Душа Андрія Малишка

867

До 100-річчя з дня народження

В літературному просторі кожної епохи існують письменники,
які визначають обличчя свого часу, письменники, не прочитавши яких, неможливо
скласти уяву про ментальність і традиції тієї чи іншої країни. Є такі
письменники і в Україні. Андрій Малишко – один з них. Якби мені запропонували
назвати українських письменників з цієї плеяди другої половини минулого
сторіччя, я без вагань назвав би серед прозаїків Михайла Стельмаха, а серед
поетів Андрія Малишка.

Андрій Самійлович Малишко був яскравим представником
героїчного покоління, в його поетичних вітрилах співав вітер буремної епохи.
Його поезія увібрала в себе невичерпну життєву енергію, океан світла, над яким
і донині сяють поетичним дороговказом зорі совісті й добра, честі і звитяги,
віри, надії та любові. Істинністю його обдаровання було те, що для Малишка не існувало
«непоетичних» тем. Він був багатогранним і багатожанровим поетом. Поетичне
мислення Малишка ґрунтувалося на внутрішніх законах народної поезії. Її
народнопісенну основу у його творчості неможливо уявити без фольклорних джерел,
без народної образності. Тож увесь поетичний доробок Андрія Малишка – від
природи глибокопісенний.  Поет жив у
пісенному слові, переживав у слові, пам’ятав у слові, перемагав у слові. Андрій
Самійлович і співаком був гарним, мав ліричний баритон. Так, як співав народні
пісні Малишко, не співав ніхто з видатних українських поетів. Його гострі сірі
очі на мужньому вилицюватому обличчі яскраво передавали стан поетичної душі під
час співу.

Мало хто знає і про те, що Малишко іноді складав мелодії до
своїх віршів. Як розповідав мій батько, Данило Бакуменко, Андрій Самійлович
досить вправно грав на баяні. На фронті часто під його акомпанемент співали
пісні. А пісня Малишка «Хусточка червона» в обробці З.Остапенка облетіла всі
фронти. Андрій Самійлович знав безліч народних пісень. Співаючи рідні
батьківські пісні, поет створював і свої неповторні пісенні твори. Творчість
Андрія Малишка сьогодні без¬умовно асоціюється з творчістю його талановитих
побратимів: Платона та Георгія Майбород. Пісні Платона Майбороди та Андрія
Малишка, завдяки їхньому спорідненому таланту, стали яскравими діамантами
української пісенної скарбниці. А їхня пісня «Про рушник» вже давно здобула
славу народної пісні, як, власне  й інші
пісні Малишка: «Київський вальс», «Стежина», «Ми підем, де трави похилі»,
«Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Запливай же, роженько весела»,
«Моє кохання»… Ставлячи високі вимоги до сучасної пісні, Андрій Малишко
сумлінно оглядав надбання поетів-піснярів, радів кращим із них, ділився своїми
спостереженнями із Володимиром Сосюрою, Платоном Вороньком, Миколою Нагнибідою,
Олексою Ющенком, Дмитром Білоусом, Миколою Сингаївським, Михайлом Ткачем.

…Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912
року в Обухові на Київщині, в родині шевця. Вчився в медичному технікумі, 1932
року закінчив літературний факультет Київського інституту народної освіти.
Вчителював в Овручі, служив у Червоній Армії, працював у газеті «Комсомолець
України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик». Був
активним учасником Великої Вітчизняної війни, нагороджений двома орденами
Леніна, орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, «Знак Пошани» та багатьма
медалями. Після війни у 1944-1947 роках був відповідальним редактором журналу
«Дніпро». Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 3-6 скликань. Почав
друкуватися 1930 року. 1935 року його твори вперше були на¬друковані книжкою в
колективній збірці «Дружба». А першими поетичними книжками Андрія Малишка були
«Батьківщина» 1936 року, «Лірика» та «З книги життя» 1938 р, «Народження синів»
1939 р.  1936 року він став членом Спілки
письменників СРСР. 

