Складається враження, що значна частка членів НСПУ– інваліди
В номері «УЛГ» за 28 червня переглянув інтерв’ю з
Володимиром Бушняком. Спіткнувся на фразі: у Криму – «труднощі з виданням книг,
соціальна незахищеність». Раніше ще відвертіші ремствування на «державу, яка
забула», лунали з вуст Надії Дички та Наталії Пасічник («Літературна Україна» і
ualit.org). «Лоскоче» ця тема й чи не будь-які письменницькі посиденьки.
Люди добрі, та що ж це діється?! Схаменіться!
Тріснув глек Радянського Союзу? Зате незалежна держава у
вигляді свободи творчості дала кожному вудку – тягай досхочу! Карасів чи сьомгу – залежить виключно від
рибальської вправності: водойма у громади віднині спільна – ринок.
У відповідь – скарги на хронічні кишенькові сухоти. А ще –
нестримне бажання регулярно отримувати від уряду до персональної підсаки бодай
пічкурів. Себто для інших гасло «За демократії аби не животіти, треба працювати!»
А для нас – трішки соціалізму. Хай навіть прихованого, мов горезвісна дуля з
прислів’я…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Насправді ж, не обов’язково бути «інженером людських душ»,
аби усвідомити: допомагати держава має виключно інвалідам, сиротам та немічним.
Все ще розраховуєте старцювати? Складайте списки за
категоріями – і навскач до територіальних управлінь соціального захисту
населення!
Образливо? Взяло кота поперек живота?! Тоді мовчки закочуйте
рукави власних льоль і – до столів. Творіть книги, за якими видавці стоятимуть
у чергах, мов до мавзолею.
Ось конкретний – хай патентованим скигліям стане соромно! –
приклад.
Наш колега письменник Павло Щегельський у 18-річному віці
зламав хребет. Після довготривалого лікування, маючи повністю паралізовану ліву
половину тіла та «умовно здорову» – праву, отримав першу групу інвалідності. І
що ж?
Ще за радянських часів здобув вищу освіту, студентом видав
першу збірку поезій і став членом Спілки письменників СРСР, працював
кореспондентом редакції газети “Сільські вісті”, а коли під час одного з
відряджень потрапив з кровотечею до лікарні, де видалили дві третини шлунка,
перейшов на легшу роботу до «Кабінету молодого автора» СПУ – рецензувати
рукописи та доводити до кондиції чужі доробки.
Та ось на зміну соціалізму прийшов капіталізм. Як же
перебивається Павло Григорович? Животіє?
Далебі ні! Є й хліб і до хліба.
То, може, на голову впав «кучерявий» спадок? Розкошує на
зарубіжні гранти? Отримує спілчанську стипендію? Чи на «масткому» розі сидить з
протягнутою лівицею?
Ні перше, ні останнє. Та й стипендії і гранти віддали іншим.
Тим, хто переконав спілчанське керівництво у своїй немічності та
“незахищеності”. Хоч деякі з них, дякувати Богу, ще при такому здоров’ї, що з
фуршетів не вилазять. Проте увійшли у роль “блаженних”, а вийти з неї ніяк не
можуть. Чи то пак, не хочуть. Та й навіщо, якщо роль годує?
Павло ж Григорович у перші роки незалежності підпрацьовував
таксистом на своєму інвалідському автомобілі. Паралельно закінчив комп’ютерні
курси, й далі, не покладаючи, як більшість, надій на державу, опанував верстку,
ледь не всі існуючі видавничі та дизайнерські програми. І вже іншим почав
забезпечувати додрукарську підготовку книг, не цураючись ні коректури, ні
набору (і це – наголошую ще раз! – однією «умовно здоровою» рукою!)
Серед авторів, з якими працював, Ліна Костенко, Микола
Вінграновський, Анатолій і Євдокія Дімарови, Іван Дзюба, Анатолій
Болабольченко, Борис Олійник, Михайло Сидоржевський, Михайло Шевченко, Євген
Дудар, Станіслав Зінчук, Ігор Римарук, Тарас Федюк, Віталій Карпенко та багато
інших (список – до 300 персон). До того
ж, був штатним дизайнером і верстальником у журналі “Сучасність”, по кілька
років (за сумісництвом) – у часописах “Політика і час”, “Євроатлантика”,
“Київ”, “Пам’ять століть”, “Київська старовина”, “Соборність”, “Ятрань”.
