«Душа, не навчена боліти, сліпа»

691

Володимир Затуливітер (1944-2003), поет, прозаїк, перекладач, журналіст, редактор, видавець, народився останньої зимової ночі високосного року. З біографією його можна ознайомитись у книжці поезій «Чаша жертовна» (К. Бучак-Ирій. 2009р.) Пропонуємо вам ознайомитися з уривками із розповіді про свою творчість у розмові з Юрієм Пригорницьким, опублікованій в «Літературній Україні» 1980 р.
«Поезія – в ідеалі своєму – така всевиснажуюча відкритість душі перед світом і людьми, що, як на мене, просто несила чимось доповнювати «проказане вустами Евтерпи». В читацькій цікавості до позатворчих подробиць, даруйте, є щось від обивательської неделікатності. Доля моя (чи там біографія) нітрохи й нічим не різниться від доль нечисленних моїх політників, надто ж із східної околиці України, Слобожанщини, очищеної від коричневої нечисті ще в сорок третьому, перше голодне «ау-у!» котрого віщувало осиротілим спустошеним селам уже близький, неймовірно трудний мир. Рання праця в колгоспі й нелегкі дитячі трудодні. Школа, потім – філологічний факультет. Служба в армії. В тому ж формуванні, створеному у війну, в складі якого – рядовим, як і я, – воював батько. Служба на суворих берегах Уссурі, які через два місяці після мого виходу в запас відлунили болем у серцях матерів солдатських моїх однокашників. А відтак – дванадцять літ, уся дюжина сповна, газетярства – у рідних краях на Сумщині, небо якої наснажують синню Десна, Сейм, Сула, Псло, Хорол і першоріка моя – Ворскла…
Дозволю не погодитися, що читачі вже знають про мене все. Що знають головне – так, але далеко не все. Не тому, що скупо виходжу на люди. Це не примхливість. Таким уже вдався: можу зорієнтуватися, відібрати з написаного варте людських очей аж тоді, коли відчую в собі іншу нову творчу якість. Коли зрозумію: все, що кипіло й боліло в душі, минулося, мов одрубане, треба рости в іншу віть. Читачеві справді цікаво знати якусь третину написаного, що є суттю прожитого «циклу». Нащо йому «проби пера» й «пошуки себе»? Доскіпливий, може, помітив, що майже нічого з дотеперішніх моїх журнальних публікацій – переважно у «Вітчизні» – не ввійшло ні до «Теорії крила», ні до «Теперішнього часу». Якщо формування першої збірчини мало залежало від автора, то вкладання «Теперішнього часу» цілковито на його сумлінні. Поезія – це час. Відтинок буття, необхідний для осмислення і пережиття в собі (і це передусім) усього, що зветься життям. Пережиття до досяжної для тебе глибини. А слово – совість часу. Не погоджуюся ж перш за все тому, що як і кожен у моєму віці, покладаю надії на нинішнє й майбутнє, коли, може, вдасться зачерпнути з досвіду душі. На такий, можливо, час припали першовитоки того досвіду, що болі й сльози народу й світу передалися нам ще ненародженим від матерів…
Дехто відносить мої вірші до раціоналістичних. Здається, це не зовсім так. У всякім разі мені ближче визначення Леоніда Новиченка: об’єктивована лірика. Може, то від природної вдачі, від того, що побачене, відчуте, пережите й передумане дуже довго місяцями чи й роками, виношується. А потім зненацька вимагає пера…
Поезія ж – така величезна, зоряна спресованість почуття й думки, що новелу, бесіду, повість та й цілий роман можна влити у відгранені шість рядків.
Каюсь, грішний: люблю тонку вигранену форму. Бо поезія – не просто немудряща сповідь, мелясний стан душі, а все-таки мистецтво. І художня форма – не зовнішня оболонка, а жива плоть поетичного змісту, в майстра вона така ж непідвладна механічному аналізові, як і чуття. Було багато читаного, багато прив’язаностей. Найбільша, мабуть, молодий Тичина. Після Драчевого «Соняшника» спалив геть усе дитяче і юнацьке…
А російська поезія (один Баратинський чого вартий у нинішньому прочитанні!), а литовська, молдавська? А вся європейська? Протягом цілого життя складаєш бібліотеку улюблених поетів-учителів, і, мабуть, ніколи не складеш доконечне. Скажу так: єдиний учитель – уся сумарна цілісність поетичної культури народу в контексті поезії світової, пізнана й органічно засвоєна не в зовнішніх параметрах, а в сутності своїй…
Душа, не навчена боліти, сліпа. Коли ж вона прозріла, мусить гостро й далеко – від найглибшої давнини аж поза завтрашні обрії, від тоненького всевитривалого корінчика озимини до виваженого руху космонавта в зоряних висях – бачити все диво історії нашого народу, величного своєю звитягою, завзяттям і невичерпною снагою. Перед лицем такого народу не маємо права на жодну поблажку чи скидку на молодість, недосвідченість і т. п., не сміємо жити впівдуші, працювати впівсили, говорити впівслова.»
 
