну, а творчість
його заборонялася. Один з віршів Ніни Гнатюк називався «Пелюстка грому» («Я –
пелюстка рудого весняного грому»). Кажу авторці: «Перша збірка Василя Симоненка
називається «Тиша і грім». Його – ТАМ – нехай береже тиша, а нам, живим, хай
лишається грім його поезій. Отож раджу збірку назвати «Пелюстка грому» – щоб не
затихав голос Василя Симоненка «хоч у такий спосіб». Ніна охоче погодилася.
До кожного рукопису арфістів ми підходили з творчою увагою – аби
збірка і могла з’явитися на світ, і несла в собі поетичну неповторність. Дмитро
Чередниченко назвав свій рукопис «Лелич»
– за однойменною поемою. Так і подали на оформлення художнику. Потім
обміркували, що через гостросюжетний зміст поеми збірка може бути взагалі знята
з видання. Зійшлися на тому, щоб перейменувати книгу, вкладаючи в назву «Отава»
приховану символіку: мовляв, покоління наших батьків було скошене, як трава,
сталінською косою. Наше ж покоління – молода отава. А розкрилений лелека,
намальований художником Р. Масаутовим, так на обкладинці і залишився.
Рукопис Олександра Шугая мав назву „Ромен-цвіт”. (Родом він із
давнього міста Ромен на Сумщині; ця назва перепліталась із козацькими мотивами,
а свої вірші до видавництва автор надсилав ще з армії, з Групи радянських
військ у Німеччині. Коли ж повернувся в Україну, ми з ним щиро заприятелювали).
У рукописі був гострий, з очевидним підтекстом вірш про соняшники, яким стинають
„великі золоті голови”. Чи пройде через цензуру? Але ж автор – щойно з
передових рубежів соцтабору! Це і врятувало його вірш.
Рукописи всіх одинадцяти арфістів були вчасно відредаговані (мною
і Михайлом Литвинцем), вичитані коректорами, перечитані головною
редакцією. Уже й оформлення кожної
майбутньої збірки виконав художник Р. Масаутов. Наближався час здачі рукописів
до набору. Мною володіло втішне почуття – як-не-як роботу виконано вчасно.
Одинадцять арфістів – кожен зі своїм поетичним голосом – невдовзі вийдуть у
люди. Наклад пристойний – 7.000 примірників. У добру путь, плем’я молоде…
Івана Дзюби у видавництві вже не було – його «попросили» минулого
1965-го року. До речі, мене пересадили за той стіл, за яким працював І. Дзюба.
До мене звернувся тодішній головний редактор Віталій Возіанов (Віль Гримич на
той час цю посаду ще не обіймав): «Петре Петровичу, дайте рукопис Василя
Голобородька… Там хочуть ознайомитись… У ЦК комсомолу…». Я дав йому рукопис
«Летючого віконця», не передбачаючи, що він до мене уже не повернеться. А через
день-два зовсім неофіційні засоби масової інформації донесли, що Василя
Голобородька «застукали» за читанням рукопису праці Івана Дзюби
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» серед студентів Донецького педінституту.
Також повідомлялося – Василь студентом там уже не числиться. Це відбувалося у
квітні 1966 року.
Невдовзі на виробничій нараді я доповів, що подання «Арфи» до
набору затримується через відсутність рукопису В. Голобородька, з яким
ознайомлюються в ЦК комсомолу, а ще сказав, що обкладинка «Летючого віконця»
залишається не використаною, хоча роботу художнику Р. Масаутову за неї
оплачено. Я запропонував: обкладинку, яка призначалася на збірку В.
Голобородька, використати на збірку львівського поета Ігоря Калинця, рукопис
якого я підготував заздалегідь. Мою пропозицію було схвалено. Щоправда,
заступник головного редактора Василь Грінчак, пильно дивлячись мені в очі,
скаже: «Петре, ти береш на себе Калинця? Ну дивись…». Справді, мені доведеться мати клопоти зі
збіркою Калинця: виклики до цензури, нарікання декого з видавців. Одначе,
збірка І. Калинця «Вогонь Купала» вийде на люди у «костюмі, пошитому» на збірку
В. Голобородька. На обкладинці – дорідні зрілі яблука… Рукопис «Летючого
віконця» В. Голобородька до видавництва так і не повернеться.
