Розділи з роману «Століття Якова»
1
Вибух, що закриває білий світ — хтозна, який у його житті, —
і Яків прокидається. Різкий біль пронизує його тіло. Десь коло серця. Не можна
й ворухнутися.
«Невже таки гаплик? — думає. — От тобі й століття. Три
місяці всього не дожив. Нє, трохи більше. Али й штирьох не набереться».
Він лежав, не міг ворухнутися. Не міг і боявся. Колись так
уже було. Тоді дохтурка, що мала дивне, незвичне для села ім’я — Вікторія,
сказала, що, напевне, у нього був мікроінфаркт. Хоча серце у вас, Якове
Платоновичу, сказала, як у молодого. «Того й живу», — подумав Яків. Авжеж, на
серце не скаржився ніколи. Од покійного батька таке дісталося. Той смалив
тютюн, як холєру, нажив болячку в льохких. Олька тепер каже, що, судячи з
усього, був у діда Платона рак, али що вона може знати, й ни бачила, щитай,
діда николи. А серце було добре, як і в нього, Якова. Стико пережив, стискалося
хіба, али ж ни боліло. А тут — мікро… Господи, й вимовити трудно. Раптом
засміятися з тої вимовлячки захотілося, тико ж повернутися не мона, й коли сміх
прийшов, то різонуло, аж в очах потемніло. Йолькина мати, потемніло, хоч у хати
й так темно, як у ступи. Артем, той каже — як у негра в дупі. Та нє, не в дупі,
в жопі, каже, по-тамтешньому, і вже по-своєму, по-московськи. Непутьовий син у
нього вийшов, хоть і офіцер. Кіко раз до себе кликав, се’дно ж роботи там не
має. Али нє, сидьма сидить у тій своєї Расєї.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Якби був той
маленький телефон, то подзвонив би», — подумав Яків.
Ті телефончики,
мобілки, типерка, щитай, усеньке село має. Помрете, казала Олька, то й нихто не
довідається. Хіба я прийду, та пізно буде. А так би подзвонили, коли що. Ніби
він міг би подзвонити, як умре. Дурна баба, хоть і дочка.
І тут Яків почув
дивний звук. Наче хтось тихенько, зовсім тихенько з тамтого боку стіни пиляє.
Маленькою пилочкою, мовби боїться хазяїна сполохати. Злодії? Та злодії нинішніх
часів через двері нахабно лізуть, а то й геть теї двері виламують. Тоді що ж то
таке?
Яків таки
усміхнувся. Не засміявся, а посміхнувся. Бо зрозумів — то сюрчить цвіркун.
Авжеж, цвіркун, цвіркунисько. Запізнілий гість, неспальник якийсь осінній, що
не знати чого озвався.
«Відспівує він мене
чи що?» — сердито подумав Яків.
Зараза мала, все
більше й голосніше сюрчить. Може, який піп, батюшка цвіркунячий?
Тут йому прийшла
химерна думка — вони ж обоє цвіркуни. Бо ж те прізвисько перейшло не знати
чого. Покійний батько казав, що його прабабусю, яка рота не закривала, і балачки
нестримні вела, і в хорі церковному співала, Цвіркунихою прозвали. Так і
повелося. А тепер і Ольку так позаочі кличуть, сам чув — Цвіркуниха. І Зосю
так, бувало, прозивали — тая полька-Цвіркуниха. Полька Цвіркунова.
«Кепсько мині,
Зосько, — подумав Яків. — Ни доживу, певне, до ста, як хотів. Ни доживу. Та й
нащо? Затарандорила то Олька — мусите дожити. Ви-те ж у нас, як Мотрунка Песиха
вмерла, найстаріший в селі. А того ни розуміє, дурна баба, що давно моє місце
коло Зосі».
Цвіркун стих.
Одспівав, виходить. А він ще живий. Хоть і ворухнутися не може. І в очах від
однієї думки темніше за цюю довгу ніч темніє.
Яків поворухнувся.
І зновика провалився кудись у безвість.
2
За вікном все ще
стояла густа осіння нічаниця. І ще хтось стояв. У вікно заглядав. І Яків знав,
хто то. Не Зося, ой, не Зося. І не злодій та душогуб якийсь.
