«Донбасія» і Крим

КНИГА ПРО СУЗІР’Я ПАТРІОТІВ УКРАЇНИ, ЩО ВІДРОДЖУВАЛИ ДОНБАС

Редактор єдиної на Донбасі україномовної газети «Донеччина» Ігор Зоц, який змушений був після розгрому приміщення редакції російськими найманцями, покинути Донецьк, де пропрацював багато років, випустив у видавництві «Ярославів вал» книгу «Донбасія». Це спогади про видатних людей Донбасу, про ціле сузір’я талановитих патріотів України, які так чи інакше брали участь у розвитку і суспільства, і економіки, і культури в цьому важливому і самобутньому регіоні.

У передмові до книги уродженець Донбасу, український літературознавець, публіцист і правозахисник, літературний критик, радянський дисидент, Герой України, академік Іван Дзюба зазначив, що Донбасія – це великий соціум людей, добрі справи яких пішли в життя зі сторінок газети «Донеччина», життя яких нерозривно пов’язане з боротьбою проти русифікації Донбасу, з боротьбою за його розвиток і щастя його людей.

Спорідненість донбаського краю з Кримом зіграла велику роль не тільки в тому, що з 2014 року їх доля виявилася практично однаковою через окупацію російськими терористами, а й в тому, що незримими нитками історичної причетності до України, тягою до всього українського вони пов’язані давно і міцно. Так, астроном з Кримської астрофізичної обсерваторії НАНУ Микола Черних в 1976 році відкрив малу планету з порядковим номером 19916, і в 2008 році за ініціативою донецького письменника Івана Костирі, автора відомої трилогії «Доля», «Хата», «Ненька», вона отримала ім’я «Донбас», що підтверджується регістром малих планет і книгою «Імена України в Космосі». Ігор Зоц пише, що «обидва українці – один кримський, а другий донецький, природно, не могли передбачити, що їх малі Батьківщини захопить російський агресор».

Іван Дзюба звертає увагу на долю україномовної газети «Донеччина». Здавалося б, вважає він, після того, як значна частина донеччан-патріотів України не погодилася з окупацією і роз’їхалася по всіх областях України, саме україномовна газета, розгромлена ворогами, мала б отримати статус всеукраїнського видання і можливість продовжувати підтримувати своїх земляків. Але вона змушена, сподіваємося тимчасово, перервати видання. Це ж примушує звернути увагу влади і на аналогічну долю першої україномовної кримської газети «Кримська світлиця», яка також змушена переживати кризу, животіти і втрачати аудиторію, якій вона в нинішній важкий час дуже потрібна.

Книга Ігоря Зоца – це розповідь про десятки українців, які стверджували серед людей Донецького краю все передове, гуманне, людяне. Це і артист Донецької опери Сергій Анастасьєв, і керівник Народного Руху України в Донецькій області Георгій Белецький, і редактор газети «Горняк», яка першою підтримала Євромайдан, Анатолій Постнов з Тореза, і викладач Донецького національного технічного університету Володимир Алтухов, і письменник Іван Білий, і сім›я українських журналістів Павла і Ліни Кущ, і український військовий журналіст Дмитро Іллєнко, який загинув від рук загарбників, і педагог з Покровського району Діана Білоконь, і народний артист України і лауреат Шевченківської премії Марко Бровун, і ще сотні інших українців, навіть не по крові, а по серцю і по любові.

Серед особливих доль автор книги Ігор Зоц розповідає про Олега Федорова, який самостійно створив єдиний в шахтарському краї музей Василя Стуса. Він розповідав: його здивував той парадоксальний факт, що Василь Стус, як фігура і як літератор, дуже цікавий багатьом, проте знають про нього дуже мало людей. Тому він, разом з однодумцями, зібрав понад тисячу експонатів про долю поета і став розповідати людям про його життя.

Привертає увагу в книзі нарис про колишнього політв’язня радянського режиму, воїна УПА Петра Лавріва, який більше 30 років після звільнення прожив в Донецьку. Він досконально вивчив історію краю і написав історичні дослідження «Про заселення донецьких степів», «Цей «русский» Донбас, або спроба неупередженого погляду на історію корінного населення донецьких степів», «З сивої давнини до козацької доби», «Історія Південно-Східної України» тощо. Їх слід би прочитати спікеру кримського парламенту Владіміру Константінову, який нещодавно говорив (http://crimea.gov.ru/news/08062021 ), що «За всіма параметрами росіяни на Україні – корінні… Скажімо, в Новоросії, яка до входження до складу Російської держави називалася «Диким полем», без російського фактора шуміли ковилові степи. Міста-мільйонники, сучасні комунікації і передові промислові підприємства – це все досягнення російського (в тому числі і радянського) періоду історії цього краю. До речі, немає ніяких гарантій, що в разі, якщо російський фактор звідси нинішнім київським «панам» вдасться усунути, все не повернеться назад, до ковилового степу, до Дикого поля». Константінов не знає, що його таку думку давно вже спростував в своїх дослідженнях Петро Лаврів. За статистичними даними в 1929 році понад 70% робітників Донбасу становили українці. І десятки тисяч селян, які йшли працювати на шахти і заводи, говорили українською мовою, і тільки організований більшовиками Голодомор змінив ситуацію. З 1926 по 1989 рік на території Донецької та Луганської областей частка українців зменшилася від 64,1% до 51,1%, а росіян збільшилась від 26,1% до 44,0%. І сталося це за рахунок організованої колонізації краю, точно такої, яку зараз проводить російська влада в Криму, штучно заселяючи півострів переселенцями з Росії. А тому і до сьогоднішнього часу немає ніяких підстав називати Донбас російським краєм. Про «Дике поле» Владімір Константінов десь чув, та не все розчув.