Водночас розгорталася в пресі широка нещадна дискредитація автора
«Інтернаціоналізму чи русифікації». Про це свідчать майже одночасні два
антидзюбівські виступи в московській «Литературной газете», а також
«проработка» І. Дзюби на зборах видавництва «Молодь» з ухвалою позбавити його
роботи. Над тими, кого ловили за читанням праці І. Дзюби, влада чинила розправу
по-різному: відчислювали з вузу, виганяли з роботи, з партії, запроторювали у
психушки. У такий спосіб з боку влади було намагання зачистити слід за Дзюбою.
Ця акція не минула і В. Голобородька. Тоталітарна влада триматиме ситуацію на
пульсі і не пробачить поетові «гріх», коли він передасть рукопис «Летючого
віконця» за рубіж, і 1970-го року рукопис вийде окремою збіркою у «Смолоскипі».
Влада залишатиметься послідовною у своїх діях і через п’ятнадцять років, коли у
«Молоді» з нашого осередку однодумців уже не залишиться нікого – нас розженуть.
Видавництво буде «зміцнене новими надійними кадрами».
Але річ у тому, що й ці „нові кадри”, насправді, виявились в
опозиції до генеральної лінії КПРС. Бо чим тоді можна пояснити появу саме в
„Молоді” вибухової збірки Ліни Костенко „Непов-торність” (1980) та першої в XX
ст. антології давньої української поезії „Аполлонова лютня” (1982), що зробила
переворот у всьому слов’янському світі? (Редактором, ба навіть ініціатором цих видань, до речі, був О. Шугай). Через
двадцять років замовчування з’явилося тут і вибране Василя Симоненка „Лебеді
материнства” (редактор Володимир Затуливітер, він же і заступник головного
редактора). Таких прикладів можна навести чимало.
Тим часом до „Молоді” знову звернувся „потерпілий” Василь
Головобородько. Та чи забули про його „гріх” ті, що сиділи в цековських (і не
тільки в цековських) кабінетах? Ні, не забули. У цьому крилася головна, хоч і
невидима для автора, причина того, що він усе ще перебував під забороною. У
такій ситуації видавці, щоб урятувати себе, повинні були негайно відхреститися
від В. Голобородька. Проте у „Молоді”
вирішили інакше – віддали рукопис на рецензію, і то не критику-зарізяці (були й
такі), а поетові Романові Лубківському, і таким чином подолали першу важливу
сходинку до книжки.
Рецензію (із зауваженнями та побажаннями) загалом отримали позитивну. Гаразд. А що
далі? Те, що й завжди. Рукопис (разом з
рецензією) треба було надіслати на
ознайомлення автору. Це непорушне
правило! (Та й як же по-іншому?) До того ж, був своєрідний видавничий конвеєр.
Будь-який рукопис не міг лежати без руху більше трьох місяців. Контролюючи
підлеглих, ЦК наглядало над видавництвом і час від часу влаштовувало перевірки.
(Якщо на свій страх і ризик В. Затуливітер затримав рукопис В. Головобородька
на півроку чи й більше, то він, очевидно, чекав слушного моменту, щоб дати його
до видання без оголошення в перспективному плані, що теж іноді траплялося. Але
цього разу, на жаль, не спрацювало).
І ось через багато років, уже в незалежній Україні, Віталій
Абліцов, між іншим, відомий вишукуванням „смажених фактів”, публікує тодішні
листи В. Голобородька, який обзиває В. Затуливітра та О. Шугая образливими
словами. Що ж, В. Голобородькові можна
тільки поспівчувати (й пробачити): його поетичний дебют (не з вини видавців
„Молоді”!) виявився неприпустимо запізнілим. З цілком зрозумілих причин свого
часу він був непоінформований, пригнічений, дезорієнтований.
