Духовна оаза Олега Бабишкіна

До 95-річчя відомого літературознавця і викладача

…И древо в цвету на
несколько минут.

В.Гете

Олег Кіндратович мав надзвичайно приємну, я б сказав, навіть
заворожуючу усмішку – другого такого чи подібного до нього викладача   на всьому факультеті журналістики, здається,
на той час не існувало. У ній іскрилися флюїди його мудрої, доброї, зичливої,
скромної і в той же час знаючої непросту, високу ціну власній  унікальній особистості. Окрім того, в тій
усмішці, здавалося, не було ні найменшого штучного чи акторського елемента.
Вона випромінювала природний стан його прихильної до людей, рідкісної,
яскравої, неповторної  людської
особистості.

Над О. К. Бабишкіним, інтелігентом до мозку кісток,
блискучим науковцем, якого називали класиком українського літературознавства, і
не менш талановитим викладачем, педагогом, шуміли різні вітри
суспільно-політичних катаклізмів, гриміли громи війн, «стриміли» різного роду
начальники, які, траплялося, заздрили його творчим набуткам, не хотіли, а то їм
і не вдавалося оцінити непересічні здібності його непростої душі, таланту. Але,
здається, вони мало що перекроїли, змінили в його еластично-упертій, стійкій
душі до небажаних перемін. На нього систематично впливали, «виховували»,
намагалися прокрустувати в рамках існуючих комуністичних ідеологем і
стандартів. Проте все це йшло ніби повз Сидора в стіну. Бо лишався таким, яким
хотів бачити, найперш, він сам себе: заглибленим у коло власних думок, ідей,
залюбленим до самозабуття в Україну, у творчу мандрівку століть, у неповторні
пахощі відшумілих епох, у невторований дивосвіт письменницького слова. Тобто у
той особливий світ, до якого дотичні лише фанати і доскіпливі аборигени
бібліотек та рукописних фондів. А ще у Олега Кіндратовича існувала власна аура
продуктивного натхнення, куди він утікав від нав’язливого фантому цинічних
ідеологій радянського суспільства, як у криївку, як у духовну оздоровчу оазу.
Недаремно ж він інколи, наче камертон, повторював фразу з «Фауста» В. Гете: як
гарно стає на душі, «коли людина у насолоді творчій богує».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Магазин «Академкнига» (колишня вулиця ім. Леніна, а тепер Б.
Хмельницького) вважався однією з найпрестижніших торгівельних точок у Києві. З
одного боку, туди надходили найновіші наукові книги з усієї країни, а з
другого, – там розміщувався чи не найбільший букіністичний відділ з рідкісними
виданнями. І ось одного весняного дня 1971 р. я зайшов до магазину і побачив
косяк юнаків та дівчат, які уважно слухали професора. Я знав, що він викладав
історію української літератури на факультеті журналістики Київського
університету ім. Т. Шевченка (хтось із колег на одній з наукових конференцій
вказав мені на літературознавчу знаменитість, а проте на той час мені ще не
довелось бути з ним офіційно знайомим).

О. К. Бабишкін був одягнутий у новий сірий костюм, на фоні
якого яскраво вирізнялася кольориста українська вишиванка з двома висячими на
комірі пухнастими помпонами, що нагадували дві великі рожеві китиці квітки
конюшини. “Доволі сміливо – промайнуло у мене в думці,  коли в Україні по суті заборонена будь-яка
національна символіка”.

Голубоокий, з високим чолом, над яким пружинилося злегка
посріблене шатенисте волосся, випромінював чоловічу мужність, красу і
ввічливість. На всіх виявах його постаті була помітна печать благородства і
поміркованості – від сяйва очей аж до економних, коротких жестів, здавалося,
виміряних аж до сантиметра. Він увесь сяяв, ніби на Великдень, з приємністю,
натхненно вів свою бесіду. Я зупинився біля прилавка і, хоча й гортав нові
книжки, але й водночас із цікавістю прислухався до слів викладача.

– Я особисто сюди заходжу часто, – з теплотою в голосі
промовив О.К.Бабишкін. – І вам кожному раджу вже зачинати, якщо не почали,
комплектувати хай ще невелику, мініатюрну, але власну книгозбірню. Купуйте лише
таку книжку, без якої не зможете обійтися і хочеться її читати й перечитувати.
Зробимо лише одне застереження. У нас часто видається т. зв. необов’язкова
література, яка могла б і не з’являтися. І її місце не в бібліотеці, а на
смітнику. Тому виробляйте манеру, звичку до гарної, добротної книжки і не
купуйте, з дозволу сказати, макулатуру. Якщо не Аристотель, то не пам’ятаю, хто
сказав: «Краще нічого не знати, ніж знати малоцінне».