    Андрій Самійлович
був напрочуд товариською людиною. З моїм батьком вони познайомилися ще до
війни, 1939-го року на нараді молодих письменників. Тоді вперше побачив Данило
Бакуменко імпульсивного Малишка у складі групи київських поетів, які виступали
перед літературною молоддю на творчому вечорі у Харкові в Короленківській
бібліо¬теці. Данила вразив природний темперамент та неповторної дзвінкості
поетичний голос Андрія Малишка. Молоді літератори, наче зачаровані, слухали
свого кумира  з таким захопленням, з яким
могли слухати лише студенти-філологи. Данило вже тоді звернув увагу на те, що
молодий поет не визнавав самотності. Навколо нього завжди було чимало друзів та
шанувальників. В оточенні Андрія Малишка панував піднесений настрій. Подовгу
точилися задушевні розмови, які захоплювали настільки, що могли тривати до
самого ранку. Спілкування з Малишком перетворювалося на літературні вечорниці з
гарною піснею та добрим гумором. Андрій Самійлович був у захопленні від
розповідей юних побратимів по перу. Під час таких вечорниць Малишко артистично
читав пародії на друзів-письменників, нові вірші, жартував, розповідав дотепні
історії.

  Андрій Малишко, як
людина щирого таланту, володів дивовижним даром: з першого слова, з першої
зустрічі викликати до себе симпатію, прихильність, зачаровувати людей. Андрій
Самійлович був прекрасним оповідачем, проте він був і добрим слухачем.
Пам’ятаю, з якою увагою він слухав розповідь батька про Івана Клименка,
талановитого українського поета, якого доля по війні закинула за океан,
спочатку в Аргентину, а згодом в Каліфорнію, у Лос-Анджелес. Саме про Івана
Клименка Андрій Самійлович писав батькові листа: «Даниле, знайди родичів Івана,
мені ще у сорок п’ятому казали, що він загинув десь на Кавказі із мішком своїх
віршів. Варто було б видати посмертну книжку віршів цього талановитого хлопця».
Данило Бакуменко не забув про листа Андрія Малишка й понад п’ятдесят років
шукав Іванові сліди по усьому світові. Спочатку знайшов Іванових родичів, його
матусю, рідних братів, побував у його рідному селі на Дніпропетровщині. А
згодом натрапив на аргентинську стежку Івана Клименка, що обірвалася у
п’ятдесятих роках і раптово засвітилася у Каліфорнії, де у Голлівуді на
ляльковій фабриці працював колишній український поет. Через півстоліття, у серпні
1991 року, Данило та Іван зустрілися в Києві. І першим, кого вони разом
відвідали  в Україні, був… Андрій
Малишко. На Байковому цвинтарі сімдесятирічні друзі схилили сиві голови перед
пам’яттю свого старшого побратима, завдяки якому Івана Клименка ще 1940 року
було прийнято до лав Спілки письменників України. Тоді Іванові Андрій
Самійлович пророкував велике майбутнє, а його «Сороку» любив цитувати напам’ять
як оригінальний приклад юним літераторам.

   Андрій Малишко
дружив з багатьма поетами, їздив до них в гості, любив їх приймати у себе в
Києві або у Кончі Озерній. Вірші друзів пам’ятав не гірше своїх. У товариському
колі поет охоче ділився своїми творчими планами.  Пам’ятаю, як одного серпневого ранку 1965
року ми з татом на запрошення Андрія Самійловича Малишка їздили у Кончу Озерну.
Моя мама тоді лежала в лікарні імені М.Стражеска після інфаркту, а батько
самого мене на цілий день не наважився залишати вдома, Тож запропонував
з’їздити до Малишка познайомитися. Сказав, що у старших класах вивчатимеш твори
Андрія Самійловича, мовляв, тобі буде цікаво. Мені й справді на все життя
запам’яталася та поїздка й гостинність господаря. А як дитині особливо яблука
та груші, якими Андрій Самійлович частував на веранді свого дачного обійстя.
Пам’ятаю, як він  показував нам з батьком
мальований рушник на фронтоні свого будиночка у Кончі Озерній. А то,
виявляється, коли майстри-будівельники обкладали цеглою його хату, дізнавшись,
що там мешкає автор відомої пісні «Про рушник», подарували Андрієві Самійловичу
таке мальоване диво на будинку. Народний поет за свою творчу працю дістав
чимало виявів пошани, слава його була повсюдною, але оцей скромний знак подяки
від простих людей – мальований рушничок, – Андрій Самійлович ставив над усе.
Взагалі Малишко пишався тим, що його пісенні вірші лунають так широко, що
«Пісню про рушник» залюбки співають прості люди на Уралі, в Білорусії, в
Прибалтиці і навіть за океаном.