І так практично у всіх галузях. Взяти хоча б нарис про Героя Соціалістичної Праці Федора Моргуна. Полтавець, який піднімав цілину в Казахстані, про що написав книгу «Хліб і люди», після повернення працював керівником Держкомітету з екології, що дорівнювало рангу союзного міністра, неодноразово приїжджав до Донецька і сприяв прискореному розвитку аграрного сектора краю, впровадженню передових методів обробки землі і підвищенню врожайності сільгоспкультур. Це доводить, що як промисловість, так і сільське господарство Донбасу піднімали українці.

Книга Ігоря Зоца з тих, які по маленькому зернятку збирають цільну картину епохи, відображають думки і устремління людей, малюють панораму розвитку країни. Можна впевнено сказати, що «Донбасія» буде цікава всім, хто прагне до неупереджених знань про Донбас.

Микола Семена, кримський журналіст.

ПРАПОРОНОСЕЦЬ

Уривки з книги Ігоря Зоца «ДОНБАСіЯ»

Анатолій Данилович Водолазький прославився 22 травня 2014-го року, коли в захопленій проросійськими бойовиками Дружківці вийшов у центр з прапором України і через деякий час був затриманий колаборантами. Про це в місті стало відомо в той же день, але тільки після звільнення Дружківки і самого героя, який дивом залишився в живих, про Водолазького дізналася вся країна.

Зустрівся з ним і мій колега – журналіст Сергій Лащенко: щоб потиснути руку героєві, приїхав зі Львова взимку 2015-го. У своїй статті «Донбас, який не віддали Путіну» («Донеччина» 01.05.2016), Лащенко називає Водолазького «нескореним сином Воронезького краю», бо той є уродженцем Россошанського району області, що належить РФ. Проте він встиг полюбити донецьку землю, встиг відчути себе справжнім українцем, був одним із небагатьох, хто не приховував своєї патріотичної позиції.

«Шанованого серед місцевих патріотів Анатолія Водолазького і в підручник історії втиснути можна»,– резюмує Сергій Лащенко.

А ось що написав про вчинок свого земляка поет Юрій Доценко:

Вийшов на площу
З одненькою вудкою,
Наче на нерест –
В самісінькім травні

Підсліпо мовчали
Завулки та вулиці
Вождь з п’єдесталу
Чорнів величаво

Вражене вірусом
Сепаратизму
Руського миру
Ідиотизмом

На древньому Торі
Козацьке місто
У кому глибоку
Повільно впадало

А він, як бувало,
У щасті й у горі,
Одненький подався
До рідного Тору

До самого центру
До берега річки,
Де осторонь церква
московська
Царіє цинічно

Неначе рибалка
В застояну заводь
Він кинув у небо
Державне знамено

Як мовив по нашому
Сепарам: «Зась вам!»,
Усім землякам:
«Україна не вмерла!».

Рівно через чотири роки Анатолій Данилович знову вийшов на площу з прапором. Уже не один – за підтримки багатьох своїх земляків, але без участі представників влади. І мабуть тому, віддаючи шану героєві, Євген Найденко звернув увагу ось на що:

– Коли Водолазький стояв на площі з прапором України, над Дружківською мерією тріпотів прапор Росії – держави агресора. Тоді і зараз містом керували одні й ті ж люди. Неучастю в святкуванні річниці подвигу вони продемонстрували свою неповагу до патріотів України, неготовність переглядати свої погляди. Ті, що зрадили в 2014-му, зрадять і
в майбутньому.

У ПОШУКАХ ДУХОВНИХ СКАРБІВ

Вадим Володимирович Оліфіренко – донецький науковець, літературознавець, краєзнавець і публіцист. Він багато зробив для рідного краю і для України загалом і йде далі попри важку хворобу. Емігрант у власній країні, але не забутий земляками. Переконався в цьому в Краматорську під час обласного краєзнавчого конкурсу, коли одна з учасниць – вчителька Ірина Отоса – запропонувала проєкт пошанування в місті відомих земляків, і серед трьох імен Вадим Оліфіренко, український літературознавець. Шкода, що цей конкурс провалився, як і багато з того, за що береться ще радянська по суті місцева влада, але в ювілейний для себе 2018 рік Вадиму Володимировичу була нагода згадати з честю пройдений шлях.

По закінченні в 1975 році філфаку Донецького національного університету він учителював і був директором сільської школи в Тельманівському районі області, але нестримне бажання досягати більшого повернуло Вадима в Донецьк, де тривалий час працює в обласному інституті вдосконалення вчителів, а в 1989 році долучається до когорти борців за відродження української мови.

На початку 1989 року Вадим Оліфіренко спільно з Іллею Шутовим, Валентиною Тихою, Федором Олехновичем виступають на Донеччині співорганізаторами виборчої кампанії кандидата в народні депутати СРСР Бориса Олійника. За словами Іллі Шутова, 5 березня 1989 року в Палаці молоді «Юність» Донецькому Товариству української мови вдалося організувати велелюдну зустріч з поетом всупереч позиції партійних органів, які називали Олійника «українським націоналістом». Під час заходу йшлося і про Програму РУХу за перебудову.

Незалежність відкрила філологу і педагогу шлях для творчості.
В умовах фінансової кризи на початку 90-х Вадим Оліфіренко знаходить можливість видавати свої твори не книгою, а в письменницькому журналі «Донбас» як спецвипуск цього часопису. Це був унікальний (я б назвав його українозаторським) проєкт, адже надалі ніколи більше журнал не друкував так багато українськомовного контенту. Так, у 1993 році вийшла «Дума і пісня» – посібник-хрестоматія з літератури рідного краю. Через два роки з’явилися «Уроки правди і добра. Джерела літератури рідного краю», а в співавторстві з Фенею Пустовою вийшла в журналі «Таємниця духовного
скарбу».

А ось як відгукнувся про одну з книжок Оліфіренка Іван Дзюба:

«Уроки правди і добра»,– своєрідна хрестоматія творчості тих донецьких письменників, які в радянські часи були або викреслені з української літератури, або представлені в ній спотворено і про яких читачі взагалі, а школярі тим більше, нічого не могли знати. Тобто, йдеться про цілий загублений пласт української культури, українського слова на Донеччині,– а це одна з обставин, що давали змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донеччина – російськомовний ре­гіон, втрачений для української мови».

До сподвижницької роботи з книговидання Вадим Володимирович залучив не тільки свою дружину Світлану Миколаївну, теж фахівця з рідної мови, але й доньку Лесю, яка в майбутньому наздожене батька і стане кандидатом наук. За авторства Оліфіренків виходить «Енциклопедія українознавства для школярів і студентів» (1999, Донецьк). Займався також створенням посібників з української літератури для українських дітей у східній діаспорі, зокрема для школярів Кубані («Козак Мамай»).

Ось як змалював творчу майстерню письменника журналіст Сергій Лащенко, який спеціально приїздив зі Львова, щоб познайомитися з українцями Донеччини:

«Щодня за комп’ютером кипить робота: видаються нові книги, які згодом помандрують на Кубань, Ростовщину, Бєлгородщину та в інші регіони Росії. Ось тримаю в руках чудовий у поліграфічному плані художньо-публіцистичний журнал «Далекосхідна хвиля», що видається в Хабаровську. А ось виданий в Донецьку двомовний посібник-хрестоматія «Слобожанская волна» («Слобожанська хвиля»). Це, певне, для недільних шкіл Бєлгородщини. А ось книга «Донецька хвиля на Амурі», видана в Хабаровську; її авторами є той же Вадим Оліфіренко і уродженець Макіївки Олександр Лозиков, який ще у 1965 році покинув Донбас, аби взяти участь у будівництві міста Комсомольськ-на-Амурі. А з 1985 року – він уже редактор Хабаровського книжкового видавництва. Ось так! Дорвались наші хлопці до посад і почали українізувати Далекий Схід. І хай сховаються галичани – мешканці шахтарського краю можуть бути не меншими
патріотами».

Через роки після виходу потрапив і до мене журнал «Далекосхідна хвиля» №6 за 2009 рік, а в ньому не тільки відомі поезії Павла Тичини, Василя Симоненка, Віктора Баранова, а й твори донеччан: вірші Світлани Заготової, памфлет Олега Зав’язкіна, стаття Валерія Сиротенка «Поетична палітра Донеччини» і публіцистика Вадима Оліфіренка «Відродження української духовності: Кубань».

До слова, про сподвижництво Олександра Лозикова на Далекому Сході Росії газета «Донеччина» розповідала в 2009 році, і я щиро сподіваюся, що десятиліття з тих пір не принесло нашому земляку лиха.

А от Оліфіренку, який реально працював на зміцнення добросусідських стосунків з Росією, через агресію цього ж сусіда довелося покинути напризволяще рідний дім і з родиною поневірятися на Запоріжжі в пошуках житла. З важкою хворобою Вадима Володимировича це особливо тяжко. Одначе не втрачає оптимізму – заснував інтернет-портал «Література рідного краю», радіє спілкуванню з такими ж як він незламними українцями «Донбасії».

“Українська літературна газета”, ч. 15 (307), 30.07.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.