Іван Драч. Оріон золотий. Фрагмент з життя В.М.Сосюри // Дзвін. –№6. – 2015. – С.53-67.
У «Гамлеті» нам треба зрозуміти те, чого не міг зрозуміти Шекспір.
Томас Еліот
Петро СОРОКА, письменник, член ПЕН-клубу
«Коли кажуть, що письменник з часом виписується, – це все несерйозно, – сказав Іван Драч в одному інтерв’ю. – Поки живе людина, тим більше коли вона заповнена образами, вік не матиме значення. Я ніколи не мав стільки задумів у своєму житті, як нині. Хочу завершити п’єсу «Маніакально-депресивний психоз, або Оріон Золотий» – про Володимира Сосюру. Роздав ближчим приятелям кілька примірників, щоб вони читали і критикували. Сосюра на мене справляв найменше враження з усіх письменників того, старшого покоління. Я його шанував за вірш «Любіть Україну». Коли він приходив до нас в університет, ми всі вставали, щоб привітати його як автора цього вірша, з яким воювала вся Україна – від машинно-тракторних станцій і дитячих садочків до концтаборів. Кілька років тому прийшов до мене задум цієї п’єси – і тепер пишу про все його життя» («Березіль» №3-6. – 2015. – С.10-11).
Звичайно, важко знайти щось таке – і світоглядне, й інтонаційне, й темпоритмічне – що ріднило б цих двох поетів: лірика В.Сосюру і вибухового експериментатора І.Драча. Надто вони різні, надто велика дистантність між ними. Драчеві набагато ближчий ранній Тичина чи Бажан, навіть Свідзінський і Мисик, якщо вибирати з тих, хто вижив, і, мабуть, йому природніше та логічніше було б написати про них. Яскравих постатей Розстріляного Відродження не бракне. Але він зупинився на Володимирові Сосюрі. В цьому, на перший погляд, парадоксальному виборі є своя глибша доцільність і мотивація, про що пізніше.
Спершу про форму.
Жанр цього твору сам автор означує як «колаж-репортаж без претензій і без лаж», і вже цей виражено іронічний підзаголок має сказати нам, що хрестоматійно-глянцевої фігури культового поета ми не побачимо, а слід налаштуватися на щось зовсім інше, далеке від фасадно-парадної пишноти.
А перед тим на щит виставлено епіграф «…Я для тебе зірву Оріон золотий. Я – поет робітничий останній…». Не «робітничої рані», як ми зазубрювали у школі, що теж говорить: автор посилатиметься не на пізніші, підретушовані чи відредаговані тексти, а на їх первісні рукописні варіанти, між якими може бути така ж дистантність і навіть прірва, як між останнім робітничим поетом і «поетом робітничої рані».
Отже, колаж-репортаж. Якщо з репортажем усе більш-менш ясно і зрозуміло, то про колаж так не скажеш. Навіть побіжне прочитання дозволяє побачити елементи абсурду, гротеску, нищівну іронію, вбивчий сарказм, пародію і прийоми з теки перфоменсу і театру масок. А хор, якому відведено у виставі важливу функціональну роль, запозичено з театру античного. Поважний, як бачимо, джентельменсткий набір.
Можна написати окрему літературознавчу розвідку про засоби сміхотворення, якими послуговується, автор. Але нам важливіше зрозуміти, що стоїть за ними. А стоїть – не менше, не більше – моторошний трагізм тогочасної дійсності, зламане і понівечене життя поета, який має право сказати услід за Шевченком: моя доля – частка долі його народу.
Передбачаю, що читачі по-різному сприймуть цю п’єсу: одні із зацікавленням, розумінням, спробою глибшого прочитання, інші – байдуже чи навіть у штики. За роки незалежності масового читальника привчили до легкоставного і примітивного читва, яке не вимагає особливого напруження мозку і роботи душі. Пригадується, яке кричуще нерозуміння викликали попередні публікації поета. Один з критиків навіть заявив: «Якщо ви думаєте, що це той самий Драч, який був у 60-ті роки, то глибоко помиляєтеся». Потерпаю, що подібна доля може спіткати і «Оріон Золотий»: естетично непідготовлений читач прогледить другий план. А між тим маємо твір винятково цікавий і глибокий, може, кращий в жанрі драматургії за останнє десятиліття. Спробую це обґрунтувати.
Намагання показати роздвоєність людської особистості в нелюдських умовах (а це головна ідея «Оріону Золотого»), безперечно, були і до І.Драча. Але в такій повноті й за допомогою таких новаторських прийомів та засобів, як це робить він, в сучасній українській літературі пригадати не можу.