  Малишко був
полум’яним охоронцем поетичного слова, слова образного й живого. На
письменницьких з’їздах та пленумах він завжди в яскравих промовах підтримував
справжніх майстрів літератури. З цього приводу Остап Вишня називав Малишка
«дзвінкосерйозний Малишко!». Про це я не¬одноразово чув від свого старшого
друга і наставника, побратима Андрія Малишка – Петра Микитовича Біби, на той
час головного редактора всеукраїнської газети «Культура і життя».

«Петре, скільки слів, – казав Малишко Бібі, – як мухи
дохнуть, у наших газетах та журналах, у наших книжках?.. Отут би поставити на
сторожі слова щось схоже на народний контроль, як на підприємствах наших
чатують пости, що бережуть народне добро…»

  Андрій Самійлович
Малишко нещадно воював проти отих «дохлих мух», проти мовної підробки, проти
алогічної поезії, що нехтує змістом заради філологічного жонглювання словом. Він
категорично виступав, коли справжніх поетів звинувачували у ретроградстві.
Малишко з цього приводу  казав Бібі:
«Петре, мине час, талановиті хлопці зрозуміють суть слова поетичного, а
безталанні «кануть в лету», нетлінна поезія залишиться людям. Писати треба так,
щоб не соромно було народу показати. Ми ж для людей працюємо…». Андрій
Самійлович завжди наголошував: «Поет мусить бути трибуном і філософом. А не
цвірінькалом, горобчиком під стріхою». І сам собі додавав: «Росте молодь.
Косяком пішла в літературу. Талановиті хлопці йдуть… Чого варті і Борис
Олійник, і Микола Вінграновський, і Микола Сингаївський…». І ці «косяки»
молодих письменників обожнювали Андрія Самійловича Малишка, як і він їх. Мій
побратим Микола Сингаївський з трепетом згадує свого старшого друга і
наставника, згадує теплі зустрічі з Андрієм Самійловичем, його поетичну
школу…

Працюючи завідувачем відділу поезії в „Літературній
Україні”, поринувши з головою у літературний процес, Микола Сингаївський ближче
познайомився зі своїм улюбленим поетом Андрієм Малишком, творчість якого знав
ще зі школи і, певна річ, як філолог вивчав в університеті. На шпальтах
„Літературної України” він першим друкував дві поетичні збірки Андрія Малишка,
1961 року „Листи на світанні”, а 1962-го – „Прозорість”. У газеті, звісно, то
були досить розлогі, широкоформатні добірки. Спілкування з видатним поетом під
час підготовки матеріалів до друку, під час щоденних зустрічей переросли у
чоловічу дружбу. Микола Сингаївський, пригадуючи одну з перших своїх зустрічей
з Андрієм Самійловичем Малишком, розповідав: «Якось домовлявся про зустріч з
Андрієм Самійловичем по телефону, а він запропонував мені приїхати до нього на
дачу у Кончу Озерну, щоб я забрав його добірку поезій. Тож у п’ятницю заїхав за
мною до Спілки його водій Жора, і ми гайнули у Кончу до Малишка. Андрій
Самійлович дуже тепло мене зустрів. У той день він працював у саду, відпочивав
від творчої праці. Я з радістю до нього приєднався. Разом з Андрієм
Самійловичем  ми обкопували та поливали
дерева. У розмовах за домашньою роботою швидко промайнув час. Тоді ж я і
заночував у Андрія Малишка. На все життя закарбувалися в моїй пам’яті напутні
розмови майстра про поезію, про народну і сучасну пісню, загалом про літературу
і життя. Ось лише деякі записи з моїх тодішніх блокнотів: «Вірш, поетичне слово
приходить у людську свідомість уже після дитинства, а пісня входить у духовне
єство з молоком матері. Нема пісні – і марніє, мертвіє людська душа. Пісня
завжди має народну адресу. Можна, скажімо, написати пісню про прощання з хатою,
отчим порогом, про розлуку воїна зі своїм конем у степу. Але я, – казав
Малишко, – не можу скласти пісню про те, як прощається тракторист зі своїм
трактором. Мовляв, не журися, браток, ось я повернуся з міста і привезу тобі
нові запчастини…». Також Андрій Самійлович згадував, що перед війною, під час
зйомок фільму «Щорс», сам Довженко замовляв йому пісні до цієї кінокартини,
оскільки Олександр Петрович хотів мати не пісенну накладку до батальних картин.
Йому треба було, щоб і герой, і кіноглядач співпереживали разом…  На ранок, коли я вже зібрався у Київ,
передаючи свою добірку, Андрій Самійлович додав: „Отак повністю і друкуйте.
Якщо „фюрер” буде знімати щось, не друкуйте зовсім».   