Далі викладач стисло охарактеризував кілька змістовних і
цікавих нових книжок, надав слово продавчині для інформації про нові книжкові надходження
до магазину, а потім сказав:

– Це лише невелика інтродукція, а, може, й увертюра до
відвідин центрального меморіального музею Т. Г. Шевченка. А тепер ми всі йдемо
до найбільшої в Києві Шевченкової світлиці…

Як потім мені розповіли студенти, О. К. Бабишкін з ними
побував на екскурсіях не лише у майже всіх музеях столичного міста – від
меморіальних письменницьких до картинних галерей (читав тоді на факультеті
спецкурс «Історія мистецтва»), – але й часто виїздив у музеї інших міст
України, замовляючи автобуси на Київській кіностудії ім. Довженка, з якою
систематично підтримував ділові дружні стосунки. Подібні поїздки – це своєрідне
хобі професора в ім’я навчання і виховання гідного журналістського поповнення.
Така добровільна прекрасна самопожертва, самовіддача вільного часу ледве чи має
аналоги у викладацькому середовищі.

Життя – непередбачливе. Мені й не снилося, і не гадалося, що
через якихось десяток років воно зведе мене з високошановним професором
спочатку на одному факультеті, а потім і на одній кафедрі.

Оскільки на той час була “мода” на відвідини занять колег,
я,  звичайно ж, напросився до О. К.
Бабишкіна, який на те люб’язно погодився. Це була, здається, відома всім на
факультеті 32 аудиторія. Тема лекції охоплювала життя, поетичну і драматургічну
творчість Лесі Українки. Мені відразу заімпонувала вишукана образність і мудра
простота, з якою звернувся лектор до студентів:

– Леся Українка, її життя і творчість, до вивчення яких ми
переходимо, говорячи фігурально, – користаючи з неологізму П. Тичини, – це
яблуневоцвітна, сонцесяйна споруда, ім’я якій – своєрідна художня академія
слова. Вона випромінює цілий світ людського феномену, думок, почувань, мрій
однієї з найбільших мислительок свого часу. А до того ж ця мудра, потужна
академія складається з унікальної високої майстерності, де «правлять бал»
граціозні образотворчі засоби, неповторна стилістика та рідне золотострунне
материнське слово. Кожен з вас, хто з усією серйозністю пройде академію
творчості Лесі Українки, стане на поріг журналістської праці розумово і духовно
збагаченим, зміцнілим, інтелігентнішим, краще підготовленим до нових творчих
набутків.

А далі на аудиторію обрушився дивовижний водоспад рідкісних
архівних фактів, подробиць. Їх з різних причин здебільшого ще  не знало і не осмислило існуюче
літературознавство.

Ведучи мову про складні, часом драматичні перипетії життя
поетеси, її родини, середовища, лектор не лакував дійсність, не підносив своїм
вихованцям «в упаковці» рожевого туману, а подавав її по суті такою, якою вона
існувала насправді. Йшлося водночас про крицеву, незламну волю поетеси, її
дивовижне вміння займатися самонавчанням, «самодресурою» (термін А.П.Чехова),
що, на переконання багатьох сучасників, вона хоч і не закінчувала гімназій та
університетів, але вважалася однією з найосвіченіших молодих жінок, а з другого
боку, не затушковувалися її життєві невдачі, помилки, невезіння.

У лекції йшлося й про безмежну відданість Лесі Українки
власній сім’ї, рідній землі, батьківщині. Викладач акцентував також увагу на
тому, що поетеса безмежно любила український народ, його багатющу культуру не
лише до глибини душі, але й до глибини не такої вже й багатої та безмежної
кишені, яку мала велика сім’я Косачів (парафраз із вислову Є. Х. Чикаленка).
Так, на власні кошти, а точніше, на увесь свій посаг вона разом із своїм
чоловіком К. В. Квіткою спорядили спеціальну фольклорну наукову експедицію на
чолі із відомим композитором, музикознавцем Ф. Колессою для запису від кобзарів
українських народних пісень та дум. І говорила в листах, що коли це не зробити
тепер, співці заберуть цей неоціненний національний скарб із собою у могилу
навічно і ніхто його вже ніколи не відшкодує. Це, справді, була
високопатріотична акція з боку Лесі Українки. Після цього вчинку вона тяжко
економічно бідувала і, щоб якось проіснувати, змушена була спродувати лихварям
необхідні речі та меблі з власної квартири.

