Донор любові та смутку

Анна Малігон. Переливання крові. – К.: Зелений пес, 2012

Поезія боїться безтурботності. Поезія боїться поверхневості,
боїться ситого вдоволення шлунка і душі… 
Якось познайомившись із Анною Малігон на одному з літературних читань, я
одразу зрозуміла, що життя цієї дівчини разюче відрізняється від життя
столичних красунь, які розгулюють по ресторанах і нічних клубах. Було щось у
ній, як тепер кажуть, «негламурне», безхитрісне. І тому якось у ту усмішку, в
ту напускну безтурботність слабо мені повірилось. Зате повірилось в Анині
вірші. Перемога в численних конкурсах («Молоде вино», «Гранослов»,
«Культреванш», «Смолоскип», «Благовіст»), безумовно, засвідчує високий
поетичний рівень творчості Анни Малігон. Але чи здатний нехай навіть довгий
перелік нагород переконати серце в тому, що від цих слів, цих рядків йому треба
битися частіше?..

«Пристрасна, але холоднокровна. Жива, але убита. Бурхлива,
але повільна. Легковажна, але мудра. Люблячи, самознищуюсь». Так пише про себе
Анна в одній із соціальних мереж. І, читаючи її вірші, віриш, бачиш – так, вона
далеко не однозначна, як і її збірка. «Переливання крові» складається з
чотирьох циклів, кожен із яких суттєво відрізняється від попереднього і показує
якусь одну з багатьох граней Аниної творчості. Почну з кінця, з циклу «Таємночі
жовтого театру». Бо саме тут поетка постає перед читачем одягнутою, защепленою
під горло. Цей цикл, названий авторкою «вінком некласичних сонетів», справді
нагадує вінок – у ньому сплітаються суцвіття слів і строф, утворюючи смислове і
лексичне коло. Повтори, каламбури, перифрази – здається, письменниця мала на
меті повправлятись у тропах і стилістичних фігурах, що їй, вочевидь, вдалося
непогано. Втім, за технічністю сонетів губляться їхній сенс і експресія. Та чи
не Анні знати, що форма, якою б цікавою вона не була, без змісту, без
квінтесенції залишає байдужим?!

У «Сценарії вічності» Анна уже трохи піднімає завісу душі.
Перші ґудзики розщеплені, перші маски безтурботності й відчуженості зняті. І
ось уже перед нами невеселий світ її страхів, самотності і роздумів про смерть…
«Браво померла, русалонько, браво! Злазяться блазні на дзенькіт луски» або
«Знаєш, коли в цьому будинку вночі зарубцюються двері…» Справді, багато в цих
віршах похмурого. Але смерть як безвихідь бачиться лише тими, хто, крім грубої
матерії тіла, більше ні в що не вірить. А в Аниних віршах повсякчас присутній
Бог, який дає її ліричним героям право на Вічність. «Якщо не помру, неодмінно
зроблюся ліпшою», – звертається лірична героїня до матері в одному зі своїх
віршів, і  читач мимохіть вірить цій
обіцянці.

У циклі «По той бік ідилії» Анна спробувала себе в ролі
антиутопіста, з цинічним поглядом на світ і Україну зокрема. Кажу «спробувала»,
бо, як здалося, у громадянській ліриці поетка чується зовсім не як риба у воді;
їй там тісно і нудно. «Крута країна кривиться на ртуть чужих туманів»… Ні, у
цих словах Анна не залишила і краплі своєї крові, як і у рядках про бабу Діну,
«пейси і жовту рясу». «Твої довоєнні знімки» – тут уже є те, що може зворушити,
пробудити трохи приспане нарочитою побутовщиною читацьке серце.

І ось нарешті цикл «Переливання крові» – перший у збірці,
але залишений мною наостанок, оскільки саме в ньому Анна Малігон постає
найбільш справжньою і найбільш оголеною нутром. Це не філософська чи
громадянська лірика; немає тут ані моралізаторства, ані патетики, ані намагань
віднайти сенс буття. Це сакрально жіноча поезія, суцільна інтимна сповідь. Наче
сама Шевченкова Катерина розповідає нам про переживання нещасливої любові, про
їдкий біль покинутої, обманутої, самотньої. Образи, лексика – усе це в
«Переливанні крові» автентичне, українське, без модних екзотизмів чи
американізмів. Наше, просте, окраїнне життя, де п’яні чоловіки, облізлі
будинки, недоглянуті діти і вона – лірична героїня зі своїм нічим не прикритим
горем. Здається, ось-ось буденне вб’є цю поезію, і все стане ницим і чорним,
накриє тебе з головою. Та в останню мить Анна рятує свій поетичний світ, і
слово стає піснею. Нехай журливою, заспіваною хриплим від плачу і сигарет
голосом, але від того не менш красивою. Їй таки вдається вишити чорним по
чорному візерунок – тим краще, що він ледь помітний, тим цінніша його
принадність. Хоч іноді читач зашпортується об, здавалось би, недоречні метафори
чи кострубаті епітети, він пробачає усе заради отієї справжності, яку Анна без
жалю щедро роздарює у своїй любовній ліриці. Їй не було коли шліфувати,
доводити строфи до дешевого блиску. Складається враження, що писалися вони на
одному подиху, на одній ноті. І від того з’явилася якась незбагненна
природність, невимушеність у цих віршах. Є життя: непросте, не безхмарне, без прикрас,
але й без образ. Поетка, здається, не має претензій ні до Бога, ні до тих, хто
завдавав їй болю. Така собі неідеальна картина буття – місцями
брудно-коричнева, липка, гнітюча… Саме її ми бачимо в поезії Анни Малігон, але
від того не стає ані гидко, ані моторошно. Хіба лише сумно, прикро. Однак є у
тому смутку якась краса, що нагадує красу зів’ялого листя чи порепаних старечих
рук. Та навіть у крові як символі життя, символі народження є щось прекрасне.
Кров? Вона присутня чи не в кожній із поезій збірки: численні ножі-леза-рани,
червоне вино і навіть червоне хутро, достиглі, налиті, багряні почуття – і над
усім тим б’ється стомлене від безкінечних «переливань» серце. Так чи інакше
тією кров’ю змочене, зрошене кожнісіньке слово Аниної любовної лірики.
Невигаданий біль, не висмоктаний з пальця сюжет – і ось уже й у твоїх грудях
щось стискається. Якийсь відгомін тієї туги, якою Анна майстерно інкрустувала
свої поезії. І ти не залишаєшся байдужим. Просто не можеш залишитися осторонь,
бо краплина крові, зараженої вселенським сумом, уже перелита тобі. Але від
цього не стає зле. Від цього ти робишся у стократ живішим, аніж хвилину тому…

Поезія боїться щастя?