   Андрій Малишко
глибоко шанував високохудожнє слово та його майстрів. Тривалий час його єднала
щира дружба з видатним російським поетом Олександром Твардовським, з яким
Малишко подружився на фронті. Редакція газети Київського військового округу
«Красная Армия» була розташована неподалік Печерської Лаври, у приміщенні
військової друкарні по вулиці Цитадельній, №10. З перших днів війни це була
газета Південно-Західного фронту. 22 червня 1941 року там розпочала працювати
велика група українських письменників. У складі тієї групи були: Андрій
Малишко, Микола Бажан, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, Іван Ле,
Віктор Кондратенко, Яків Городськой, Анатолій Шиян, Ілля Стебун. Усі вони
активно увійшли в кореспондентську роботу. В газеті щоденно з’являлися вірші,
оповідання, письменницькі нариси. Одним з найактивніших кореспондентів був
Андрій Малишко. Невдовзі, разом зі штабом армії, редакція газети «Красная
Армия» передислокувалася значно ближче до бойових дій – у Тернопіль. У редакції
була власна похідна база – поїзд-друкарня, де працював редакційний апарат. На
початку липня 1941 року в редакцію газети Південно-Західного фронту
Політуправління Червоної Армії відрядило на підтримку кількох московських
письменників, серед яких були Олександр Твардовський, Олександр Безименський,
Сергій Вашенцев та Михайло Розенфельд. Андрій Малишко з Олександром
Твардовським  відразу знайшли спільну
мову, ніби знайомі вони були не один рік. Там на фронті закладався міцний
фундамент їхньої братської дружби. Про фронтову 
дружбу з Андрієм Малишком моєму батькові у липні 1944 року в редакції
фронтової газети «На страже Родины» ІІІ Білоруського фронту розповідав сам
Твардовський.