Стоїть і проситься
до хати Трохим, як не раз уже бувало. Бувало, й не витримував, виходив за
поріг. Трохим тоді у темряву відступав. Тилько він чув, як дихає важко. Як тоді
на стежці.
Теперка вийти не міг. То й став просити Трохима до хати. Хай
би зайшов, розплатився. Він на все давно згідний.
Не зайде. Бо дух,
ци примара, ци тінь невидима, зіткана з самої ночі, не може зайти. Тилько
приходить. І кудись проситься.
В душу? У пам’ять?
Яків, бувало,
навіть чарку йому наливав. Ставив на підвіконне.
«Зувсім солома
поїхала», — казав тоді собі.
Али й на другий раз
ставив. І на третій.
***
Четверо їх
приходило. З пізньої осені сорок п’ятого, ще пізнішої, ніж теперка. Коли вперше
постукали, щоб погрітися.
Четверо. Боївка.
Потім ще і взимку, і навесні, й літом. По одному й по двоє. І четверо. Тилько
під осінь один змінився. Явтуха Гупалівського вбили. Казали, коли на машину з
якимось начальством нападали. На зміну йому прийшов Женік, Геник, тоже з
сусіднього села. Зусім хлопчина молодий, на школяра схожий. Казав, що батька
його замучили в емгебе за сотруднічество, от він до лісу й пішов. Шкода було
Геника Якову й усіх їх шкода, тих хлопців.
І ще двоє тоже з
сусідніх сіл були. А один з їхнього. Трохим, чоловік Гандзі, той самої, до якої
і Яків, може, посватався б, якби Зося не приїхала. До себе йти боявся, знав: у
хатах, тих, що в лісі, часом засідки робили. А може, й пробирався коли, хто
його зна. Раз попросив, щоб Яків покликав Гандзю в гайок, той самий, де вони
колись із Улянкою стрічалися. Покликав.
Улянки вже не було
в селі. Вивезли до Сибіру, разом із Вергунами старими і всіма дітьми, як
куркульську сім’ю і «бандпособників». Тиміш із самого сорок другого був у
повстанцях, казали, що сотенний, а інші, що бери вище — курінний. Тико не бачив
його Яків.
А цим і хліба
давав, і до хліба. Щось їх час од часу до нього приводило. Може, те, що хата
крайня, коло гайка, лозняки зразу за городом, та й садок мало не до рова перед
гайком тягнеться, ніхто не побачить. А ще казали, що з ним душу можна одвести.
І знали, яким він духом дихає.
Раз покликав
старший, Тодось: ходімо, покажемо бункер, криївку нашу. Пушов. Може, й
прив’язати до себе міцніше хотіли. Не міг відмовитись. До того ж Тодось з
усмішечкою, не вельми доброю, сказав:
— Чи забоїтеся? Ви
ж у нас красноармєєц?
— Який там
красноармєєц! — відмахнувся Яків. — З лагера німецького призвали, то й мусив
іти.
— Ну, не кажіть. —
Тодось осміхнувся. — За Родіну, за Сталіна кричєли?
— За Родіну, за
Сталіна через мінне поле гнали, — нахмурився Яків. — Штабелями трупів укладали.
А з мине… Цілих два десятки осколків і набоїв з тіла витягли.
— Ну, не сердьтеся.
До себе ж не кличемо.
— Діти в мене.
Авжеж, діти.
Навесні сорок сьомого сталося диво, яке він давно ждав. Зося, що минулого літа
зновика загрубіла, нарешті подарувала йому довгожданого сила. Артемієм назвали,
Артемком, на честь прадіда по материній лінії.
Яка то була
радість, коли він взяв на руки маленьке тільце. Над головою підніс…
Син!
Глипає оченятами,
кривиться, а який же козарлюга має вирости!
— Найщенслівіший
таточко, — сміється Зося.
Кудись діваються
його ревнощі. Бо ж, як приїхав, про медальйон, про чоловіка того розказав, що в
піч німаки кинули, як Зося закричала:
— Тадик!
Тадик! Перша любов,
он як!.. Зубами скреготнув. І одразу засоромився. Про себе подумай, сказав. Про
свою придибенцію.
Відчував: щось
обірвалося у Зосиному серці. А може, й нове поселилося. Кудись він сам
відтіснений. Чи так здавалося?
А тепер він був
ладен Зосю разом з сином високо на руках підняти. Навчився від Зосі цимало
ніжних слів, яких соромився раніше вимовляти.