Епістолярний жанр (у листах часто фіксується приватна розмова)
допускає висловлюватися досить відверто, навіть фривольно. Та все ж перед
публікацією такого листа варто, хоч трохи з’ясувавши спрвжні обставини,
привести його до пристойного вигляду. І не зайве спитати дозволу у адресанта
для олюднення його листа у відповідному вигляді. Адже могло бути, що В.
Голобородько, переглянувши свого листа, давно написаного під гарячу руку, міг
унести в текст деякі корективи. Крім того, чому б не дати коментарів поки що
живих працівників „Молоді”. Не заради цікавості, а заради істини. Бо хто ж,
якщо не вони, знають сущу правду? Це було б тільки на загальну користь,
показало б драматизм творчої особистості в умовах воістину диявольської системи,
викрило б насильство та наругу як над автором, так і над видавцями. Не врахувавши цього, публікацію листів (документів страшної минулої епохи),
на жаль, примітивно зведено до
нібито примхи двох людей, котрі завадили виходу поетичної збірки В. Голобородька.
(Вдумаймось: адже ті люди теж були поетами! І теж потерпали від цензури). Та й звідки поетові було знати в далекому
селі на Луганщині, які сили «рухають» його рукописом, і він сприйме те послання
за підписом В. Затуливітра і О. Шугая як відмову на видання його рукопису.
А в час підготовки рукопису І. Калинця (тут повернуся до „Арфи”, з
якої розпочав) я про особу цього автора не відав нічогісінько. Добираючи вірші
з двох його рукописів («Екскурсії» та «Країна колядок»), я укладав збірку,
зважаючи на художній рівень творів. Значно пізніше (1991 р.) у передмові до
збірки поезій І. Калинця «Пробуджена муза» (видана у Варшаві) я прочитаю:
«Наступну збірку, «Країну колядок», автор подав у видавництво «Молодь» 1964
року, та редактор (цебто я – П.З.) вирішив без участі автора компілювати
обі збірки (у тій ситуації ніколи було викликати автора до Києва і вишукувати
кошти на його відрядження. П.З.),
вибравши не кращі вірші (то навіщо не кращі вірші подавати? – П.З.) з
«Екскурсій» та кращі з «Країни колядок», дав їм заголовок «Вогонь Купала» (в
іншому варіанті збірка в комсомольському видавництві не вийшла б – П.З.).
Калинець примушений був погодитися на
видання в такому вигляді збірки, бо знаходився вже під слідством і загрожував
йому й дружині арешт. Як вже сказано, видання книжки до певної міри зберегло
волю авторові» (Оля Гнатюк). Отакої! Ця ж авторка передмови закидає
редакторові, що він невдало відібрав вірші, «відкинувши такі перлини, як «Юр»,
«Новаківський», «Галич». Про те, що ці поезії, і ще деякі, викинула цензура
(!), звичайно, не відали ні автор, ні Оля Гнатюк. Скажу більше: була претензія
в цензора і до вірша «Довженко». Але пощастило захистити його! Водночас авторка
вступної статті допускає цілий ряд неточностей. Вона пише: «Однак першу збірку поезій
Ігор Калинець надіслав у видавництво (яке видавництво? – П.З.) 1962 року
і мала вона з’явитися 1963, водночас зі збіркою «Тиша і грім» Василя
Симоненка». То треба ж знати, що Симоненкова перша збірка вийшла 1962 року у
«Держлітвидаві» (пізніша назва – «Дніпро»).
Розумію уболівання Віталія Абліцова за долю збірки молодого поета
у книзі листування його з Голобородьком. Але твердження про те, що «прирекли
(хто? – П.З.) книжечку (?) обсягом до 1 друкованого аркуша на заклання.