Лектор згадав і заборонене на той час ім’я молодшої рідної
сестри Лесі Українки, емігрантки в США Ісидори Косач-Борисової. Зокрема,
розповів, що коли вона, навчаючись у Петербурзі, тяжко захворіла на черевний
тиф. Леся, що сама була хвора, поїхала до Ісидори і, незважаючи на небезпеку
заразитися небезпечною інфекцією, перебувала біля неї до того часу, доки й не
вирвала сестру із лабет смерті. Цей факт дозволив Косач-Борисовій уже за
радянського часу висловити думку, яка уперто замовчувалася літературознавцями
про те, що старша сестра двічі врятувала її від вірної смерті. Одного разу ще
за свого життя, коли Ісидора була хвора на черевний тиф, а другого разу вже по
смерті Лесі Українки, коли вона була безпідставно арештована і заґратована в
одному із радянських ГУЛАГів. Тоді хтось із впливових високих урядовців згадав,
що Ісидора доводиться рідною сестрою поетеси-революціонерки, і за його
клопотанням її звільнили з ув’язнення.

По завершенні лекції зал зірвався гучними оплесками. Отже,
студенти, стоячи, дякували своєму улюбленому Вчителеві, Наставнику.

На той час одна лише привселюдна згадка та ще й у
студентській аудиторії проскрибованого імені американської емігрантки Ісидори
Косач-Борисової, котра активно виступала в пресі проти тюрми народів СРСР, була
ризикованою справою. А, можливо, якась інша необережна думка Олега Кіндратовича
викликала появу в одній із республіканських газет несподіваного обурливого пасквілю,
обачно підписаного вигаданим прізвищем. У ньому йшлося про нецікаві, політично
неоднозначні, хисткі лекції (?), які він читав для студентів факультету
журналістики, де ідеологічне підґрунтя відіграє визначальну роль. Колеги
провідного професора були шоковані, приголомшені цією кричущою
несправедливістю. Як таке могло статися? Що означає це, невіглаське, підступне
шельмування? Деякі студенти поодинці підходили до свого викладача і
висловлювали переконання про необхідність колективного листа на захист його
честі й гідності. У таких розмовах він виглядав явно трохи зніченим,
розгубленим, дивувався несправедливій, несподіваній халепі і нічого не радив
робити, сподіваючись, що все благополучно минеться. Адже в кореспонденції не
було наведено жодного більш-менш чіткого факту, елементарного посилання на
жоден вислів викладача.

І справді, минуло якихось десяток днів після появи пасквіля,
як зусиллями, очевидно, колишніх студентів, а тепер працівників редакції у
газеті «Вечірній Київ» з’явилася однозначно смілива стаття, в якій
аргументовано спростовувалися твердження пасквілянта-писаки і по суті
відновлювалося, «реабілітувалося» добре й світле ім’я відомого вченого,
педагога. Після цього виступу газети «Вечірній Київ» ситуація замулилася, а
незабаром і забулася як недружній, а точніше – ворожий акт, котрий водночас
кидав тінь і на весь факультет журналістики.

Як більмо на оці, як червоне полотнище для бика – таким був
суперсимпатичний професор для кадебешників, що кураторствували над
університетом. То він раптом на занятті розповість про заборонений часопис суто
українського національного резонансу і його значення, то нібито ненароком у
позитиві згадає табуйоване ім’я письменника чи культурного діяча, то раптом у
музеї під час екскурсії з своїми студентами сміливо вкаже екскурсоводу на
фактичну неточність і звинуватить у тенденційній заангажованості повідомлення,
а то й просто висловить думку діаметрально протилежну радянській –
інкубаторській ідеології.

Нерідко після цього люди незримого фронту в цивільному методично,
запопадливо й нудно перепитували студентів, уточнюючи існуючі інформаційні
орієнтири. І світле, м’якіше від м’якості, абсолютно чесне й безневинне, як на
сповіді в слуги Божого, поставало перед ними обличчя професора. Його
неагресивний погляд, беззастережна доброта з підкуповуючою дрібною хитринкою, а
то й переконливі докази випадковості або органічності сказаного (мовляв, так і
повинно бути в науці), але без втрат гідності, самоповаги буквально
обеззброювали працівників «контори глибокого буріння».

