До 95-річчя від дня народження
Тривалість
фізичного життя людини залежить від її стану здоров’я. Тривалість духовного –
від того, скільки часу пам’ятають цю людину. Банально, але – факт. Матвій
Михайлович Шестопал поки що єдиний викладач факультету/інституту журналістики,
якого майже через 50 років від часу його звільнення з університету не лише
пам’ятають, а й, вшановуючи, роблять так, щоб ця пам’ять передавалася майбутнім
поколінням. Один із випусків «Наукових читань Інституту журналістики», що
виходять у цьому навчальному закладі, присвячений Матвію Михайловичу з нагоди
його 90-річчя. Близько 60 спогадів його учнів удалося зібрати. І це через
стільки років! На кошти учнів М. Шестопала була виготовлена й установлена в с.
Мурзинцях, де народився Матвій Михайлович, меморіальна дошка. На кошти знову ж
таки його учнів було переустановлено новий пам’ятник на його могилі на Лісовому
кладовищі, де він похований. Процес віддачі шани своєму вчителеві триває.
Кожного 7 листопада – на його день народження – збираються біля могили ті, хто
ще може доїхати, дійти, і вшановують пам’ять свого Великого Вчителя, Педагога.
Дай Боже кожному викладачеві кожного навчального закладу мати таку пам’ять
своїх учнів і бути таким педагогом, як Матвій Михайлович Шестопал!
В чому секрет
цієї пам’яті? В чому успіх Шестопала-педагога? Думається, що причин тут кілька.
Кожен, хто знав Матвія Михайловича, може назвати як типові, так і особисті.
Спогади, що вдалося зібрати, переконали в тому, що, пишучи їх, здавалося б, про
одне й те ж, кожен знаходив, згадував свою грань, саме ту, яка поєднувала його
з Матвієм Михайловичем. І виходило так, що, скажімо, його риса захищати
студентів полягала в одному випадку – від арешту КДБ за ідейні переконання; від
звільнення з університету за якісь дрібні побутові справи; від винесення догани
з організаційними висновками… А така риса, як допомогати – комусь була
адресована у грошовому вимірі, бо в студента не було грошей навіть на
студентську їдальню, не кажучи вже про змінний одяг; комусь потрібне було слово
підтримки, що виходило за рамки навчального процесу… Кожному, хто чогось
потребував, одержував. І це було щиро, відверто, непоказово, інколи навіть
підпільно. Хіба могло це забутися?! Уміння бути водночас педагогом-наставником
і доступною людиною, не втрачаючи першого, очевидно, – це один із найголовніших
секретів М. Шестопала.
А володіння
словом! Шкода, що не збереглися (а й чи були вони взагалі) конспекти лекцій,
записаних студентами. І їх насправді могло й не бути, тому що М. Шестопал
«читав» свої лекції на такому високому інформаційно-емоційному рівні, що,
слухаючи їх, студенти забували конспектувати. Недаремно ж на його лекції були
присутні студенти з інших – природничих – факультетів. Це ще один із його
секретів.
Матвій Шестопал
був одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні. І це треба
визнати. В. Чорновіл, Б. Олійник, В. Симоненко… – це учні Шестопала.
Величезна когорта молоді, яка пройшла через лекції, через спілкування з М.
Шестопалом, стала досить вагомою складовою шістдесятництва. Це, очевидно, найголовніший
секрет М. Шестопала.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще один – досить
важливий секрет. Учні, шанувальники Матвія Михайловича, практично ризикуючи
власною та й сімейною репутацією, можливо, й життям, зберегли значну частину
творчої спадщини свого вчителя. Саме завдяки їм побачила світ праця «Євреї на
Україні», частина щоденникових записів, нижче поданий відгук на історичні
романи П. Загребельного «Диво», «Смерть у Києві» і «Первоміст». Готуються до
видання й інші твори М. Шестопала, що були написані вже після позбавлення його
комуністичним режимом можливості займатися викладацькою діяльністю, в роки
«забуття і стагнації» Матвія Михайловича (вислів його. – І.З.).
* * *
Хто ж такий –
Матвій Михайлович Шестопал? Зумисне подаємо його біографічні дані в такій
структурі, щоб поменше було фальсифікацій та інтерпретацій іншими авторами.
Народився 7
листопада 1917 р. в с. Мурзинцях Звенигородського району Київської обл., тепер
Черкаська обл. Кандидат філологічних наук, доцент, журналіст, перекладач,
науковець.