Розрізали-порізали і в макулатуру» – просто вигадане. Адже нічого було
розрізати-різати і здавати в макулатуру – збірка «Летюче віконце» була тоді ще
в рукописі, із яким у ЦК комсомолу (якщо тільки там) ознайомлюються і досі… Ще
В.Абліцов пише: «Судячи зі змісту цієї статті (мається на увазі стаття І. Дзюби
«У дивосвіті рідної хати» в ІV номері журналу «Дніпро», 1965р. – П.З.),
Іван Дзюба прочитав не лише ті поезії
молодого поета, що з’явилися в періодиці, але встиг ознайомитися з рукописом
збірки поезій «Летюче віконце», який Василь Голобородько передав до видавництва
«Молодь». Сказане В. Абліцовим стверджую тим фактом, що на прохання І. Дзюби я
давав йому рукопис «Летючого віконця». Адже з талановитими творами, коли вони
з’являлися у видавництві, ми часто знайомилися ще в рукописному варіанті.
Вигадку В.Абліцова в іншій формі повторює Богдан Пастух у статті
«Про що мовчать рядки» («Слово просвіти», 26-31 грудня 2013 року): «Восени
1967-го, скаржачись на болі в серці і перебуваючи на обстеженні у лікарні,
призовник потрапляє до призову 1968 року – таки вже на два роки. У той час у
видавництві «Молодь» лежить рукопис його збірки, яка мала вийти в обоймі з
іншими молодими авторами. Після відрахування з університету(?) книжку (рукопис
– П.З.) Голобородька вилучать із цієї обойми». Насправді «у той час»,
про який говорить автор цього пасажу, у видавництві «Молодь» рукопису Василя
Голобородька давно вже не існувало… З квітня 1966-го.
Промине мало не півроку після здачі «Арфи» на виробництво. Читання
версток, виклики до цензора – все спливало у минуле. Наближався день випуску у
світ довгоочікуваного видання. Нарешті повідомлено, що наклад касети відтиснено
у друкарні. Але дозволу на вихід у світ не давали. У чому річ?
Як виявилося, один комсомольський діяч «сочинив» доноса на адресу
ЦК партії, вбачаючи у збірці Дмитра Онковича «Голуби» крамольні вірші. Зокрема
в поезії «Царі» він прочитав:
Царі, ви – мить!
І навіть в бронзі всім
Судилось жити мало.
Багато вже злетіло з п’єдесталу,
А то побачим – скільки полетить…
Це писалося у «хрущовську відлигу», коли падали з п’єдесталів
важкі камінні й бронзові постаті вождя всіх народів, а публікувати тексти
довелося вже при брежнєвських скрипучих морозах. Рядки віршів із такими
відвертими думками далі цензорських інстанцій, як правило, не проходили. Все ж удалося «відвоювати» навіть у цензора
цей вірш і не менш гостріший «Цвяхи», у якому є такі рядки:
Дивлюсь,
Заганяють з першого маху, –
Дзеньком відлунює плач стальних…
Навіщо ж вам голови,
Цвяхи,
Коли тільки б’ють по них?..
Усі одинадцять перших збірок
авторів «зачепилися» за «Цвяхи» Дмитра Онковича. Врешті тодішній головний
ідеолог ЦК партії Георгій Шевель винесе ухвалу: «Я не бачу у віршах Онковича
ніяких гріхів. Нехай книжки ідуть у світ…».
Автор із редактором не завжди могли поспілкуватися втрьох. «Третя
особа» – рукопис. Через листування між ними багато що залишалося нез’ясованим.
Відповідно – при з’яві будь-якого прикрого непорозуміння, пов’язаного з долею
рукопису, автор у першу чергу звинувачував редактора. Але чого там гріха таїти
– не кожен і редактор до тексту підходив творчо і совісно. Казав же мені один
начальничок від літератури: «Думаєш, що твоє завдання полягає в тому, щоб
відкривати молоді таланти? Помиляєшся… Ти маєш пильнувати, щоб десь у тексті не
проскочила крамола…». А директор одного видавництва повчав: «Є золоте правило –
що менше слів у тексті, то менше відповідальності». Тож недарма побутував
анекдот у формі запитання і відповіді. Запитання: «Що таке стовп?» Відповідь:
«Відредаговане дерево…»
Одначе і тоді приходили поети, які і сьогодні залишаються в активі
літературного процесу.
м. Київ