— Кажи: коханнєчко
моє, — шептала Зося на вухо і, коли він мовчав, сердилася: — Кажи, дурнику.
Мені тоє ваше словечко вельми подобається. Ци єзика вкусив? А може, й зєв,
Свентий Єзус… Покаж.
Казав те слово, хоч
справді трохи язик дерев’янів. Не вмів таких слів вимовлєти.
«Панські Цвіркуни»,
— кепкували в селі.
І от дождався сина.
А Парасочка до того чєсу геть у красуню виросла. Як лозинка тоненька, білявка,
з гордим, як у матусі, поставом голови. «Польське поріддя!» — часом мимоволі
сердився Яків. Сердився про себе. Бо любив дедалі дужче старшу дочку. Дивною любов’ю
любив, аж сам того лякався. Чим далі, тим дужче — в міру того як росла,
випиналася, виструнчувалася Парасочка, як росли горбики грудей, випружнювалися
й вабили до себе, як наливалися зеленкуватістю очі, великі й виразні, аж до
болю, до щему в грудях, знайомого по Зосиних очах. І в якусь мить зловив себе
Яків на думці — хочеться йому свою нерідну дочку як жінку мати. Під собою мати,
а може, й до дерева притуливши. Як то Улянка і Зося любили.
Злякався тої чорної
думки, аж за руку себе стис тогді. До стіни притулився, за якою Парасочка
зникла. Дряпнув пальцем по руці, аж кровиця виступила.
Назовсім минулося
відтоді.
Ще з більшою
ніжністю ставився до Парасочки.
***
— Хто ти? —
питає-шепоче тепер Яків того, що за вікном стоїть.
Питає в ночі,
вітру, у пам’яті своєї, свого болю, страху. Може, й провісника смерти.
Той мовчить.
Зате знов
озивається цвіркун. Сюрчить десь уже здалеку — тихо-тихо.
— Чого тобі? —
питає вже цвіркуна Яків. — Живий я, щоби ти знав. Може, й переживу цею ніч. Бо
хтось, видно, сторожить мою смерть.
Цвіркун, наче
почувши його, замовкає.
Тиша. Страшна тиша
тиш.
3
Того літнього
надвечір’я Яків удруге побував у криївці. І знову здивувався — ще чистіше тут
було. Штири лежаки (раніше два було, попарно спали). На стінці навіть поличка
з’явилася, а на ній знизу миски, а зверху пару книжок. І долівка чисто
прибрана.
Посиділи,
погомоніли. По маленькій чарочці випили. А тоді Трохим до краю лісу взявся
провести.
І вже на тій стежці
й сказав, що не повернеться, що йде з лісу виходити, здаватися. Бо сказала ото
Гандзя, був, був у неї, дядьку Якове, що приходили й востаннє попередили — не
вийде з лісу, то в Сибір вивезуть. Ганьку разом з сином і донькою. А їм же там
несолодко доведеться, дєдьку Якуве. Називав дядьком, хоч і правда, був молодим.
Гандзя на шість літ, а він ще на два роки од свеї жінки.
— Жити хочу, дєдьку
Якове, землю горати, дітей ростити. У світ вивести. Бо ж самі бачите, до чого
йде. Частина наших за границю подалися, а тих, що лишилися, як щурів, убивають
та із схронів викурюють… Ни буде ніякої України, чує моє серце.
Говорив Трохим, і
розумів Яків — швидше себе, цим його, переконує сей чоловік.
«Діти?» — подумав
раптом Яків.
Постав перед очима
Пилип Грімотун з їхнього села, який тоже здався. Казали, цільний тиждень його
допитували. І як після того дві сім’ї, яких видав як «пособніків», вивезли до
Сибіру.
Відчув: цей
чоловік, що перед ним іде й отако говорить, на все вже здатен. Готовий до
всього. Сам себе переконує.
— Хіба ти не знаєш,
що тих, хто здається, у «стрибки» записують та за своїми ганятися заставляють?
— вимовив пошерхлими губами.
— То й нехай, —
відказав Трохим. — Поганяюсь трохи. Та й ганятися нема, щитай, за ким. — І
обернувся: — Ви-те, дєдьку Якове, завтра, а може, ще й сьоннє, підете й скажете
хлопцям, щоб криївку покинули. Хай собі гинше місце найдуть.