Іван ЗАБІЯКА
Від редакції: закінчення
розповіді по життєвий шлях М. Шестопала
читайте в наступному номері
Готуючи до
видання статтю М. Шестопала «Літературні кізяки на дорогах історії», чисто
по-людськи хотілося, щоб її побачив сам П. Загребельний. Цікаво було, як
відреагує кілометр української літератури: позитивно-негативно,
агресивно-поблажливо… Чомусь думається, що взагалі він і не знав про
існування такої роботи. Хто б міг відважитися йому показати її? А хай би хоча б
на схилі літ. Але рукопис (машинопис) роботи настільки низької якості друку, що
набір забрав багато часу. До того ж долучити когось іншого я не мав права.
Інакше б взагалі не міг би ознайомитися з цією роботою. Загребельний помер, так
і не дізнавшись про існування іншої думки з приводу його трьох історичних, високо
відзначених романів. Ми пам’ятаємо оцінку Б. Олійника, висловлену про роман «Я
– Богдан», надруковану в газеті «Українська культура», після якої я так і не
захотів читати компілятивну фальшивку П. Загребельного…
Але бажання
ознайомити його нащадків з працею М. Шестопала таки вдалося зреалізувати. Його
дочка з великим бажанням, почувши про існування невідомої статті про твори
батька, дала свої координати: телефони, електронну адресу, на яку я й відправив
уже набраний текст. Відповідь не забарилася. Надзвичайно схвильованим (якщо –
не обурливим) голосом у мобілці прозвучало таке: Шестопал не той, хто повинен
оцінювати творчість Павла Загребельного; Павло Загребельний вже давно достойно
оцінений і не потребує інших оцінок; а ви щоб більше сюди не дзвонили.
Мабуть, наївно
було чекати чогось іншого. Але зрозумів, що правильно вчинив, давши можливість
ознайомитися родині з роботою Матвія Михайловича…
Свого часу Василь
Горленко – український культуролог ХІХ – початку ХХ ст. у найширшому розумінні
цього поняття, – обурювався в листі до історика О. Лазаревського заполоненням
журналу «Киевская старина» романом М. Старицького «Перед бурей. Исторический
роман из времен Хмельнищины», який би В. Горленко читав за важке покарання,
оскільки лежить велика відповідальність за правдиве відображення історичних
подій [виділення наше – І.З.], «а тут чоловік схопив швабру і маже «хвигуры»,
«ничто же сумняшеся», – та ще яких осіб!» (Лист В. Горленка до О. Лазаревського
від 30 січня 1897 р. // ІР, ф. І, № 68020). Напевно ж В. Горленко не гірше М.
Старицького знав історію даного періоду і мав право на таку думку.
Літературний
швабризм чи «літературні кізяки на дорогах історії» – ягоди одного поля.
Страшна і надзвичайно небезпечна динаміка цього заполонення. Вірус фальсифікату
історичного жанру в українській літературі добряче таки розмножився. Від
фальшування образів – до фальшування епох. Ним заражена практично вся радянська
література, яка «оспівувала» історичне минуле України. Соціалістичний реалізм
видушував з мистців брехню. Мало кому вдалося пройти по лезу бритви. А коли
фальсифікат видає майстер слова (куди подітися – П. Загребельний таки майстер),
то це в десятки разів страшніше й небезпечніше. Він маніпулює свідомістю не
лише сотень тисяч, мільйонів рядових, а й творчих громадян держави, які
підігрівають цю маніпуляцію, схвалюють, сприяють її розмноженню.
Стаття М.
Шестопала написана в той момент, коли Спілка письменників України 1973 р.
висунула твори П. Загребельного на найвищу премію Держави – імені Шевченка.
Історіографія схвальних оцінок його історичних романів велика. Отже,
фальсифікат сприйнято на «ура», і закріпили його цією ж премією 1974 р. Інакше
й не могло бути. А шкода.
Якби стаття М.
Шестопала була надрукована, то, принаймні, не один би майстер і підмайстер
історичної прози задумався б: чи варто брати в руки швабру й розмальовувати
епохальних постатей і самі епохи, інтерпретуючи їх на власний розсуд; висуваючи
особисті далекі чи й зовсім неіснуючі версії, факти, події, розкидаючи цим
самим «літературні кізяки». Адже рано чи пізно на кожного з них знайдеться свій
Шестопал і проведе паралель між правдою і фальсифікацією.
Іван ЗАБІЯКА,
кандидат
історичних наук, старший науковий співробітник Інституту журналістики КНУ імені
Тараса Шевченка