Дух неспокою на відхідній молитві

346

Ульяненко О. Ангели помсти. – Харків : Фоліо, 2012. – 345 с.

“Лиш іноді метелик
залетить

Із того світу, де Зелені
свята.

У смужці сонця спалахне на
мить

Чиясь душа неспокоєм
багата”

Андрій
Содомора “Фортеп’ян”

 

Й ангели з невимовно
красивими обличчями сідають кружком, тримаючи в руках мечі

Олесь
Ульяненко “Альма”

 

Неспокій,
точніше пошуковий неспокій, є прикметною домінантою творчості Олеся Ульяненка,
письменника, який вже відійшов у світ кращий, але повертається звідтам у
книжках, весь як на долоні, з оголеним нервом, чутливим до болю різної природи.
До болю, який шарпає, а згодом залишає людину конати в заціпенінні перед
страхом повтору. І чомусь віриться найбільше, що він опинився в світі справді
кращому, серед сильних і радісних людей, серед тих, хто в його романах, шукаючи
правду, трагічно гинув, захлинаючись від байдужості в цьому сучасному
лепрозорії, як часто називає наш світ-тепер Євген Пашковський. Якщо Олесь не
там, тоді смислоутворюючі християнські бази в нашому житті – звичайна облуда
для кволих душ.

Легенда нашої сучасності
повертається до нас в романі “Ангели помсти”, причому робить це в своєрідний
спосіб: через видавництво “Фоліо”, яке зарекомендувало себе після серії
конфліктних епізодів з романом Василя Шкляра “Залишенець” як українофобське
видавництво. Цей момент вкотре доводить “благонаміри” українських патріотичних
видань, які гаслують себе саме так, але коли доходить до справи, благородно
“вмивають руки”. Ульяненко з того світу доводить ще раз, що професія
“український патріот” не виживає себе в наші дні, а набуває ще більше
загрозливої форми, паразитуючи на ментальному ландшафті українців. Причому в
цій ситуації промовистим є те, що письменник є загальновизнаним, культовим,
фактично легендою літератури, який працював в чітких кордонах національного
мислення, творив новий тип культури в художньому слові. Незважаючи на поодинокі
заяви рецензентів з приводу мовних потоків персонажів Ульяненка, або ж
створення ним жаских картин “брудного реалізму”, від якого у декого не
витримують читацькі рецептори, письменник все ж неквапно возведений в літературний
канон. Ці поодинокі непорозуміння критиків з естетикою автора розкривають лиш
їхній мезонеїзм, який виявляється найчастіше у формах “то все жиди і москалі”,
забуваючи часто про головну руйнуючу дію “професійних патріотів”. До речі, не
стримаюсь, щоб не згадати тут роман Василя Кожелянка “Діти застою”, де у
своєрідній іронічній стильовій манері автор в унісон з Ульяненком проговорив
українські проблеми, пов’язані зі згаданою “професією”. Цю соціальну хворобу
фіксував ще Іван Франко: “Ботокуди – то підпори / То стовпи порядку й віри”
(“Ботокуди”), вона в наших умовах невиліковна, якщо чітко діагностується вже
століття, та все ж виявлення хвороби – половина процесу лікування.

Слід згадати також те, що ім’я
Світлої Пам’яті Олеся продовжує “вживатися” в контекст нашої сучасності, тим
самим ворохобити цей світ. Це виразно засвідчила премія імені Олеся Ульяненка,
яку цілком адекватно за роман “Кладовище сердець” отримав Володимир
Вакуленко-К. У мене на столі збірочка його щойно виданих ранніх віршових проб “Ми,
провінція!”, дуже нерівно написаних, часто наївних, але від них віє пошуковою
непосидючістю, щирістю відкрито-відвертої розмови насамперед з собою. Ідея цієї
премії в принципі добра, залишається лишень побажати її творцям тримати знак
якості, не спрофанувати чистий звук художнього слова, яке відчував Ульяненко.

