Дві Ліни Костенко

236

Між Нобелівкою й
ура-патріотизмом

 

Нещодавно на відкритті Київського книжкового ярмарку
промовляв голова Спілки письменників Володимир Яворівський. Слово за слово – і
вкотре пошкодував, що Ліна Костенко досі не має Нобелівської премії. Цю мантру
літературні чиновники проговорюють уже роками. І сміх, і гріх: ніяк не
добачать, що нарікають на дзеркало, оприявлюючи власну яловість. Бо Нобелівка
для українського автора – справа честі і профпридатності для офіційного
письменницького керівництва.

Ясна річ, здобуття цієї
премії вимагає коштів. Перш за все, на оплату перекладів, які б виходили у
найпрестижніших видавництвах світу. Власне, у це вкладають бюджетні гроші усі
книжкові країни – також і ті, що вже мають у своєму пантеоні до десятка
Нобелівських лавреатів з літератури. Усі ці Американські Доми, Ґьоте-інститути,
Французькі центри витрачаються навіть на переклади мовами, котрі нічого
спільного зі світовими преміями не мають – як-от, українською. Вони розуміють,
що світовий успіх книжки важить більше, аніж олімпійське золото. Розуміють усі,
крім України, – тож, чи є вона країною Книги?

Подивимося, як стоять
справи з перекладами Ліни Костенко – цю бібліографію містить книжка «Берестечко»
(К.: Либідь, 2010), про яку й ітиметься нижче. Отже, двадцять років тому вийшло
її 150-сторінкове «Вибране» в Америці (не стараннями Української держави, а
клопотом тамтого перек­ладача-україніста Майкла Найдена). Іншими мовами
виходили переважно антології української поезії зі включенням віршів
Л.Костенко. Навіть польською немає перекладів її творів – а поляки таки
розуміються на поезії: мають власну Нобелівську поетку-лавреата.

З таким перекладацьким
резюме годі претендувати на якусь світову відзнаку, тим паче – на головну.
Навіть коли знайти кошти на другу статтю «Нобелівського бюджету» – промоцію.
Можна, звичайно, повірити голові Спілки письменників, що вони «голі, як
церковні миші», й заплющити очі на дивний розподіл бюджетних коштів, на які НСПУ
існує, та на ще дивовижніше порядкування ними золотою нерухомістю на курортах.
Але ж пан Яворівський іще й голова парламентського Комітету з питань культури –
грошодавного органу стосовно Мінкульту. Кому, як не керівникові такого рангу,
обґрунтувати потребу державних інвестицій у справу, іміджеві дивіденди котрої
напевне перекриють наявні вкладання в олімпійців? І хто б – навіть за цієї
влади – був проти?

Але тут постає суттєвіше
запитання: яку авторку презентувати світові? Бо в нас – дві Ліни Костенко. І
щойно видавництво «Либідь» оприлюднило обидві іпостасі: вже згадуване
«Берестечко» та книжку Ліни Костенко, Ольги Богомолець, Івана Марчука
«Ґіацинтове сонце». «Берестечко» – єдина нова книжка авторки, що з’явилася за
роки Незалежності. Пригадується, якої обструкції завдали «патріоти»
організаторам експертного опитування «Книжки Незалежного 15-річчя, які вплинули
на український світ» за те, що професійні критики поставили «Берестечко» лише
на 8-ме місце. Ґвалт! Знехтували «нашим усім»!

І от із перевиданням цього
«історичного роману» постає нагода розібратися з «двома Лінами». Почнемо з
констатації того, що поема, як літературний жанр, давно вичерпала свої потенції
– її короткий спалах у ХІХ сторіччі фактично пригас у першій чверті ХХ.
Сьогодні «поема» може претендувати на читацьку популярність хіба тоді, коли
сміється – як-от «Сказання про Федота-стрільця» у росіянина Філатова, або щось
подібне в українця Подерв’янського.

Бо що таке «поема»? Спроба
зафіксувати якийсь сюжет поетичною мовою. Але ж ця мова – одкровення Боже (коли
хочете, контактерство, ченнелінґ), – ніяк не надається на лінійну оповідь. Сама
Л.Костенко пише: «Заглянув спогад у віконце миті», – хіба таке можна розтягти
на цілий «історичний роман»?

Але чому поети і далі так
незбагненно наполегливо пишуть «поеми»? Не вистачає сміливості перейти на
адекватну прозову мову? Уявімо, що поет Лермонтов написав би «Героя нашого
часу» у форматі Пушкінського «Євгенія Онєгіна» – либонь, не мали б ми твору, й
донині читабельного. А якби Ліна Костенко написала своє «Берестечко» адекватною
прозою – чи не мали би ми тоді роману, зіставного з «Я, Богдан» Загребельного?

Пишучи післямову до першої
з рецензованих книжок, доктор філології В.Панченко уникає філологічних закидів
«Берестечкові», згадуючи лише «публіцистичний ресурс». Один із кращих сучасних
філологів Ігор Качуровський називає «історичні романи» Л.Костенко «віршованими
есеями» і скрушно додає: «У старі часи прийнято було підручники писати віршами:
навіть арифметичні задачі були віршовані». Справді, підручник (навіть
політологічно-патріотичний) і поезія – речі несумісні. Поезія тут завжди
програє; у «Берестечку» чимало суто поетичних провалів, але й Качуровський має
рацію: «На щастя, дрібних похибок у поетеси не так багато. Переважають творчі
успіхи» (Ігор Качуровський. Променисті сильвети. – К.: Києво-Могилянська
академія, 2008).

