ПАМ’ЯТІ АНАТОЛІЯ ДІМАРОВА
У житті так склалося, що нам – обом Роговим
(мені і Батькові) – давав рекомендації «в письменники» один і той же чоловік –
Анатолій Андрійович Дімаров. Різниця хіба в тому, що одному – на початку 80-их
минулого століття, іншому – на початку 2000-их.
Він
же писав рецензії на Батькові романи і вітав пізніше із присудженням
Шевченківської премії:
«Київ,
13 березня 1992 р.
Дорогий
мій Земляче, Феодосію Кириловичу!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
По-справжньому зрадів, коли довідався про те, що двоє дорогих
мені людей ушановані Шевченківською премією. Це – великомученик української
літератури Антоненко-Давидович, з яким мене доля звела багато літ тому, і Ви –
з першого роману Вашого я став прихильником Вашого таланту. Дай Вам, Боже,
писати так і далі, хоч по собі знаю, що старість – не радість, що аби не
болячки, то й гори перевернув би… Але мусимо… Мусимо писати, поки руки
тримають перо.
Я
в останні роки дуже усамітнився, та й про мене в спілці забули. Не запросили
навіть на вручення премій, хоч я ж, як-не-як, голова комісії по спадщині
Антоненка-Давидовича. Поставили мене головою ще тоді, коли ще було всесильним
КДБ, а так би, мабуть, і до комісії не включили б. Тепер уже не страшно
признаватися в любові і до Петлюри чи до Мазепи.
А
над чим Ви працюєте зараз, як Ваше здоров’я? Мені хлопці розповідали, що Ви
були хворі і в день вручення премії. Бережіться, бо ще маєте написати не одну
книжку.
Будете
в Києві – обов’язково заходьте. Буду Вам радий.
Десь
на початку травня їду на хутір Мохнач, що на Чорнобаївщині, на кордоні
Полтавщини й Черкащини. Придбав там хатинку та й сиджу з весни до пізньої
осені. Ні газет, ні радіо, ні телевізора – таке добро! Сидиш іноді й думаєш:
господи, ну навіщо я поперся у ці прокляті письменники? Все життя, як на
каторзі. День пройде чи два і вже мучить совість, що промарнував. І так увесь
вік.
Та
що це я? Мабуть таки старість.
Вітаю
Вас щиро.
Зичу
здоров’я, здоров’я й здоров’я!
А.Дімаров».
* * *
А це вже до мене:
«16 квітня 1993, Київ.
Дорогий Юра!
Велика Вам превелика подяка за привітання. Винен, що не
відповів: три місяці провалявся в лікарні. Після інсульту, а потім знайшли ще й
пухлину (інсульта паразитам мало!). Оце два тижні як вийшов, збираюсь на
весну-літо у село, на межі з Полтавською (р.Сула), бо в Києві цьому не довго й
подохнути.
Тато Ваш для мене один з найсвітліших людей. Стриманий,
якийсь наче суворий на вид (як Григір Тютюнник), а всередині – ніжна душа. Яка
вся – у його чудовому письмі.
Пам’ятаю, з яким внутрішнім задоволенням читав «Свято
останнього млива». І рецензію писав не на початківця – на зрілого майстра.
Гірко, до болю у серці, що він так передчасно пішов із життя. Як пішли обидва
Тютюнники, Василь Земляк, Борис Харчук. Але в літературі майбутній Ваш Тато
залишиться назавжди.
Про нього я й писатиму про такого, хоч листувалися ми
зрідка, а стрічалися всього два рази, і то щоразу на кілька хвилин. Але
писатиму я про це в своїх спогадах, над якими оце й працюю посилено. Так що
простіть мені, старому.
Зичу Вам, Юро, довгого, довгого життя і великих
успіхів!
А.Дімаров».
* * *
Царство
Вашій Душі – дорогий мій Земляче!