Говорячи про творчість цього
прозаїка, не можна забувати, що вона у питомій своїй вазі має виразний характер
соціального керунку. Цей напрям художньо представлений в різних тематичних
конфігураціях, які, попри такі небезпечні для модерної поетики атрибути письма,
як прихована дидактика, все ж мають модерне звучання як в тематичному, так і
стильовому планах. Одним із доводів може слугувати розвиток “нового героя”,
який увів в українську літературу Ульяненко. Цей герой пройшов складний шлях
кшталтування, що зраджує пошуки автора у плані формування світоглядно нової
картини життя у творах. Це персонаж, який власним наснаженням окреслює напрям,
умовно кажучи, “брудного реалізму”. Це словосполучення складно назвати
терміном, оскільки воно далеке від однозначності, але доволі зручне для
окреслення тематичної та стильової дії в творах автора, причому (sic!)
вживається тут без негативного означення.

Соціальна критика в прозі Ульяненка
є її сильною складовою, яка діє всупереч модній в наш час орієнтації виключно
на естетичний рівень твору. Його тексти проговорюють речі, які пояснюють
проблему не тільки соціальних негараздів, що в принципі якоюсь мірою є вже
тривіальним мотивом у сучасній прозі, наближеній до жанру есеїстики. Автор йде
глибше, він пояснює кризу соціального через національну трагедію. Ці два
напрямки в його творчості оформлюються як монолітна світоглядна платформа. На
рівні сюжетобудівному це видно тоді, коли персонаж формується з залученням історичної
довідки або про нього, або про генотип його родини. Виразно це представлено в
повісті “Сталінка”, де рід Піскарьових вимирає через смертні гріхи діда, який
розкуркулював селян, доводячи їх до голодної смерті. Сюди напрошуються, як
ілюстрація цієї тези, образи “батюшок” у романі “Знак Саваофа”, що мали зовсім
неправедне минуле, які, відповідно внутрішньому закону прози цього автора,
чинять гріх навколо, і його наслідки осідають на священикові з іншої конфесії.
В одному інтерв’ю зі Світланою Корженко та Ангеліною Карякіною в журналі
“Країна” 27 серпня 2010 р. Ульяненко з притаманною йому відвертістю сказав:
“Можна змусити замовчати ЗМІ, але як примусиш мовчати водія таксі, що
розповідає, як возив проституток у Лавру до батюшкі”. Подібні екскурси дають сильний
сюжетотворчий поштовх з одного боку, а з іншого, в плані етичного зарядження
тексту, діють як прихована дидактика. Тут автор проговорює сакральну істину –
за гріхи батьків розплачуються діти. Це не Старозавітна модель покути, яка
залишилась там; це стається тут і тепер, без можливості уникнути помсти. І в
таких соціально-історичних візіях письменник намагається створити картину
справедливого світу, де все має сенс, і свою ціну, де ангели помсти не
забувають про гріх. Смисли його творів – це ніби життя навпаки, де буттєві
закони не залишають порокові можливості давати пагінець. В жахливих картинах
реалістичної агонії зла його просто не стає, тому і переважають криваві фінали
в творах, які стали певним симптомом одужання світу у прозі Ульяненка. Зло зі
скляним мертвим поглядом в чисте небо, лежачи на лопатках, переможене бодай у
творі.

Роман “Ангели помсти” за своєю
структурою більше нагадує збірку трьох повістей, об’єднаних спільною смисловою
рихвою. В центрі кожної повісті дівчина, яка пробує перебороти екзистенційний
жах. Те, що з цього виходить, і є власне сюжетами цих повістей у прекрасному
стильовому сповитку автора. Вміння формувати образ героя є окремим штрихом
прози письменника. Іноді портретні характеристики нагадують подібні в
ранньомодерних творах Винниченка з “Краси і Сили” (образ Мотрі). Тут, в першій
частині, є образ Марго: “Марго була як намальована. Каштанове волосся, завиток
до завитка. Обличчя видовжене, з прямим носом і трохи по-азіатськи роздутими
ніздрями, зелені очі, мов далека сумна злива, що відходить у тумані дитинства.
Її тіло гнучке і красиве, з вишуканим викликом, що не породжував ані фантазії,
ані бажання, його приємно було розглядати, але погляд знову і знову повертався
до її зелених очей, які навіть не закликали по-жіночому, а були просто
відвертими і чесними”. Цікавим у плані художньої лабораторії автора є також
“перебування” у творі персонажа Уляна та його товариша. З цього погляду слід
зробити ширше дослідження про автобіографізм героя, але в плані стильових
тембрів він доволі промовистий: “Середнього зросту, широкоплечі, з вовчими
незалежними поглядами”.