«Он який ти
добрий!» — подумав Яків.
І враз картина
постала. Як його за Трохимовим доносом в емгебе забирають. А заберуть, бо ж у
війну пособляв і тепер. Навряд чи й подивляться, що фронтовик. Оно на Павла
Рукатого не подивилися, загримів. А тоже до Берліна дуйшов. Та й у Німеччині,
скажуть, був, на німця робив.
Його-то заберуть.
Али ж і Зосю з доньками, з сином малесеньким, з мамою старою — вивезуть. Ой,
вивезуть. І як їм у тій Сибіри прийдеться — в холоді, та на мерзлій бульбі й
черствому хлібі… Зосі…
Просилася ж Зося —
давай виїдемо, бо я ж полячка, і сім’ї мона… Не послухався. Куди з свого
села… А мати…
Очі його опустилися
додолу й наткнулися на велику ломаку, що обіч стежки лежала. Не стямився, як
схопив до рук і Трохима по голові тарахнув.
— Ви що, дєдьку…
Трохим зновика
обернувся, заточуючись, став з плеча німецького «шмайсера» знімати. Кинувся до
нього, видер з рук автомата, штурхонув. Хирлуватий Трохим упав на траву.
— Що ви-те,
дєдьку…
— Що, кажеш? — Яків
зняв запобіжника. — Діти, кажеш? А в мене дітей нима? Цілих пятеро… Синові
шостий місяць тико що пушов…
— Дєдьку Якове! —
Трохим вже простягав до нього руки. — Присяй-бо, вас би не видав. Навіть, як
катуватимуть…
— Катуватимуть? А
хто казав, що болю боїться?.. Як дряпнуло тибе по руці… як плакав… А там
пальці у дверях щемлять… На плиту гарячу садять… А хто не розказує… на
своїх не доносить…
— Господи,
дєдьку… Ви те ж мене вб’єте… Кождий хоче жити… Відпустіть, дєдьку…
Святими присягаюсь.. Дітьми… Дєдочку…
Він поповз до Якова, простягаючи руки, і вже
схопив за ногу.
Яків натис на
курок. Раз і вдруге. Крик, схлип і тиша…
«Що ж я наробив?» —
подумав. Відвернувся, занудило, затрясло. Ци на війні кого вбив — не знав. А
тут, тут, Господи, зі свого села… Чоловіка Гандзі…
Він тоді йшов із
лісу, а за ним ішов Трохим. Знав, що не наздожене. І боявся оглянутися.
Нє, тогді так не
думав. Навить витяг далі тіло — хтось, певне, йтиме й помітить. От як було.
Сусід, Петро Варчин, і натрапив.
4
Олька прибігла
вранці — каже, серце підказало, що з батьком щось вночі сталося. Наробила
рейваху, як узнала, що ворухнутися не може. Побігла, дохтурку привела. Тико не
вмирайте, таточку, благала.
Дохтурка з
печальними очима Вікторія Семенівна (Вікочка, Вікочка Семенівна, сокоріла коло
неї Олька), поприкладала їдну й другу трубки — їдна довга, на якийсь дротині чи
то шлангові, а друга широка, од мого дядька-лікаря, допотопна, але надійна,
вірте мені, всміхнулася Вікочка. Розпитала та навіть вухом до грудей Якова
приклалася, тоді сказала:
— Судячи з усього,
у вас знову був мікроінфаркт, Якове Платоновичу. Можемо транспортувати вас до
районної лікарні, а можна…
Тут вона не
доказала, Яків подумав, оскільки дохтурка Вікочка шукала якесь слово, що неїна
печаль схожа на довгоногого боцюна, що нияк не може жаби вполювати, а може, й
грається з тою жабою.
Боцюн ішов до
якогось берега, а Яків розумів, що біда його і на цей раз обминула. Тико
посварилася.
— Мона, — сказав
він. — Мона…
Спробував піднести руку,
аби торкнутися жіночої руки. Дохтурка несподівано наблизила свою лапку до його
майже чорної, спинилася.
— Я не певна, що
Якову Платоновичу потрібне транспортування, — сказала вона. — Спокій — друг
хворої людини. Як і рух — друг здорової. Тому я пропоную варіант, якщо ви
погодитеся, я, звісно, не гарантую і, швидше за все, не маю права…
Далі була та
дивовижа.