   З Україною
смоленський хлопець Олександр Твардовський поєднався у вогні народної
“священної війни”, коли він, фронтовий кореспондент газети “Красная Армия”,
відходив із частинами Червоної Армії на Схід. У розмові з Данилом Бакуменком
Твардовський пригадав свого дорогого побратима Андрія, з яким їх поріднили
холодні осінні ночі 1941 року, коли вони відступали з боями від Прилук на
Пирятин, Лубни і Полтаву. Нелегкі то були шляхи. Тоді Твардовський з Малишком
ділилися останнім шматком хліба, грілися біля солдатського вогнища, спали під
однією шинелькою. Між видатними поетами спочатку народилася фронтова солдатська
дружба, а згодом вже прийшла й їхня спільна літературна праця, взаємозбагачення
та переклади. Олександр Трифонович згадував, як Андрій Малишко восени сорок
першого познайомив його з Олексою Десняком, Анатолієм Шияном, Сергієм
Воскрекасенком, Олександром Довженком. Розповів він і про те, що першим  рецензентом Тьоркіна був Андрій Малишко. До
речі,  поетичний вплив Твардовського
сильно відчувається і в поемі Андрія Малишка “Прометей”. Ця поема дуже близька
до “Василя Тьоркіна” – не зовнішніми жанрово-стилістичними ознаками, а своїм
героєм – Прометеєм, який пішов на подвиг заради порятунку українського села. І
хоча поема Твардовського підкреслено 
реалістична, а поема Малишка героїко-романтична, в центрі обох творів
постає образ солдата, переконаного у перемозі над ворогом. Поштовхом до
написання поеми став подвиг солдата-розвідника зі Смоленщини, закатованого й
спаленого німцями на березі Дніпра. Але був ще й психологічний підтекст у цієї
поеми. Якось Андрій Малишко у Плютах натрапив на одиноку могилу солдата на
високому пагорбі (найвищому місці у Плютах), з якого далеко видно Дніпро та
його заплаву і Лівобережжя. Мешканці селища розповіли поетові, як фашисти
закатували полоненого юнака, що намагався переправитися на Лівобережжя. Цілу
добу його катували, аж поки не замордували. Хто був той червоноармієць, так і
не взнали плютівці, але були переконані, що він був справжнім патріотом.
Мешканці Плютів поховали юнака на дніпровському пагорбі: хай і по смерті бачить
хлопець Подніпров’я, протилежний берег, до якого він так прагнув. Розповіді про
смоленського солдата-розвідника та про закатованого фашистами на березі Дніпра
невідомого юнака дали Малишкові «образ великої прометеївської сили». Поетичній
думці Малишка вже тісно було в жанрах ліричних поезій, і його лірична наснага
вибухнула у жанрі поеми-легенди. А тяжіння до епічних образів з’явилося в
Малишка від народної поетики. Це можна побачити вже у великому передвоєнному
поетичному циклі «Запорожці». Від себе зазначу, що розмовні інтонації автора
характерні для багатьох його поем, для багатьох епічних та ліричних творів
поета. І тут, як на мене, Андрій Малишко був дуже близький до Олександра
Твардовського, поезію якого він безмежно любив, переспіви з якого друкував ще з
1934 року, а «Василя Тьоркіна» міг цитувати підряд від розділу до розділу,
мріяв перекласти українською мовою (як відомо, Малишко в ті часи переклади не
робив). Але по війні він переклав поему свого побратима по зброї «Дім при
дорозі», що побачила світ окремою книгою 1948 року, – таку близьку Малишкові і
своєю тематикою, і своїм баченням світу. 

 Під час війни Андрій
Малишко був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За
честь Батьківщини» та в партизанській газеті «За Радянську Україну». Воював на
Південно-Західному, Сталінградському, І та ІІ Українських фронтах. Визволяв Київ,
західні області України, Польщу.

  Данило Бакуменко з
юнацьких літ захоплювався поезією Андрія Малишка. Він завжди підкреслював, що і
Твардовський, і наш Андрій Малишко були 
близькими один до одного за поетикою душі. Малишко зрештою став першим
редактором “Книги про бійця”, перекладеної на українську Сергієм
Воскрекасенком. Перекладати Тьоркіна Воскрекасенко почав ще 1944 року.
Твардовському переклад, прочитаний вголос Малишком, дуже сподобався. Батько
згадував, як Олександр Трифонович був задоволений, що саме в перекладі
українською вперше з’явилася його поема іншою мовою. Він високо оцінив те, що
навіть ритміка в українському варіанті поеми, 
за винятком поодиноких випадків, відповідала оригіналові. Співучий чотирьохстопний
хорей в українському перекладі звучить досконало, “по-тьоркінськи”.

   Саме дружба з
Андрієм Малишком і стала наслідком єднання Олександра Трифоновича Твардовського
з українською землею, що так яскраво відчувається в одному з кращих його
фронтових віршів  “Тобі, Україно”. Цей
вірш Твардовського дуже любив Андрій Малишко й принагідно читав його напам’ять:

Как будто я сам  в
Украине родился

И белую пыль эту с детства топтал,

И речи родимой, и песням учился,

И ласку любимой впервые узнал.

 ……………………………………………….