Подієвий план повісті розгортається
в просторі соціальних марґіналів, які часто є центральними в творчості
Ульяненка. Конфліктом сюжету є стосунки між бандами міста Хорол (до речі міста,
де минуло дитинство письменника). Здавалось би, доволі осточортіла вже в наш
час тематика, яка поволі вже виходить із літератури, знайшовши собі прихисток у
невибагливих сльозоточивих телесеріалах. Але у виконанні Ульяненка ці сюжети набувають
онтологічних смислів, порушується зона екзистенції людини: “У мені наче жив
хтось інший, спраглий та ненаситний, який кожного дня пошепки перед люстром
повторював її ім’я. Я дивився на порожню сіру вулицю, на край парковки, на
кінотеатр, повний у вихідні тріскучих сектантів та баптистів, на місто  з несподівано незнайомими людьми, котрі
вийшли з іншого сторіччя. Я дивився в цей кольдкремі в порожній простір, з
причепленим кутиком порожньої кав’ярні…”. Сама гостросюжетна кардіо­грама
подій повісті амортизується рефлексіями автора, які ведуть читача, як ми вже
бачили, в простір відчуттів, або ж намагаються підштовхнути до висновків через
певні розмисли про узагальнені ситуації в нашій країні (тут мова йде саме про
Хорол), де: “жінки мають свою думку, а чоловіки спиваються, тільки зіп’явшись
на ноги. Проте, на диво, вони дають чудове потомство. Хлопці виростають
відчайдухами, але з тарганами в голові, їх тягне кудись у таке, що ніхто й
подумати не зможе […] Але що може породити лялькове містечко, вичищене до
солодкавої непристойності, оточене безкінечними полями, продуте гулкими
вітрами, з білими купками селищ на узбіччях рудих степів, з дратівливим світлом
ставків”. Ці есеїстичні фрагменти за смислом правдиві, але виглядають тут дещо
провокативно, під’юджуючи читача подумати про стан речей таким, як він є, не
поринати у зручну рустикальну тематику – ставочки, старі груші, плакучі верби
по березі і т.п. Ульян показує генетично сильних людей, які спиваються через
безпросвіток своїх майбутніх днів.

Стильове виконання повісті скаже
саме про себе. Неможливо втриматись від цитати: “Небо пливло рівно, спокійно
лягало чистою рікою, і наше озеро видавалося калюжею. Тіні, завжди сполошені,
рябіли, повзали під нашими тілами, і світ, до озонового подиху чистий, як дитяча
долоня, лягав перед нами: чистий степ, без жодного людського руху, жодна дорога
не різала його, хмари, коли потягнутися, можна торкнутися їх вологих,
розтріпаних і змарнілих боків пальцями, – і все це вело кудись, гублячи нас,
лишаючи нас на цьому горбку, мовби вічність нахилилася і заглянула нам в очі”.
Без коментарів. Власне стильова сила врівноважує тематичний марґінес, коли
йдеться про війну банди безногого Джулая з вірменами та урками, де героями є
сифілітики, де можуть проткнути шилом серце; все це звучить у виконанні автора
не як звіт про криміногенну ситуацію, натомість несе сильний естетичний заряд,
розвиваючи при цьому тему людської екзистенції.