Роздвоєними за радянщини були всі без виключення митці, окрім, звичайно, репресованих і знищених та ще невиправних сталіністів. Жити під маскою прирекли Тичину і Рильського, Бажана і Довженка, Яновського і Головка…
Але ні в кого, здається, ця роздвоєність не вилилася у такій жахливо-трагічній і одночасно фарсовій формі, з численними любовними пригодами, падіннями і провалами, як у Сосюри.
П’єса І.Драча має цікавий, динамічний характер. Тут одна вибухова сцена змінює іншу. Тут багато блиску, зухвалих і навіть ризикованих, що називається, на грані фолу, художніх ходів, витворів небуденної уяви, невичерпної іронічності й гротеску. Але все це тільки, так би мовити, видимий і легко прочитуваний план, і перебіг цих зовнішніх подій має прикувати читача до письма, а провіденціального глядача – до крісла. Не більше. Головне інше – те, що у підтексті.
А в підтексті – трагедія геніального поета і цілого суспільства, для якого ця шизофренія – норма.
Поет з тонкою душевною структурою і так не від світу цього, а тут ще такий дикий і кривавий прес. Як вистояти, коли не можна ні жити, ні вмерти (спроба самогубства Сосюрі не вдається)?
Залишається одне – втеча в юродство, в безум.
Як на мене, в п’єсі це передано винятково талановито, в латентному вимірі, з вражаючими проривами в психологію митця.
Як герой відомої новели Кафки Грегор Замза під тиском шизофренічної дійсності перетворюється на комаху, так Володимир Сосюра з популярного поета-гіганта змалюється до лубкового Володьки. Сосюра – це Замза на український кшталт.
На висвітлення цієї теми «працює» все: мовна вакханалія, виражена абсурдність сцен, підкреслена гротесковість характерів, прізвища (Завгура, Палюра, Степура; Жилемко, Петренко, Сидоренко) і прізвиська (Данина), простацькі звертання (Володька, Стьопа, Сосюриха, Мурка-Сосюрка) і т.д. У творі безліч цікавих знахідок в цьому плані й нічого випадкового, зайвого, все, що називається, вивірено до дрібниць. Численні деталі несуть глибше навантаження, а вміння помітити їх і виписати, як відомо, є прикметною ознакою таланту. Як приклад, візьмемо згадку про штани, яка тут набирає своєрідного символу. Зрозуміло, символу бурлескно-гротескового і комічного. Штани тричі фігурують у творі. Перший раз згадуються, коли Хвильового хоронять у штанях Остапа Вишні, бо своїх пристойних не знайшлося (і це у першого прозаїка країни!), другий раз у сцені «Непопадимка», коли Сосюра пояснює червоноармійцеві як і чому опинився в загоні Волоха («штанів не було», спокусився на них та шапку) і третій раз у тому ж розділі, коли «хор розсідається в довільному порядку… і хто штани латає, хто воші б’є…».
Не випадково у п’єсі зринають різні документи, всілякі свідчення і окремі постаті, як-от гуморист Ковінька і поет Борис Павлівський. Якщо Ковінька ще більш-менш знаний широкому читацькому загалу, то Павлівський – навряд. Він може навіть декому видатися фігурою вигаданою і узагальненою. Але це не так. Насправді це маловідомий поет, що до глибокої старості перебував в ізоляції в глухій галицькій глибинці, відбувши перед тим 30-річне заслання. Уже після його смерті стараннями сина вийшло кілька поетичних збірок Б.Павлівського, в тому числі й таборових, але ширшого резонансу вони не отримали, стали локальним літературним фактом.
Але чому саме на цих двох постатях зосереджує увагу Драч?
Сцена з Ковінькою – суцільний курйоз, а сам Ковінька, як відомо, гуморист не вельми високого штибу, народний самородок, що не отримав вищої освіти і не пройшов доброго літературного вишколу, бо роками митарствував у таборах. Більшість із написаного ним підпадає під кулішівське визначення «сміховина на малоросійський лад». Його університети – сибірові, соловецькі. Сцена з ним була потрібна автору, щоб показати масштаб абсурду, який охопив країну – від «Карпат до самих до окраїн». А Борис Павлівський – це своєрідна проекція того, що чекало обдарованого Сосюру, якби він опинився у таборовому пеклі…
У п’єсі 18 сцен і епілог.