С твоими сынами и я посвящаю

Тебе, Украина, дыханье и кровь.

Не край мы один от врагов защищаем,

А Родину – мать всех родимих краёв.

 Вірш Олександра
Твардовського «Тобі, Україно» служить взірцем 
високопатріотичної слов’янської поезії, на якій і зростав у своїх
фронтових творах Андрій Малишко. 1942 року в усіх куточках окупованої фашистами
України знали та читали напам’ять вірш Малишка «Запалали огні…»: 

Запалали огні за долиною синього неба

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і

фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою

берегти…

Твори Андрія Малишка, написані на війні, увійшли до збірок
«До бою вставайте» (1941), «Україна моя!» і «Понад пожари» (1942), «Слово о
полку» і «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» і «Чотири літа»
(1946). Звертався поет у ті роки й до широких епічних полотен. Його перу
належать поеми «Сини», «Любов», «Жива легенда», «Марія» та інші. В поемах
Малишка лірик завжди брав гору над епіком. Найвизначніша його поема тих часів –
«Прометей». Спостережене й пережите на війні наснажувало душу і серце поета
упродовж всього життя.

На фронті батькові пощастило вперше побачити Андрія Малишка
під Сталінградом, а потім, під час боїв на Курській дузі, зустрітися з ним в
редакції армійської газети «На штурм» 5-ї гвардійської танкової армії генерала
Ротмістрова. Майор Малишко відразу пригадав в особі капітана Бакуменка
слобожанського поета з філфаку Харківського університету й підписав батькові
книжку «Україна моя!». З цією книжкою Данило Бакуменко пройшов фронтовими
шляхами аж до самої Перемоги. По війні Бакуменко присвятив Андрієві Малишку
вірш, який називається «Душа Андрія Малишка». Цей вірш за життя батька не
друкувався у пресі. Його я випадково знайшов у батьковому щоденнику, коли
готував до друку посмертну поетичну книжку Данила Бакуменка «Кардіограма
мужності».

 

ДУША АНДРІЯ МАЛИШКА

Минають літа, як мрії,

А вірші його живуть,

Бо пісню душі Андрія

Далеко-далеко чуть.

 

То жайворон зрине в сині,

То в гущі садів, лісів

Озветься по всій країні

Веснянками солов’їв.

 

То бризне, неначе криця,

Осяє довкола все,

То блисками громовиця

В атаку її несе.

 

Хіба ж то мені забути,

Як той поетичний сплав,

Немовби патрони в скруті,

Я з друзями поділяв?

 

Чи те, як ходив на Росі

У бій Малишко Андрій?

Він з пекла атак виносив

Поезії буревій.

 

А той сталінградський подих,

Яким він палив серця?..

Його поезія – подвиг

І воїна, і творця.

 

Зі мною бентежна книжка

Півсвіту, мабуть, пройшла.

У неї – душа Малишка,

В ній пам’ять моя пала…

 

Поетична думка Андрія Малишка завжди працювала невпинно і
потужно. До останнього дня поет горів творчим життям, будував нові плани, писав
талановиті твори. В поезіях останнього періоду «Полудня віку» органічно
поєдналися глибока мудрість і краса пісенного слова. Але занадто рано, на 58-му
році життя, він пішов за вічну межу. Олесь Гончар, згадуючи Андрія Малишка,
писав: «Одні зникають з життя тому, що їх просто руйнують хвороби, другі ж
згоряють, як бійці в атаках, падають спалені на тяжких безнастанних вогнях
своєї праці і творчості. Таким мені уявляється Малишко, один з найяскравіших
наших національних поетів, гордість всієї багатомовної радянської поезії.
Людина полум’яного темпераменту, творчого шаленства, він згорів дочасно, упав
на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх
пісень». 

Андрій Малишко помер 17 лютого 1970 року. Його ім’ям названо
вулицю та бібліотеку в Києві, середню школу в Обухові, там же створено його
музей, названо іменем Андрія Малишка й теплохід, що курсує Дніпровими
просторами. А душа Андрія Малишка живе у його неповторних піснях, які вже стали
для людей народними.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!