«Мистецтво, очевидно, щось
втрачає за умови жертовного служіння будь-якій злобі дня», – писала з приводу
«історичних романів» Л.Костенко професор Віра Агеєва (Жіночий простір. Феміністичний
дискурс українського модернізму. – К.: Факт, 2008). А член-кор Академії наук
Тамара Гундорова висловилася ще категоричніше про її «поетизацію» історії в
попередній спробі: «Романтизований кітч у «Марусі Чурай»… стає моделлю для
нових інтерпретацій, фактично – товарним фетишем, який масова свідомість
вибирає з поетичного роману Ліни Костенко і спрощує та тиражує в різного роду
рефератах, шкільних творах і загалом масовому сприйнятті… Таким чином,
бісенятко-кітч, яке ховається у класичному вже сьогодні творі Ліни Костенко, в
літературі масовій вивільняється і стає бісом, який дає початок Великому Кітчу»
(Тамара Гундорова. Кітч і література. — К.: Факт, 2008).

Хоч як дивно, але Інтернет
за останні десять років видає набагато більше посилань не на «Марусю Чурай» або
«Берестечко», а на відкриту лекцію Ліни Костенко у Києво-Могилянській академії
(1999). Можливо, тому, що тут вона говорила саме адекватною мовою публіцистики,
а не намагалася творити «повноцінний героїчний кітч» (Т.Гундорова)? Та й сама
наша авторка не­однораз нарікала на те, що «душа втомилася в кольчузі», і годі
триматися лише «високовольтної лінії Голгоф».

Ліна Костенко – справді
геній поезії. Коли бути чесним, то в усій українській літературі не було й
немає більшої поетеси, ніж вона. І цей рівень перевершує масштаби України. Він
цілком зіставний з мірилом Нобелівки – гадаю, навіть, що ця поезія впливовіша
за творчість згадуваної польської нобеліантки Шимборської. На цьому й варто
робити наголос. А усі її «історичні романи» шанобливо вважати
літературно-гуманітарними експериментами для домашнього вжитку.

 

***

То виходить, що нова книжка
«Берестечко» – зайва на нинішньому читацькому ринку? Навпаки. По-перше,
поезо-подібна публіцистика має свого доволі чисельного читача. По-друге, книжка
виконана у справді подарунковому варіанті: ексклюзивний Сергій Якутович
проілюстрував її з максимальним наближенням до сучасного візуального сприйняття
(хоча й не дійшов до логічного завершення – коміксу). По-третє, видання
споряджене компакт-диском з талановитим прочитанням твору Петром Бойком,
протоієреєм Української Православної Церкви.

Так само подарунково
виглядає і книжка «Ґіацинтове сонце». Насамперед подарунково тому, що поезія
Ліни Костенко досі була малодоступною читачеві. По-друге, вона так само привабливо
проілюстрована – цього разу суголосними картинами Івана Марчука. Ну і – два
компакти із піснями Ольги Богомолець на вірші Ліни Костенко. Оксана Пахльовська
наприкінці пише, що це «голос із сонячними модуляціями, що вміє ставати
словом». Ну, це справа смаку.

Та головне, що ці книжки
сколихнули масового читача. Відбулося дві справді багатотисячні презентації. Та
найперше на них відреагував не пан Яворівський законопроектом про підтримку
вітчизняних авторів за кордоном, а кримінал – на столичному книжковому базарі
«Петрівка» одразу з’явився піратський передрук «Вибраного» Ліни Костенко,
випущеного видавництвом «Дніпро» 1989-го року (а чому саме видавництво не
перевидало?). За оцінками Асоціації видавців, нелегально продано понад 5 тисяч
примірників. Президент Асоціації О.Афонін звернувся до президента України з
проханням розслідувати цю (і подібні) злочинну оборудку. Його лист спустився по
інстанціях до районного слідчого і той запропонував очільникові видавців
вказати пальцем на тих, хто друкує конрафакт, а міліція вже його конфіскує. Так
у нас борються з корупцією. Але це вже інша тема.

 

Книжка року: лідери літа в
номінації «Красне письменство»

(поезія)

Це – результати піврічної
експертної сесії Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року ’2010». Оскільки
остаточні місця визначаться по оцінюванні усього річного асортименту в грудні,
нині подаємо за абеткою сім найцікавіших книжок у поетичній рубриці.

 

Березневі коти.

Антологія еротарфесту. –

Ужгород: Ліра, 236 с.(о)

 

Павло ГІРНИК. Посвітається.

К.: Пульсари, 376 с.(п)

 

Назар ГОНЧАР. Не здуру ґуру
дзен;

 

Іван ЛУЧУК. Велес — се лев.
— Тернопіль: Навчальна книга –

Богдан.

 

Ліна КОСТЕНКО,

Ольга БОГОМОЛЕЦЬ, Іван
МАРЧУК. Ґіацинтове сонце. –

К.: Либідь, 168 с.(п)

 

Ліна КОСТЕНКО. Берестечко.

Історичний роман. –

К.: Либідь, 232 с.(п)

 

Юлія-Ванда МУСАКОВСЬКА.

На видих і на вдих. –

К.: Факт, 122 с.(п)

 

Людмила ТАРНАШИНСЬКА.

Його Величність Час. –

К.: Bona Mente, 144 с.(о)

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!