Ні, спершу те, що
Вікторія-дохтурка сказала: оскільки транспортування шкідливе, то вона може сама
спробувати поставити Якова Платоновича на ноги. Лікаря з району попросить
приїхати. Хай огляне. Але належні ліки, препарати є і в амбулаторії. Та й що
треба може виписати.
— То ви згодні,
Якове Платоновичу?
— Я й не збирався
нікуди їхати, — одказав Яків. — І не поїхав би. Як судилося жити, то житиму. Як
нє — то хоч у своїй хаті помру.
— Померти не дамо,
— пообіцяла лікарка.
— І то правда, і то
правда, що не дамо, — підтримала Олька. — Бо ви-те, тату, самі обіцєлися до ста
літ дожити. То не відступайтеся од свеї обіцянки. Мині до того ж сон приснився
— тая дівчина, що у вас жила…
— Дівчина? — Яків
стрепенувся, аж звестися на лікти спробував.
— Ну, тая ж ваша
приблуда… То ніби вона в якомусь домі на ворітьох стояла й дивилася, нібито
виглядала. А то ж до гостей сон. Чує моє серце, взимі вона таки приїде. А мо’,
й на століттє.
Яків тихо
посміхнувся — Олька хоче його підтримати. Знає, як він чекав звістки, що
жива-здорова, а то й приїзду того дівчиська. Цільних п’ять літ жде. То хай
пожде трохи, пару місяців до ста літ.
Від того часу й
Олька бігала хіба до свеї хати дати свиням чи подоїти корову. А то сказала, що
сусідка Ганна буде за хазяйством наглядати.
Ганна… Яків
зирнув на Ольгу.
Ганка, дочка
Гандзі… Гані… Господи, чи ж досі вона нічого Ольці не сказала… Певно, що
нє, бо дочка не втрималася б. Бо ж Гандзі вже нима на світі.
А до нього теперка
гості часто приходили. І Тарас Гаврилків, і його жінка, і дочка Тарасова
молодша, школярка Лідуся, і внучка Ольчина, Поліна, і Люська, друга внучка, що
медсестрою в сусідньому селі робила. І Пилип Гундосів пришкандибав, каже, ни
міг не провідати. Бо помре-от Яків, то йому доведеться найстаршим в селі
ставати, а то ніби солтис, старшина над дідами й бабами…
— А Ликериха? А
Ігорко?
— Так вони ж не
ходячі. Я такєх старих шкап і не щитаю.
Пилип сміявся геть
беззубим ротом. Йому йшов дев’яносто семій. А в селі — Яків знав, бо сільський
голова сам йому сказав, — двоє їх до ста от-от доживуть (якщо доживемо, подумав
Яків), ще троє за дев’яносто перейшли. «Вісімдесятників», казав голова, всього
дев’ятеро.
Село вимирає.
Щороку більше й більше хоронять тех, що й до сімдесяти, а то й до шістдесяти не
доживають. То, виходить, гріх йому скаржитися. Гріх!
«Гріх тобі, старий
гріховоднику, ой, гріх», — сказав собі Яків.
Од того стало ніби
легше на душі.
5
Прийшло диво. А
мо’, й сон. За тиждень звик, що дохтурка (таки привозила з города бородатого у
білим халаті, той сказав — все вірно визначили, колего), авжеж, вона
затримується в хаті. І, коли він дрімає, ведуть довгі бабські теревені.
Розказують свої історії. Ну, доччину історію-долю, історію-скаргу
Яків знав: заміжжя,
смерть чоловіка-алкоголіка, другий, котрого прийняла, тоже був не ліпшим.
Теперка сама. Сини обоє в місті, в них своє життя, хоть у Толика роботи типер
нима, вертався б у Загорєни, він чоловік хазяйновитий, та й Катька, його
невістка, нічого. А Славик, Ярчик, той не вернеться, вчоний, до сільської
роботи не звик, як пушов після школи у світ… Ну, на Поліну скаржилася — в
свему силі, а буває, що й раз на тиждень, а то й на місяць навідається. Хай вже
Люська, тій треба пішака цільних сім кілометрів іти, бо й до траси тоже верстов
п’ять…
Розмови, розмови…
Вікторія скаржилася на чоловіка, вчителя, що вже другий рік крутить шашні з молодшою
за неї й нього вчителькою. І сім’ї кидати не хоче, і тую сучку, а син і дочка в
школі вчаться й теє бачать…
А потім був сон —
не сон, дрімота — не дрімота…
Жінки, певно,
вважали, що Яків спить. Та Яків почув, як з тихим скриком мовила тая Вікторія-Віка:
— А знаєте, я ж
ваша сестра, Ольго…
Затим Ольжин
напівзойк-напівшепіт:
— Як то?