Більшість яв побудовані у формі діалогу, в зіткненні двох полярних, взаємно відштовхуючих, несумісних чи просто різних пар, як-от: Сосюра і Червоноармієць, Корнійчук і Ванда, Ковінька і Генерал, начальник концтабору, Професор Завілянський і Чекіст, Сосюра і Ворошилов, Сосюра і Хвиля (Мусульбас) Марія і Особіст… На другому плані незримо присутні й інші пари: Сосюра – Хвильовий, Сосюра і Корнійчук… Є пари, так би мовити, нейтральні: Завілянський і Лора, Ворошилов і ворошиловський стрілок, Марія і Борис Павлівський.
Ця діалогічність перемежована сценами масовими: «Засідання Політбюро», «Сексоти і секс» (тут надмірності аж зашкалюють, але, на думку автора, виправдані, бо дозволяють побачити масштаби загального божевілля), «1951» і «Епілог».
У всьому відчувається рука Майстра, що вміє заінтригувати читача, добре обізнаний із законами театру, і сміливо експериментує з формою. З-за лаштунків цієї мозаїки визирають незникомі силуети Іонеско і Беккета, Мрожека і Адамова, Пінтера і Олбі, а ще Кнута Гамсона, що якоюсь мірою повторив долю Сосюри у фашистсько-скандинавському варіанті.
Нікого з них І.Драч не повторює, але те, що він стоїть на їхніх плечах, більш ніж очевидно.
Який Сосюра у п’єсі?
Передусім битий («Ви ж знаєте як у нас уміють бити!»), доведений до відчаю, до тієї межі, за якою тільки смерть або роздвоєння. Однак це більше в підтексті. У сприйнятті інших діючих персонажів Сосюра – такий собі бабник-еротоман, недалекий віршник Володька, який однак на замовлення може написати класичний чи класний текст, іграшка в руках всесильних світу цього. Ніхто його серйозно не сприймає: ні Ворошилов, ні Ванда з Корнійчуком, ні Хвиля, ні Марія, ні тим більше Сталін. Але в той же час усі бояться і на боротьбу з ним мобілізується ціла імперія. Боротьба з міражем набирає масштабів всесоюзної шизи.
Не в силі щось зрозуміти і протистояти цьому, Сосюра ховається за маску причинного, ненормального, роздертого маніакально-депресивною недугою, а точніше кажучи, юродивого, який живе у світі «солодкої брехні» (за висловом Марії). Саме епітет «юродивий» видається мені найбільш точним і доцільним для означення того стану, в якому опинився поет. Юродивий – слово, що має в українській літературі особливе смислове і емоційне навантаження завдяки одноіменній поемі Шевченка, прозі Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Винниченка та інших. І хоча автор п’єси не вживає його, воно розчинене у повітрі, в затхлій атмосфері тогочасної дійсності, ненастанно звучить у підтексті.
Коли світ розпинає святих і геніїв, втеча в юродивість стає для них останньою рятівною лагуною, найбільш надійним прихистком. Талановита людина в кафківському світі спроможна вижити і зберегти себе тільки як придурок, як юродивий. Найяскравіший приклад тих літ – Тодось Осьмачка, а нашого часу – блаженний Йоан (Іван Береславський) – геніальний російський музикант і поет-містик, якого путінський режим намагається звести зі світу, застосовуючи всі можливі засоби катівського ремесла – від отрути до психотропних препаратів, внаслідок чого митець змушений жити у вигнанні. Блаженному Йоану належать слова: «Юродство – єдині двері, якими Премудрість може ввійти в наш внутрішній світ». «Юродство помагає здолати прірву між Богом і людиною». І ще: «Юродство – чудовий спосіб миттєво розірвати тенета усякої умовності, закостенілості, очевидності й ортодоксальності. Нині все справжнє виключно юродиве».
Юродство – висока спроможність переступити через самого себе, рятівна здатність подолати і зовнішній тиск, і панівні штампи, а ще суєвірність, вироблену власним досвідом. Форми втечі у юродство надзвичайно різноманітні, але майже нічого в людині, що опинилася під пресом тоталітарного режиму, зрозуміти без юродства не можна. Будь-які схеми і канони тільки змалюють її велич, як і велич Всевишнього. Ось що має сказати нам п’єса Івана Драча. Ось, як на мене, її провідна думка.