Між Олегом Кіндратовичем і студентами було повне
взаєморозуміння, приязнь, хоч існували ж, звичайно, й поодинокі винятки.
Викладач невтомно, систематично організовував т. зв. культпоходи в театри, де
ставилися нові спектаклі або й п’єси, що не лише входили до вузівської програми
з літератури. Відвідував разом із студентами і демонстрації нових кінофільмів,
нерідко вони бували  і в його затишній,
гостинній квартирі. Коли студенти одружувалися, куратор, яким часто був професор,
охоче їздив і на їхні весілля.

 

Окремо і стисло хотілося б спинитися на принциповості,
серйозній, але справедливій вимогливості Олега Кіндратовича до студентського
навчання. Чимало років він читав, окрім історії української літератури, ще й
курс «Література народів СРСР» і вимагав обов’язкової обізнаності з текстами
художніх творів письменників, які увіходили до програми. Декому, хто прагнув
привільнішого, безтурботного життя, це не подобалося.

Траплялися, часом, і серед студентів оказії – несправедливі,
образливі для професора. Головна причина – його безкомпромісна вимогливість до
повноцінних, глибоких знань вихованців. Тому ледачі і хитруни, які прагнули
якомога легше проскочити екзамен, здебільшого практично переконувались у
захмарності своїх сподівань.

Один з найбільших академічних чиновників якось кулуарно
прорік оздоблену метафоричною формою, правдиву фразу, що стала у свій час
вельми популярною. Він, ніби між іншим, з гіркотою в душі сказав, що в
найавторитетнішому в Україні ВНЗ – Шевченківському університеті в Києві
розпочався «відстріл» висококваліфікованих кадрів. Отож, тих викладачів, що
досягли пенсійного віку, але здатних до продуктивної праці, безпричинно почали
масово звільняти, хоч практично педагогіка по суті твердо ставила заслон такій
непрагматичній, дірявій тенденції. На жаль, у республіканському Міністерстві
освіти не вистачало відповідних керівних ресурсів аби негайно заборонити
небувале, грубе безчинство і вакханалію. Під це криве, кульгаве колесо
недолугого самоврядування потрапила велика кількість провідних викладачів.

 Міркуючи над цією
проблемою, варто хоча б звернути увагу на роздуми головного режисера драмтеатру
ім. О.Пушкіна в Петербурзі Георгія Товстоногова, якого справедливо називали
учителем і вихователем акторів. Він зазначав, що кожен акторський колектив
повинен неодмінно складатися як з молодого, середнього, так і старшого
покоління. Інакше зникнуть надбані протягом довгих років здобутки продуктивого
досвіду, існуючих неоціненних традицій. Тільки наявність у театрі усіх трьох
поколінь утворюють, на думку режисера, повнокровний, здатний до успішної
сценічної праці та подальшого фахового розвитку колектив. Звідси напрошується
логічна паралель: щось подібне можна сказати і про навчальний процес у ВНЗ.

Потрапив у цю несправедливу, ганебну круговерть самодурства
і професор О.К.Бабишкін. Не оскаржував свого становища, хоч і дуже переживав,
навіть не знав, куди себе подіти.

Олег Кіндратович у начальства просив хоч чверть ставки – не
дали. І він після цього кілька разів з’являвся на кафедрі, як равлик, що
напівзахований у своїй переносній хатці думок і почуттів: відповідав мляво,
ніби байдуже. А головне – зникла його така неперевершена, приємна, світлоносна,
заворожуюча усмішка. Здавалося, що той звабливий вогник добра і справедливості,
який горів тихою лампадкою в його очах, потух чи, принаймні, почав пригасати.

Я порадив колезі влаштуватися на роботу в якомусь іншому ВНЗ
чи в академічній науковій установі, бо такого знаменитого літературознавця,
викладача, як він, кожен ректор візьме до себе з дорогою душею. І будуть знати
про той навчальний заклад, передовсім, тому, що там працює професор
О.К.Бабишкін!

