Долина життя і смерті Олексія Дмитренка

407

Днями в Будинку
письменників відбувся вечір пам’яті письменника, лавреата Шевченківської премії
О.Дмитренка, приурочений до його дня народження

Надійними друзями у
творчості Олексія Дмитренка завжди були совість, честь і правда. Тому Олексина
життєва проза неадекватно сприймалася як можновладцями брежнєвських часів, так
і новітніми властьімущими. Своїм талановитим пером письменник прагнув довести
численним опонентам, що правда не буває великою чи малою, поганою чи доброю.
Адже правда в усі часи була і залишалася правдою. Безумовно, вона може бути
суворою, гіркою, може когось образити й ранити, проте її не можна нічим
замінити, розчинити або підсолодити.

В останні роки життя Олексій особливо гостро відчував
дефіцит громадянської совісті в Україні, оскільки суспільство часів
Незалежності за своїми морально-етичними імперативами практично нічим не
відрізняється від суспільства радянського періоду. Незалежна Україна дісталася
у спадок колишнім радянським керівникам комсомольсько-парт¬господарського
штибу. Подібне сприйняття наших реалій остаточно сформувалося у свідомості
Олексія Дмитренка після тривалого перебування у Сполучених Штатах Америки в гостях
у меншого сина Альоші. Після повернення з-за океану Олексій ще з гострішим
болем  реагував на всі
соціально-політичні негаразди в Україні, що затягували український народ у
рабські тенета кримінального капіталу. Наше мовчання, – казав Олексій, – не
знімає відповідальності й з нас самих, не виправдовує нашої з вами провини.
Ми  ж все бачимо – й мовчимо. Мовчить
наша совість. Чого ми боїмося? У правди немає страху. Правда і страх –
несумісні речі. Ми маємо боятися лише своїх порочних думок, думок, неповажних у
ставленні до наших друзів, неповажних до будь-якої чесної людини, до нашої
рідної Вітчизни. У нас має бути присутнім єдиний страх: страх брехні. Ось тоді
й буде у нашому суспільстві здорова моральна атмосфера.

Пам’ятаю щирі й мудрі слова Олексія під час однієї з наших
останніх зустрічей: «Література – це совість суспільства, його душа. Честь і
гідність письменника полягає в тому, аби правду, право на цю правду обстоювати
й за несприятливих умов, у яких ми з тобою зараз опинилися. Власне, для
письменника і не ставиться питання: говорити правду чи не говорити? Для мене це
все одно, що писати чи не писати взагалі. Література, в якої немає серцебиття
совісті – це вже брехня. А брехня в літературі, погодься, – гіркий різновид
творчості. Останнім часом у нашій літературі панує споживацький дух брехні,
з’явилася ганебна тенденція писати твори «на продаж». Тому українська
література почала втрачати свої художні якості. На жаль, не всі професійні
видавці реагують на голос письменницької совісті. Отже, нам з тобою, друже,
варто запастися терпінням. Творчість вимагає мужності, адже творчість – це не
слава і не лаври. Творчість – це тернистий шлях, який вимагає цілковитої
самовіддачі від письменника. Запам’ятай, письменник – це доля, література –
щоденне навчання, а головна місія літератури – просвітництво…».