— А так…
І почув Яків, що
Вікторія навмисне в цеє село на роботу приїхала колись. Сама попросилася
направити. Сама. Бо знала, хто тут живе. А живе батько.
— Батько?
Яків боявся
розплющити очі. Чув — Ольга присіла на лавку.
— Так, Олю, ми з
вами сестри.
— Як то…
— А так, що моя
мама була у вашому селі у фольклорній експедиції. Ну, вона з студентами своїми.
Вона ж у мене філолог була… Кандидат наук…
— Була?
— Так, бо мама
померла. Рак з’їв, коли я до медінституту вступила… Вона мені перед смертю і
розказала…
— То ви-те…
— Давайте вже на
«ти», Олю…
— Давай, — легко
згодилася Ольга.
Настала тиша, й
Ольга першою її ж перервала:
— Коли то було?
— У шістдесят
п’ятому році…
— Та ж татові тоді
було… От жук, наш батечко!
Олька, кажучи те,
ще й приойкувала. Чути було Якову, як раптом на долівку вода полилася.
— Ой, ну я розтяпа,
— скрикнула Ольга.
— Я зараз витру, —
Вікторія.
— Я сама…
Зашурхотіла
шматина. Ольга, чути було, носом потягла повітря, шморгнула.
— А мамі твеї скіко
тоді було?
— Тридцять п’ять.
Тридцять шостий ішов…
— Розведена була ци
замужем? — О, Яків добре знав цю інтонацію доччиної цікавості.
— Вона в мене
взагалі-то…
Чулося, що
новоявленій його доньці нелегко вимовляти слова.
— Взагалі-то мама в
мене… Вона була «синьою панчохою»…
— Як то? —
здивувалася Олька.
— А так, Олю, що в
науці сиділа… Раз, у студентські роки як обпеклася, то… Душа наче
заморозилася… Вчила студентів, статті писала… А тоді…
Яків не зміг
стримати зітхання. Олька те почула.
— Вам щось подати,
тату?
Яків не відповів.
Збагнув — тре’ мовчати. Від почутого щось млосно стало.
— Спить, — сказала
Олька зовсім біля нього, а тоді тихіше, до лікарки звертаючись: — Ходімо, на
дворі пуговоримо.
— Ходімо.
Вони вийшли, а Яків
став переварювати почуте.
Пригадав тую
жіночку. Аякже, чом би й нє… Килько разів приходила тоді. Перший раз із тими
студентами, а потім два ци три рази сама. Худа-худа, аж світилася. Тридцять
п’ять літ… Він би й усі сорок дав. Лице гостродзьобе, очі сумні якісь й
вигаслі. Він ще тоді думав — ци хто не вмер у цеї професорки, чи чоловік до
другої пушов. А бач… Все про село розпитувала, про історії всілякі сільські,
як їх там… як у нех гуворять, якісь чудернацькі слова випитувала. З маринарки
[26] та туку сміялася. Зі слова «любовальниця». Якось тоді мовби ожили неїні
очі. Дак іще раз прийшла, до самого вечора просиділа, навіть чарочки наливки
його малинової пійнула. Він ще думав, ци не прувести до школи, де вони й
ночували, бо ж вона не тутешня, ще заблудиться або пес нападе. Сказала, що сама
найде дорогу, вона вже вулиці їхні запамнятала. Так, вроді, по-їхньому й
сказала.
А наостанок
подякувала, ще й чмокнула його в щоку. Затишно мені у вас було, Якове
Платоновичу, ось як сказала. Али щоб щось між ними було, то Яків би й не
подумав про таке… А бач… Чого ж вона так дочці наклепала на нього?.. Та ще
й перед смертю…
Тут він пригадав те
слово…
Легенди…
Про легенди їхні
питала…
Ну, такі сільські
побрехеньки…
А сама… Що ж йому
робити? Ци не признаватися, що чув та й по всьому… Так Олька ж першою не
витримає.