– Знаєте, в такому віці, як у мене, і при моїх регаліях
ходити в ранзі попрошайки, а точніше жебрака, з простягнутою рукою якось
несолідно та й украй соромно. Крім того, займатися тепер науковою працею
невигідно, бо дуже важко друкуватися. А працювати у довгу, невизначену шухляду
не в моїх правилах…

І от мені мимоволі подумалось: чому це Олег Кіндратович так
категорично, так песимістично мені відповів? Я не відразу дійшов до висновку,
що, могло бути, він уперше в житті пошкодував, коли так принизливо, жалюгідно
повівся, оскільки пішов до ректора прохачем, а той навіть не повів бровою, не
звернув ні найменшої уваги на цей зойк душі знаменитого викладача і елементарно,
недолуго, мабуть, порадив купити вудочку і ловити рибу – помагає, як це він у
подібних випадках іронічно відхрещувався від інших співробітників. Адже саме в
такий спосіб ректор “благословив” у відставку колишнього відомого багаторічного
редактора науково-популярного та літературо-художнього журналу для молоді
“Наука – фантастика” доцента М.О.Сороку, який звернувся з проханням відстрочити
всього на рік його перебування на посаді. Я тут же порадив Миколі Олексійовичу,
що доречно ж було б відповісти ректору, що я готовий ловити рибу за умови, якщо
й ви приєднаєтеся до гурту риболовців. Адже ви всього на рік, Вікторе
Васильовичу,  раніше мене появились на
світ – в 1934р., а  я в 1935р.

– Е-е-е, упустив момент, – каже М.О.Сорока. – На жаль, поїзд
пішов, і назад не повернеться та сприятлива мить…

– Але тепер що поробиш? – 
мовив О.К.Бабишкін. – Як говорила знаменита французька актриса Сара
Бернар, треба жити, а не чекати смерті. Отож, певно і мені так варто думати…

Потім несподівано додав:

– Який би не був гіркий і шпигучий хрін, на нього колись
знайдеться свій черв’як і сточить до решти. Отже, терпи козаче, хоч отаманом
ніколи й не станеш…

Так «найгуманніше» в світі суспільство вивело з творчої
орбіти в особі О. К. Бабишкіна таку неперевершену, знамениту творчу силу, яка б
могла для свого рідного народу зробити ще багато світлого, доброго,
неперебутнього. Адже й до цього часу солідні, правдиво і добротно написані його
численні книжки є зразком наукового аналізу, сумління, ґрунтовного використання
архівних матеріалів, багатства конкретики та узагальнень. Серед них –
«Драматургія Лесі Українки», «Михайло Стельмах», «Юрій Яновський», «Володимир
Самійленко», «Агатангел Кримський», «У мандрівку століть», «Ольга Кобилянська»,
«Олесь Гончар», «Авмросій Бучма в кіно», «Українська література на екрані»,
«Боротьба за реалізм в українській літературі кінця ХІХ – поч. ХХ століття» та
багато інших.

Пригадую, як востаннє зустрів О. К. Бабишкіна.

– Можете мене привітати, – сказав він, вимучуючи з себе
усмішку, – я вже в новій ролі: безробітний, пенсіонер. Ви гадаєте, сам зайшов?
Ні, не по своїй волі – просто самі ноги несподівано занесли на факультет. Як
кажуть, по-старому обичаю п’ють горілочку до чаю, танцюють, пританцьовують та
ще й співають. Але усе тут довкруж і близьке, бо ще недавно числився
професором, і далеке, бо вже відлучений або, краще сказати, вигнаний з роботи.
Тепер я вже майже чужий, небажаний, зайвий. Начальство, коли стріне мене,
відразу виявляє надмірну заклопотаність справами і літерально тікає – це щоб не
задавав, часом, неприємних і колючих запитань. Колеги, як неживі квіти,
здаються штучно поблажливими, ввічливими. Але я хотів би з чистою совістю
навести слова В. Шекспіра : воістину “блаженний той, / У кого в згоді розум і
гаряче серце, /Хто дудкою покірною не стане / В устах у вередливої фортуни”.

Через якусь пару років по тому секретар факультету Неля
Петрівна повідомила мені сумну звістку про те, що після тяжкої хвороби О. К.
Бабишкін пішов у небуття. Зійшла в могилу світлого розуму, духовно і душевно
багата, неперевершеного наукового і педагогічного хисту неповторна людина. Коли
я вийшов із деканату в коридор і побачив студентів молодшого курсу, яким Олег
Кіндратович уже не читав лекцій і нового викладача, котрому не довелося з ним спілкуватися
та співпрацювати, мені стало їх жаль… 

м. Київ

 

Редакційний колектив УЛГ вітає автора статті Віталія
Святовця з 80-річчям. З роси і води, шановний Віталію Федоровичу!