Невтомно працював-творив
Сагіттарія – один із видів циркового видовища у древньому Римі – цькування звірів. Наприклад, цирк, збудований за імператора Нерона, уміщав близько 250 тисяч глядачів, у ньому й була дана перша сагіттарія. Вони проводились за «участю» крокодилів, носорогів, бегемотів, леопардів. Тварин мучили, калічили перед початком видовища й натравлювали одних на інших. Коли готи завоювали Рим 476 року, сагіттарії були заборонені. Відомий сходознавець-індолог Степан Наливайко у праці «Етнічна історія України» наводить літописні відомості про слов’ян та свідчення завніх істориків, які називають готів слов’янами. Слов’янський етнос виростав, займаючись скотарством і землеробством. Ця праця виховала бережливе відношення до живої природи. Але роботящий слов’янин, підпавши під протекторат агресивного сусіда, сам зазнав участі затравленого звіра.
Володимир Затуливітер скупо перелічує основну частину сагіттарій, які творить російська влада з українцями: Пилипа-студента без підготовки посилають на фронт у 1941 році; батько його – будьоннівець загинув під Перемишлем; діда з бабою за те, що були надмір хазяйновиті, вивезли «у краї несходимі»; Серозій у 1915-ому році був серед юнаків, якими «заткнули фронт» під Тернополем. Характерно, що у всіх випадках воює Росія, а підставляє українців. Твір викликає спротив сагіттаріям, які безчинствують на рідній землі, роздмухувані й підживлювані східним сусідом. Змушує задуматись про безкінечні сагіттарії по усій нещасній Землі. Планета наша й без того під загрозою жорстокого Космосу та планетарних катаклізмів. Пора людям задуматись, зупинити нікчемні війни й об’єднатись, щоб захистити Землю і людство.
Новела біографічна. Не змінені навіть імена матері письменника Ганни Антонівни, його двоюрідного дядька Пилипа. Комічна оповідь про свої перші кроки у місті після сільського дитинства й дуже глибоке розуміння своєї природи поета: «Я був заворожений, зачаклований словом. Навіть не словом як таким, а тим, як воно, Слово, навіть від мертвого може дійти живим до живих…» Мова, явище багатогранної творчості, найбільше хвилювала поета. Розробки теми творчості зустрічаються часто в його поетичних творах, як у цій секстині
Слово
Віки мовчало – й раптом засміялось:
немов сестра у ситцевий горох
вдяглась, на сіножать з косою вийшла,
з чоловіками ручку зайняла…
Поезіє, жорстокосте солона
безжальної, як ніжність, совісті!..
Вихований «у суворому світі, до якого мене змалечку привчено, в світі щоденної, цілоденної і безлічної хліборобської праці, щедрої на твій піт і жорстокої скупердяйки, коли заходиться про трудодні й платню, тим трудоднем налічену», «… палкий мій юнацький максималізм рішуче заперечував потрібність, необхідність химерних, як мені здавалося, тих праведних філологічних візій. Я відмовив їм у праві на сутність». Та, слава Богу, знайшлися вчителі у Сумському педагогічному університеті ім. С. Макаренка – Гаврилов Пилип Трохимович, декан філологічного факультету, та Мінаков Микола Пилипович, викладач зарубіжної літератури і керівник літературної студії «Орфей», які переконали талановитого учня й привчили до щоденного самонавчання й зростання духовного. («Я не знаю, що б із мене вийшло, якби не мої вчителі» – сказав якось Володимир Іванович).
Тримаючи трагедії свого приватного життя в міцній обротці істинно козацької творчої волі, Володимир Затуливітер невтомно працював-творив і непохитно вірив у звершення Божого чуда – розквіту України, бо ж недаром «чорні ці степи такі забиті пам’яттю насіння, хоч тричі вмри, хоч сто віків проспи – ніде не дітися од воскресіння!» («Сідає день…» К. Бучак-Ирій. Чаша жертовна. 2009)
Підготувала текст до друку та прокоментувала Любов Снісар

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!