Сказати правду?
Вийде, що од дочки одмовляється… Дивні ці люди…
«Скико ж то
дохтурка в нашому силі? — подумав Яків. — Та літ двайціть, як не більш. Коле
вже так їй мати наговорела, чого ж досі теє в собі таїла?»
Він пригадав — не
раз і не два, та мало не кожного тижня навідувалася пані дохтурка до нього за
останні десять літ. За здоровля переживала. Найстаршого пацієнта, казала. А
виходить, не тико за здоровля пацієнта…
І мовчала. А він
все думав, на кого їхня дохтурка схожа…
Що ж у неї на душі
було… Ким його вважала, того, що батьком своїм рахує… Чого ж неїна мати
назвала його, Якова, батьком?..
Серце Якова знову
наче стислося. Але не боліло. Чогось на диво легко стало й на душі, й на…
Так, на серці… Перестали тиснути лещата… Він став пригадувати, як звали тую
жінку. Христофорівна… Христофорівна, точно.
6
Через три тижні
після того удару Яків уперше звівся на ноги. А наступного дня й на подвір’я
видибцяв. Вдихнув прохолодне осіннє повітря. Аж голова з незвички попливла.
Землю притрусив легкий сніжок, недарма ж сказано, що Михайло на білому коні
приїжджає. А Михайла за два деньочки й було.
Тут і Олька, як пізня
зеленичка, коло нього, де не візьмися, виросла.
— Тату! Вам ще не
мона.
— Мона, — сказав
Яків. — Ци ти мині вже й дихати заборониш?
— Ну що ви таке
каете, таточку?
— То не мішай. І не
галайкуй.
— О, вже й
галайкуй…
Олька вдавано сердилася,
але очі її сміялися.
А наступного ранку
вона мовила, переконавшись, що батько таки добре ходить:
— Типерка щось можу
вам сказати, тату.
Яків одказав, що
знає, що вона там має відкрити, який такий секрет, під трьома замками схований.
Бо чув, як вони теє звєстіє у мішок ховали та рядном накривали.
— І що ж ви-те
знаєте? — Олька аж тремтіла вся од нетерплячки.
— Дохтурка наша —
моя дочка.
— Безсовісний
ви-те, таточку, — сказала Олька. — А ми-то щитали, що ви-те спите.
— Мовчи, сороко!
Поклич ліпше дочку мою найменшу, Вєрку.
— Не Вєрку, а
Вікторію, — поправила Олька. — Ви-те ще єї так назвіте в очі. Вєрка!
— Як хочу, так і
називатиму, — Якову завше подобалося дражнити найменшу дочку.
Ци типерки не
найменшу?
«Хай буде, як має
бути», — подумав Яків.
— Вікторія,
запомните, тату, — сказала Олька. — Вікочка. Вікуся, отако звати мою сестричку.
— Біжи вже, —
звелів Яків.
І вона побігла. І
привела, та не одну дохтурку, а з чоловіком — фізкультурним вчителем. Були
обійми й докори, що етико літ не признавалася. А від Вікторії, що йому
хвилюватися не можна.
— Пробачте, тату, —
сказала Вікторія. — Спершу якось… Боялася я. А взагалі — я дурна. Ой, дурна,
тату.
«Тату» вона
вимовляла легко й невимушено.
І припала всім
тілом.
Яків подумав, що не
раз вона те слово вимовляла. Може, в думках, а може, й на самоті.
…Пригадав, як
тидень тому спитав: а як вашу маму звали?
Вона геть
спалахнула.
— Нащо вам? — та
насторожено так.
— У такої доньки
повинна бути гарна мама, — сказав Яків.
— Ларисою звали мою
маму. А я називала мамою Лесею.
— Гарне ім’я, —
схвалив Яків.
…Типерка думав,
що він таки щасливий. Бо якби не та підслухана розмова, то чи й викарабкався б,
ци й відпустила б чорна бабушенція…
А ввечері
познайомився з новим своїм онуком — Богданком. Хлопець був веселий і, видно,
трохи шалапутний. Внучка Тетянка вчилася на першому курсі університету.
Добре було Якову
того вечора.
«Затишно мені було
з вами», — враз почув тихі жіночі слова.
м. Луцьк