Одним із домінантних рис мистецтва
експресіонізму є Крик. Крик людини, що йде зсередини її утроби, це момент
глибшого порядку, ніж просто вираження відчаю. Цей світоглядний елемент
знаходиться і в творах Ульяненка, який пробував привертати увагу байдужої
більшості до проблем, від яких цнотливо відвертались, намагались не бачити. В
другій частині роману “Альма” письменник робить есеїстичні відступи, де
осмислює певні хвороби часу. Одна з таких – наркоманія. Він здатний бачити в
цьому “пасивний вияв протесту державі, яка не хоче поважати чужої думки. Іншого
мислення”. Звісно, ця думка має провокаційну складову. Є ще одна теза, яка
звучить тут гостріше: “Зловживання борщем не менша вада”. Походження цих
людських, соціального плану хвороб автор бачить у наступному: “Системне
святенництво, непрохідна тупість чиновника […] Тому столиця розквітає раз у раз
пишними шароварами та недолугими бандуристами, з яких один чи два є величиною в
повному розумінні слова, а решта – заробітчанське паразитування на черговій
ідеї. Наша система не набагато потворніша за наркоманію, тому що агонізує і
прогресує не так швидко, але симптоми безпричинної ейфорії наявні. Забороняти
все, щоб мати зиск”. Один з героїв “Альми” приречено говорить: “Помирають від
самих себе. Ми хочемо змінити світ, але він незмінний, і ми ламаємося об його
вісь”. Безвихідь, політична тупість та безліч інших характеристик сучасного
українського соціального життя стає об’єктом для художніх проб, а згодом і
доволі невтішних висновків автора. Причому дуже важливим є те, що світ зла,
наркоманів, злочинців і збоченців тут існує не з метою розважити читача, як часто
це можна бачити у сучасних, переважно молодих авторів, до речі не лишень у
прозі. Останні в такий спосіб просто показують, що також щось знають про життя
соціального дна. Тим самим намагаються творити карикатурні сцени. Але ці
невдалі переспіви доводять, що вплив ульянівського художнього письма на
поточний літературний процес доволі значний. Мова йде про Андрія Любку,
Григорія Семенчука, Дмитра Лазуткіна. Список цей можна продовжувати. Хочеться
порадити цим авторам, аби вони не займались графотерапією, а, наприклад,
спробували би поставити собі мету віджатись від підлоги за один підхід 200
разів і займались би краще досягненням цих результатів, пам’ятаючи про
розповсюджену в наш час хворобу “нетримання чорнил”.

Одвічна тема гріха і розплати за
нього присутня у всіх трьох частинах роману “Ангели помсти”. У листах Сенеки до
Луцилія знаходимо доволі промовисту тезу, що звучить майже дослівно так:
“Злочинець вже покараний скоєнням злочину”. Можна говорити, що цей роман
фактично є художньою системою на доказ слів римського стоїка. Криваві фінали –
найбільше цьому підтвердження. Остання частина ‒
“Танька”, присвячена Михайлові Бриниху, є, по суті, найсильнішою. Не тільки з
погляду стрункості сюжету, чіткого пунктиру дії, а й у плані виразності
характерів. Дія розгортається навколо життя дівчини з заможної родини, яка,
відчуваючи перенасичення, намагається знайти себе у цьому світі, де вона
відчужена від всіх, в тому ж числі і від скотно живучих батьків. Свій власний
жах існування вона пробує загубити серед пригод різного характеру, від
сексуальних до грабіжницьких. Далі не забиратиму у потенційного читача
можливість насолоди від роману. Скажу лишень, що до героїні також нечутно
приходить Ангел, коли здається, що вона вже врятована, він видирає її з цього
світу.

З погляду сюжетної організації можна
сказати, що роман є доволі довільним у плані чіткої хронології подій в кожній
із частин. Це міг би бути ґандж, якщо розглядати твір в плані класичної епічної
структури, тут йдеться про концепцію доцентрового роману. “Ангели помсти” все ж
більше нагадують кінороман, куди автор увів доволі прикметні для цього жанру
елементи. Мова йде про насичений подіями сюжет, вбивства, які можна побачити у
голівудському бойовику, прискіпливу увагу до деталі, перерваність сюжетної
лінії, своєрідний прозовий монтаж. В плані останнього елементу, саме з погляду
механіки тексту, роман нагадує своєю уривковістю сюжету, в кожній частині
зокрема, твір Юрія Яновського “Майстер корабля”. Можна думати, що роман “Ангели
помсти” писався з метою колись зробити з нього сценарій для українського
кінематографу. Але не сталось…

1 лютого 2012 року

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!