(З виступу на загальних зборах Національної
Академії наук України 21 квітня 2011 р.)
За яку б тему ми сьогодні не
бралися, але головної не обминеш. Адже з 1986 року у зеленовербні кольори
страсного тижня в Україні вплетено чорну стрічку жалоби. Відтоді чорнобильська
трагедія озивається і озиватиметься в поколіннях. І не тільки тужбою, а
передовсім взірцем мужності ліквідаторів, і тих перших пожежників, які, смертію
смерть здолавши, своїми грудьми затулили людство від глобального лиха. Мені
випало в ті дня особисто пересвідчитись і в незнищенному оптимізмі і в
подільчивості українців останнім з потерпілими, як зі своїми, так і з
представниками всіх народів і племен, котрі зустріли горе на Прип’яті.
Цього не можна забувати. Відтак я
гаряче солідаризуюсь з висновками академіка Степана Павлюка, викладеними в його
позавчорашній доповіді на загальних зборах відділення літератури, мови та
мистецтвознавства, іменованій «Актуальні проблеми збереження та наукового
дослідження пам’яток традиційної культури Полісся». То паче, що цей поклик
резонує зі змагом нашої видатної поетеси Ліни Костенко, яка впродовж років без
чиєсь там принуки, за покликом материнського серця, з гуртом таких же відважних
подвижників виходила вздовж і впоперек зону, рятуючи артефакти унікальної протослов’янської,
протоукраїнської культури цього краю. Вкотре приєднуюсь до закликів Ростислава
Омеляшка – чолового усіх цих експедицій різнопрофільних фахівців, які врятували
понад 40 тисяч матеріальних і духовних пам’яток, зібрали більше 130 тисяч
наукових архівних документів. Я назвав лише дещицю сподіяного, але й цього
досить, аби, нарешті, створити повнокровний Музей-архів народної культури
українського Полісся, як єдиної форми збереження і повернення поколінням
культурно – історичного духовного потенціалу краю. Музей в принципі є, але він
скоріше віртуальний, позаяк в його приміщенні не розміститься і малої долі
назбираного.
Давайте подивимося правді у вічі
і визнаємо, що за два десятиліття незалежності, як те не парадоксально, силове
поле українськості звужується в Україні. Тим паче, в новозбудованому, чи в
наданому приставному приміщенні музею можна буде зберегти для грядущого
культурно-історичну модель (духовний потенціал) втраченого простору, себто 4
тисячі кв. км. Духовної Української території.
Цей осередок вкрай потрібний –
особливо для юного покоління, що прийшло у світ уже після чорнобильського лиха
і не відає про той вселенський героїзм і благородство їхніх дідів і прадідів,
які – вкотре повторюю – нерідко ціною власного життя врятували світ від
глобальної катастрофи. Бо, споглядаючи нинішній стан речей, молоді можуть
подумати (а схоже, дехто вже й думає), що в Україні весело жити на краденому,
як певні віп-персони, котрі купують на зарубіжжі собі хатинки за сотні
мільйонів евро. І це в той час, коли гинуть села, закриваються школи і
сільклуби, а вагома частина люду – на межі бідності.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отже, Музей кричуще потрібний
молодому поколінню, аби воно знало, що справжнє обличчя нації уособлюють їхні
діди та батьки, котрі потрясли світ своїм героїзмом, як нині ми захоплюємось
японцями, котрі явили світові, що вище за все – бути Людьми навіть в нелюдських
обставинах.
Ті ж, що жирують сьогодні –
всього лишень квартиранти, які існують під гаслом «Ubi bene, ibi patria», себто
«Де добре, там і вітчизна». І за першого ж струсу відлетять на власних літаках
туди, де лежать в банках їхні вклади із краденого. По них і сліду не лишиться, бо вони – тільки
пил на вітрах.
Ми ж з вами стоїмо на своїй не
купленій, і Слава Богу, поки що не проданій землі, де народилися наші батьки й
діди. Отже ми вічні, як вічна Україна.