Активно співробітничає з видавництвами
“Фенікс”, “Ярославів Вал”, “УРЕ”. Певний час виконував обов’язки заступника
директора “Українського письменника”…
Й увесь цей час не цурався музи. Видав роман
«Хата-читальня», удостоєний 2008 р. премії імені Остапа Вишні («Кальварія» і
«Фенікс»), збірник повістей та оповідань «Полювання на Нomo sapiens»
(«Український письменник»), збірку поезій «Понад річкою неглибокою» й поему з
мініатюрами «Гра в дурня» («Щек»). А ще – регулярно друкується в провідних
літературно-художніх часописах.
І зараз, коли здоров’я зійшло на «ні» (навіть квартирою
пересувається на електровізку, та й за
кермо автомобіля, за наявності однієї умовно здорової руки і ноги, сідає лише
зрідка: самому дістатися гаража – зась, хіба що хтось із друзів підкотить), від
нього не почуєте скарг.
Не нарікає на тяжку долю і дружина Павла, професійний
видавець і редактор, теж спілчанка Тетяна Щегельська. Вона і зараз одночасно
зайнята у двох трьох-проектах – виконує літредакторську й перекладацьку роботу.
На зорі нема коли глянути – не те, що скиглити!
А ще в її доробку за часи незалежності надруковані романи
“Паралельні світи”, “Наш дім” (“Український письменник”), збірки дитячих
оповідань “Смикни за мотузочку”, поезій “Защебетали щиглики”, які дістали схвальну оцінку критиків та
читачів, і розкішна повнокольорова віршована абетка “Похвалявся ховрашок”
(“Фенікс”), майже весь тираж якої після виходу закупили на подарунки дошкільні
дитячі заклади.
– Не варто сподіватися на державні подачки, – якось почув
від Павла Григоровича. – Треба хоч щось робити самим. Жалібні розмови на тему,
як важко надрукуватися, не допоможуть. Зрештою, якщо бути відвертими, для
невеличкої поетичної збірки не треба брати банківський кредит чи продавати
нерухомість. Цілком достатньо чотирьох-п’яти мінімальних пенсій (погодьтеся,
навіть у час економічної кризи більшість спілчан спроможні за чотири-п’ять
років відкласти таку суму).
Проблема в іншому: що робити з віддрукованим накладом? Ось
тут і починається друга частина марлезонського балету, який я пропонував би
зіграти на сцені нашої Спілки.
…«Творчій людині нікуди подітися!» – наввипередки волає то
один, то другий. А що воно за цабе – творча людина? Хіба талановитий учений,
дизайнер, учитель, актор, співак – не творчі персони? Чому ж вони не рюмсають?!
Чому мовчазно працюють у поті чола, не чекаючи, коли їм хтось щось підкине до
корита?! А письменники у своїй більшості що – безрукі, безногі, сліпі і глухі
одночасно?! Чи просто безініціативні?!!
Не виходить?
Ідіть вчителювати. Вичитуйте статті, курсові роботи,
реферати, дисертації. Набирайте чужі тексти. Смажте і продавайте пиріжки.
Зрештою, гендлюйте крамом. Головне – робіть ХОЧ ЩОСЬ!
А ні, то продайте квартиру у центрі та придбайте меншу на
Воскресенці чи Відрадному. Бо письменник за ладу рівних можливостей – не призначений
ідеологічним відділом партії ЖРЕЦЬ!
Оце і є лад рівних можливостей! Оце і є демократія. Оце і є
рівність. Оце і є справедливість.
І, нарешті, письменники справді – з народом!
Погано, коли ви пошилися (чи вас пошили) в дурні. Проте
удесятеро гірше, якщо вам там подобається!
МИКОЛА СУХОМОЗСЬКИЙ,
генетичний не скиглій.
P.S. Уже поставив крапку і пригадав. У згаданому на початку
числі газети видрукувано рецензію Петра Сороки «Криваві зарубки на серці» на
новий доробок нашого таки колеги Олеся Волі. Так ось, тепер про нього кажуть:
“У Сашка (Олександр Міщенко – справжнє прізвище письменника) – стабільний
книжковий бізнес».
А хто рахував, скільки років той мерз на зимовій Петрівці в
орендованій книжковій ятці, задихався на асфальті від спеки влітку, скільки
тонн друкованої продукції перевантажив власними руками. А коли й скаржився, то
хіба що собі самому на самого себе.
P.P.S. «Добре тим, хто мешкає у столиці», – хором заспівають
скептики. Але я їх спростую. Той же Павло Щегельский готував до друку книги
Гната Бердо (Канада), Сергія Ткаченка (США), Михайла Гояна (Австралія), Галини
Хоткевич (Франція), Анни-Галі Горбач (Німеччина), а ще – колег з Росії,
Білорусії, Молдавії. Тобто, в час комп’ютеризації усього і вся замовники тебе
знайдуть самі – через Всесвітню Павутину. Лише, панове, не лінуйтеся – виявіть
бажання!