Сосюра ніби говорить нам: «Ворог хоче звести з розуму, погрожує запамороченням… Що ж, нехай! Любов гідна того, щоб ради неї стати божевільним. Якщо такий хрест прироковано мені за безум любові, я готовий стати ідіотом. Хай волочать мене за волосся, знущаються, потоптують, лупцюють, насміхаються, принижують на кожному кроці, кидають у божевільню. Любов вартує того, щоб стати причинним…»
На таке сприйняття поета націлюють сцени «Про все – відразу: прийшло з Інтернету – хор справиться» (нагромадження інтимних подробиць з життя поета, розрахованих на недалекого читача-міщанина), «Сексоти і секс», лист Сосюри до Сталіна, що узурпував місце бога, заява поета в бюро парткому – своєрідна пародія на християнську сповідь перед ісповідником-душпастирем, а також віршики:
Ой Петро
Ой душа
Ой товариш Біба!
Надрукуй мені вірша,
Бо немає хліба!
Я Петро
Я душа
Я товариш Біба!
Надрукую два вірша,
Щоб було й до хліба.
Але все це знову ж тільки зовнішнє, видиме, а читач має побачити щось більше, заховане глибше – роздвоєну душу справді геніального лірика, трагічне і розтерзане його серце.
І щоб читач це відчув, досить, на думку автора, аби зазвучали його дивовижні вірші, тому щедро вкраплює їх у структуру дійства:
Коли поїзд у даль загуркоче,
Пригадаються знову мені
Дзвін гітари у місячні ночі,
Поцілунки й жоржини сумні.
….
Хай тебе немає, але ти зі мною.
Це любов малює образ твій в тиші.
Дивишся на мене з сумом і мольбою,
Плачуть сині очі у моїй душі.
Може, й я, кохана, в камері з тобою,
Й каяття малює тихий образ твій…
Я дивлюсь на тебе з болем і журбою,
Плачуть карі очі у душі твоїй…
Вірші у п’єсі виконують важливу функціональну і психологічну роль. Тільки вони й виривають читача з похмурого мороку тогочасної дійсності, усього того життєвого абсурду і кривавого безуму, тільки вони й свідчать, що розум поета працює ясно і талант не пригас, що стиль життя – це суцільне маскування і гра перед недремним оком кровожерного молоха, а стиль письма – щось зовсім інше, справжнє, незнищенне, вічне…
І тоді я пішов до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких біля муру
од червоної кулі лягло.
Ми пройшли золотими ланами,
крізь вогонь і синяву пройшли,
та навіки, навіки за нами –
оселедець, погони і шлик.
Між внутрішнім життям Поета Володимира Михайловича і видимою поведінкою чи щоденною риторикою Володьки – теж прірва. Але її легко подолає естетично підготовлений читач (чи глядач), легко відчує те, що повинен відчути. І хай геніальних віршів в Сосюри набереться небагато, хай навіть п’ять-десять (так і Драч сказав про себе в одному з інтерв’ю), та цього досить, щоб обезсмертити своє ім’я і даний Богом талант.
«Оріон Золотий» має допомогти нам також по-новому і глибше глянути не тільки на життя Сосюри в умовах постійної смертельної загрози і «заблокованої культури», а й на життя інших митців, уже згадуваних вище: Тичини і Рильського, Бажана і Довженка, Свідзінського і Первомайського, а відтак Олеся Гончара і шістдесятників. Невипадково Драч вставляє у п’єсу сцену, де перетинаються дороги Сосюри і поетів його покоління та вкладає в уста самого себе (Драча-дійової особи) промовисту репліку: «Коли Тичина закінчить цей вірш («Любіть Україну» – прим. П.С.) – встанемо!»
Талановитий митець у ворожому до нього оточенні неминуче приречений на роздвоєння і духовну еміграцію. Хтось тікає у валенродизм (Павличко, Іваничук, Федорів), хтось у внутрішню ізоляцію (Свідзінський), хтось у юродство (Осьмачка).
Ідеальних суспільств, як відомо, не буває. І в наш час не бракне підстав для подібних утеч. Талант і суспільство – ще один аспект, який порушує п’єса Драча. Талант – це не тільки крила, а й власниця і хрест. Рідко він приносить щастя і спокій людині. За натхненний акт творення, сп’яніння словом Господь вимагає високу, іноді непосильну плату. За шану нащадків – нерозуміння сучасників, переслідування і вигнання, за безсмертний твір – дорогу смертної туги.
Захищаючи життя до останньої хвилини, В.Сосюра передусім захищав свій талант, який отримав від Бога як вищий дар. Гадаю, що він постійно відчував отой дотик Господньої десниці чи Його поцілунок на чолі й це дозволяло йому обирати будь-яку форму захисту…
Петриківський ліс
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал