Донбас у «сагах» уславив і планету назвав

388

“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022

 

10 фактів про письменника Івана Костирю (1932 – 2003), який написав чимало книг про Донецький край, ініціював присвоєння імені «Донбас» одній з малих планет Всесвіту.

13 січня письменнику виповнилося б 90 років.

 

Ігор ЗОЦ

Іван Сергійович Костиря народився в 1932 році на хуторі Федорівка Межівського району Дніпропетровської області. Вищу освіту здобув у Київському медичному інституті і вісім років працював за фахом у Горлівці – дитячим лікарем, а потім психіатром. Саме в шахтарському місті  почав писати і видав у Донецьку перші книжки. У 1965 році став членом Спілки письменників, в 1967 закінчив курси при Літературному інституті в Москві і розпочав  шлях професійного письменника. У пошуках життєвих вражень багато подорожував, зокрема криголамом в Арктиці та з рибалками Приазов’я. У Донецьку  з 1976 по 1988 рік завідував відділом у журналі «Донбас». І.Костиря активно співпрацював з газетами, зокрема і з обласною «Донеччиною», яку мав честь редагувати і розміщувати статті письменника та відгуки на його творчість. З Іваном Сергійовичем ми підтримували добрі стосунки далеких родичів і близьких людей в літературних уподобаннях. Письменник був яскравою особистістю і заслужив, щоб його згадували. Заслужений працівник культури України (1993), лауреат літературної премії імені В.Короленка (1982).

1.Писав Іван Костиря російською мовою і за радянський період своєї творчості був у п’ятірці письменників Донецької області, чиї книги мали найбільший загальний наклад у другій половині минулого століття. Не менше ніж півмільйона примірників у видавництвах Донецька, Києва і Москви. Значна частка в доробку – дитячі книги, починаючи з першої – «Подземный ход», що вийшла в Донецьку в 1960 році. Потім була історична документальна «Повесть о солнцерубах» (1961), присвячена гірникам горлівської шахти «Кочегарка». Далі «Сказка о солнечних братьях» (1961), «Шахтерский богатырь» (1967), «Терриконный край» (1982) та інші. Герої творів – люди різного віку, чиє життя відбувається в промислових містечках, оточених краєвидами зі степом. Такий своєрідний симбіоз є тільки на сході України.

Для дорослих читачів видав збірники ліричних оповідань «Капли светятся» (1962), «Осень голубого залива» (1968), книги повістей та оповідань «Меж двух звезд» (1972), «Врачебная тайна» (1980), «Сторожевой курган» (1987), повести «Пора новолуний» (1967), «Ненька» (1970), «Хата» (1978), «Доля» (1978), «Ордер на вселение» (1985) та інші.

  1. На початку нинішнього тисячоліття письменник створив, певно, найзмістовнішу працю про Донецький край за перші роки Незалежності. Це кілька документаль­но-ху­дож­ніх творів, об’єднаних однією тематикою: «Думы о Диком поле», «Думы о Донецком кряже», «Слово о Донецком крае», «Думы о Донбассе». Вони увібрали безліч легенд, переказів, шахтарських оповідок, неймовірних бувальщин і справжніх історичних подій, які із захопленням будуть читатися і через багато років.

За назвами розділів поринаємо в історію краю: «Дума о Каменных могилах», «Дума о Хомутовской степи», «Дума о Великоанадольском лесе», «Дума о Святых горах», «Дума о Саур-Могиле»…

«Земля, що вільно розкинулася між Дніпром і Доном і від Сіверського Дінця до Азовського моря, називалася колись Диким Полем… Кожна крупинка  Донецького кряжу з його далекими відлогами ховає в собі глибокі корені славного минулого України, тих незапам’ятних днів, коли зароджувалась історія цієї неповторної її східної окраїни.

Дике Поле! Як же тільки не називали тебе в сиву давнину… І Кіммерійською, і Скіфською землею, і Сарматською, і Кипчакською чи Куманською, чи Половецькою, Золотоординською і Ногайською… Але це земля наших предків, які здавна нарекли її по своєму, по нашому – Диким степом. Тому ми і називаємо тебе незмінно лагідно – рідним», – пише Іван Костиря в «Думі про Дике Поле».

Ці твори академік і літературознавець Іван Дзюба назвав сагами про Донеччину, «де і сторінки історії – давньої і недавньої, знаної і незнаної; і її нове індустріальне обличчя з унікальними виробництвами; і «біографія» донецьких міст, і слово про унікальні явища донецької природи, зворушливу красу яких оцінить кожен, хто до них причаститься; і – головне – чудові люди, якими вславився Донбас і яких негоже забувати».

«А скількох видатних діячів науки і культури Донеччина породила, скількох вабила і надихала! Про все це написано з любов’ю, з гордістю, а часом і сумовито, коли йдеться про речі прикрі й тяжкі, а їх в історії Донеччини теж вистачало», – зазначив Іван Дзюба.

  1. До офіційного найменування малої планети «Донбасом» доклалися її першовідкривач астрофізик з Криму Микола Черних і донеччанин Іван Костиря. А було так…

Працюючи над циклом «Дум про Донбас», письменник досліджував величезний масив інформації про рідний край, звернув увагу, що серед українських слідів у Космосі є планети з назвами ледь не з усієї України: і Київ, і Севастополь, і Полтава, і Суми (Сумана), і Херсон, і Таврида, і Крим (Кримея)… Дозволю собі процитувати мовою оригіналу:

«Нет только Донбаса! Неотъемлемой части Украини, ее исконной восточной стороны … И потому верится, что недолог тот час, когда и во Вселенной, на перемещенной туда, в космическое пространство, с его непознанными до конца путями и перепутьями, «карте» Украины непременно появится планета с крепким по земному и по звездному славным именем –  Донбасс.

Дон-ба-ссия… Звучит! І по-украински не хуже – Донбасія! Дон-ба-сія… Даже вроде бы чуть чуть нежнее, ей право!», – написав Костиря в одній із дум.

У той час ми багато спілкувався, він охоче ділився творчими планами, і знаю про звернення Костирі до НАН України назвати одну з відкритих уже малих планет Донбасом.

Письменник ще встиг за життя отримати листа від Національної академії наук, що пропозиція розглядається. Він з радістю поділився доброю звісткою і передав з лікарні текст листа з НАН, але остаточне рішення з’явилося не скоро.

Процедура найменування затягнулася і тільки у 2008-му з’явилася офіційна інформація, що відкрита ще в 1976 році нова планета тепер дістала назву «Донбас» і порядковий номер у каталозі – 19916. Це підтверджує, зокрема, книга «Імена України в Космосі», видана з ініціативи міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України і Ради з питань космічних досліджень НАНУ. І дуже шкода, що вчений Черних і письменник Костиря не дочекалися офіційного визнання імені донецького краю в Космосі. Дивно, але  донецьку обласну владу така подія чомусь не надихнула на проведення хоча б скромного заходу з офіційного отримання відповідного свідоцтва від НАН України. Досі не розумію, чому схильне до піару керівництво Донецької ОДА в мирні роки не захопилося цією темою.

Між тим обидва українці – один кримський, а інший донецький звісно ж не могли передбачити, що їх малу батьківщину загарбає російський агресор. Не думалося, не гадалося, що півострів-

оздоровниця перетвориться на військову базу, частина Донецької та Луганської областей стане ОРДЛО, де правлять чужі закони. Це територія, звідки й досі стріляють і звідки щодня загрожують загарбати або знищити всю Україну.

  1. Одним із перших за останні десятиліття письменник зібрав відомості про що писали про шахтарський Донбас його попередники і сучасники. Так, у «Думе о каменном угле» Костиря цитує не тільки Антона Чехова, Льва Толстого, Володимира Маяковського, Володимира Сосюру, Грицька Бойка, але й Володимира Висоцького, який в «своїй пісні про горлівських шахтарів називав вугілля чорним золотом» і багатьох інших. За словами письменника, «вугілля увійшло і в приказки, і в прикмети, і в порівняння, без яких і мова наша збідніла б, і побут, і барви життя». Наприклад: «Наклеп як вугілля: не обпалить, так забруднить, Вугілля з печі – гості у двір, Очі як вуглинки».

Прозаїк зізнається, що, працюючи в одній з обласних газет, побував на шахтах майже всіх головних вугільних районів Донецького краю. А одна з його перших книг написана про знамениту горлівську «Кочегарку»!

  1. Був випадок як у Донецьку в одній з книгарень повість Костирі «Родословное зеркало» (1986) миттю змели з полиць. Виявляється, письменник Віктор Шутов у рецензії в «Вечернем Донецке» підкреслив: «Цю книгу не видавали п’ятнадцять років!» і саме з такими словами звернулася до книгарні в районі Палацу спорту «Дружба» одна з шанувальниць літератури. Купила відразу кілька примірників! Івана Сергійовича цей випадок дуже потішив, бо це і справді була певна реабілітація його повісті про героя, який опинився в лікарні для психічно хворих. Через це радянська цензура і не дозволяла друкувати твір, доки перебудова не принесла зміни.
  2. На зламі тисячоліть письменник натхненно працював над романом «Бедлам» про нашу дійсність. «Чи наше життя бедлам?»,– запитувала в Костирі його колежанка письменниця Світлана Заготова в інтерв’ю для газети «Світлиця» (7.07.2000). На жаль, великий за обсягом твір залишився незавершеним…

У 2002 році літературна громадськість області відзначила 70-річний ювілей майстра, а ще через деякий час з’явилося повідомлення про присудження І.Костирі премії Фонду Воляників – Швабінських із Нью-Йорка за «Думы о Донецком кряже» і «Думы о Диком Поле». Наголошую: Фонд української діаспори з США відзначив твори написані російською! Цей унікальний випадок, мабуть, є визнанням таланту нашого земляка.

Невдовзі в газеті «Світлиця» (25.07.2003) голова обласного осередку НСПУ Станіслав Жуковський надрукував статтю «Донецький епос Івана Костирі». За змістом – немов проміжний підсумок творчого шляху майстра, який мав чимало планів. Проте втілити їх не вдалося…

Ось як споминав про останній період життя письменника його земляк, редактор газети «Червона зірка» з Дніпропетровщини Михайло Пудла: «Він горів у роботі. Не жалів себе. Не знав вихідних. Переніс чотири інфаркти. А коли заходився працювати над останньою книгою «Межівська сторона», то, за словами Ігоря Зоца, буквально «розстріляв своє серце неспокоєм». Прочитавши це, телефоном перепитав Михайла Давидовича, чи справді я говорив саме такими словами, він підтвердив і додав, що ми тоді були такими зім’ятими горем, що не все й запам’ятали.

  1. «Межівська сторона» (Донецьк, 2003) між тим потребує окремої згадки, бо стала на той час унікальною в українському літературознавстві і краєзнавстві узагальнюючою документально-художньою працею про вітчизняних письменників, доля яких так чи інакше була пов’язана з маленьким районом на межі Дніпропетровщини і Донеччини. Автор написав про Василя Мисика, Саву Божка, Аркадія Казку, Тетяну Сулиму, Олену Ган, розповів про зустрічі і спілкування з Віктором Іванисенком, Володимиром Вільним, Михайлом Нечаєм, Григіром Мельником, Віталієм Павловським, а також з літераторами Олесем Зоцем, Андрієм Ковтуном і Михайлом Пудлою.

У своїй передмові під промовистою назвою «У вічній дорозі додому» Іван Дзюба зокрема відзначив, що у книзі «Межівська сторона» Іван Костиря виступив і як есеїст, і як упорядник хрестоматії літературних і літературознавчих текстів та бібліограф. «Його мета показати дивовижну «родючість» української землі, вітальну силу українського села, і досі ще не вичерпану попри всі розори. Справді, сама лише невеличка Межівщина он скільки творчих імпульсів дала людям різної міри хисту. І різної міри реалізованості: бо, на жаль, багато з них зазнали переслідувань та утисків за своє українство, а дехто став і жертвою тоталітарного режиму. Скільки втрат – на кожному клапті української землі», – написав Іван Дзюба майже два десятиріччя тому, і його слова знаходять своє підтвердження.

  1. Новогнатівський цвинтар, де похований письменник, розташований біля Донецького аеропорту і в 2014-15 роках став полем бою. Більшість пам’ятників і поховань зазнали руйнувань, а от Костиря вистояв, якщо так можна говорити. Камінний хрест на могилі упав, а дивом вціліло вибите на камені пророцтво Івана Сергійовича: «Слова, рожденные мною, надеюсь не умерли, а напротив, зажили своей собственной жизнью, потому что в них и дух мой, и плоть моя».
  2. Проникливі рядки Костирі виявилися пророчими, адже творчій спадщині судилася щаслива доля: його книги йшли до людей й після смерті творця і це теж рідкісне явище для сучасної країни. Після «Межівської сторони» у 2007 році побачили світ «Думи про Донбас» українською в перекладі Миколи Корнєєва. Літературне редагування зробила журналістка Наталія Зоц, а обкладинку прикрасив фрагмент картини художника Володимира Шенделя з неофіційною назвою «Занепад епохи» – з огляду на події останніх років – пророцтво.

Розповідаючи про книгу в газеті «Донеччина» (7.08.2007), краєзнавець Валерій Шептуха зазначив, що Костиря за життя мріяв видати «Думи» державною мовою, щоб в Україні більше знали про Донбас і його людей. «Це ж треба стільки було зробити, аби по крихтах зібрати все оте багатство найрізноманітнішої інформації про наш край. Я вже не кажу про талант написання – то святе для майстра слова такої величини як Костиря», – написав Валерій Шептуха.

Тоді ж вийшли і вибрані твори в двох томах. Уперше українською побачила світ трилогія «Ненька», «Хата» і «Доля», а також «Родовід» – сповідь майстра про особисте.

У 2012 році в Донецьку «Думи о Донбассе» зусиллями меценатів перевидали російською до 80-річчя утворення області і ювілею письменника.  Є в цій книзі і моє коротке вступне слово про митця.

  1. На Дніпропетровщині свого земляка не забули. Але без донбасівців і тут не обійшлося: ініціатором встановлення в селищі Межова меморіальної дошки письменнику і виконавцем проекту став уродженець Тореза і народний депутат Верховної Ради другого скликання Віктор Харламов. «Письменник, який уславив і Дніпропетровщину і Донбас, заслуговує на те, щоб його постать була присутньою не тільки в книгах чи в Інтернеті»,– сказав Віктор Харламов після відкриття пам’ятки навесні 2014.

А ось на Донеччині пам’ять про Івана Костирю не вшанували ні пам’ятною дошкою, ні назвою бодай однієї з вулиць ні в період декомунізації, ні тепер. Сподіваємося, що представники влади цей прозорий натяк зрозуміють.

Титульне фото: Іван Костиря в центрі.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!