Олексій Дмитренко народився 30 березня 1940 року у
Решетилівці на Полтавщині. Альоша був сьомий із дев’яти дітей Дмитренків у
неписьменної матері Євдокії та батька Максима, чоботаря, сільського сторожа.
Решетилівську середню школу №1 хлопець закінчив із срібною медаллю 1958 року.
1966-го, після навчання на факультеті журналістики у Київському державному
університеті імені Т.Г.Шевченка, він отримав диплом журналіста. Під час
проходження Дмитренком студентської виробничої практики у «Літературній
Україні» талановитого четвертокурсника взяли у редакційний штат. Він став
літпрацівником, а з травня 1966-го Дмитренко очолив відділ публіцистики,
нарису, репортажу та інформації газети. Тут найповніше розкрилися здібності
молодого письменника і журналіста. У «Літературній Україні» стали з’являтися
самобутні есе, оригінальні за формою та змістом, що дало підстави Павлові
Архиповичу Загребельному сказати в інтерв’ю польському журналові «Наше слово»
1977 року: «Набирає голосу такий прозаїк, як Олексій Дмитренко. Його повісті
«Увіходимо в полум’я…», «Серед лісів», «Пам’ять Долини смерті» побудовані на
твердому документі, на вражаючих випадках із життя. Дмитренко обирає особливих
людей для своїх повістей, а документ подає по-своєму, з необхідними художніми
домислами. Мені здається, що він витворює якийсь новий жанр у нашій українській
літературі, досить цікавий і характерний саме для нашої молодої прози…».

  За короткими
повістями-сповідями-есе міцніє художньо-документальна, гостропубліцистична
манера письма талановитого прозаїка. Один із перших нарисів про молодого тоді
поета Володимира Забаштанського «Бо ти на землі – людина» отримав перше місце у
конкурсі «Літературної України» за 1970 рік. Завдяки десяткам талановитих публікацій
Олексій Дмитренко стає одним з провідних художніх документалістів України.

  Вісімнадцять років
Олексій Дмитренко очолював у Державному видавництві художньої літератури
«Дніпро» авторитетну редакцію «Романи й повісті». Робота над рукописами
провідних українських письменників: Олеся Гончара, Павла Загребельного, Михайла
Стельмаха, Євгена Гуцала, Анатолія Дімарова зміцнила його погляд на художнє
слово, утвердила власний стиль прозаїка.

  Проблеми
культурологічної тематики, захисту славних імен, що стали гордістю нашої нації,
не покидали письменника все життя. Низка публікацій була пов’язана із відсіччю
гендлярам та перевертням («За що боролись ми…», «Не називаю її раєм, або
Непогамована потреба в Шевченкові» й нарешті «Пасквілянт розриває могили», «Хто
сіє зло, той пожне бурю». І, звичайно ж, цілий газетний розворот у
«Демократичній Україні» 12 квітня 1999 року, де завершував свою журналістську
діяльність на посаді завідувача відділом культури Олексій Дмитренко, про
бережне ставлення громадян України до нашої мови: «Без мови – немає народу», «І
все ж: Січ – Запорізька!» та «Відлуння невмирущих глибин» – мовно-історична
полеміка. Особливої уваги заслуговують й есе про відомих українських митців:
про Олеся Гончара, Миколу Шудрю, Віталія Коваля, Сергія Плачинду, Павла
Дворського, Анатолія Солов’яненка, скульптора Івана Гончара, Івана
Котляревського, Олександра Ковіньку, автора роману «Меч Арея» Івана Білика.

 Останній свій роман
«Земля небесна» Олексій Дмитренко за допомогою друзів видав 2002 року у Санкт-Петербурзі
рідною українською мовою.

Олексій не належав до літературних пристосуванців, які вміли
миттєво перебудовуватися, першими виходити на трибуни й палко обливати брудом
те, до чого ще вчора закликали своїх колег, не соромлячися нікого й нічого. Не
належав він і до ремісників, які були готові з ентузіазмом розробляти нові
кон’юнктурні теми, сюжети й зміст, які мали б стати пікантною свіжиною, а не
письменницьким болем і сумом, почуттями аналітичного розуму.

 Безперечним успіхом
стала афганська тема в інтерпретації Олексія Дмитренка, і передусім його
художньо-документальна повість «АИСТ», яка була удостоєна 1987 року Державної
премії імені Т.Г.Шевченка. Вдалим продовженням згодом стало і нове, доповнене
україномовне видання «АІСТ: Сильніший від смерті», що побачило світ у
київському видавництві «Криниця» після смерті письменника.

«Долина мого життя іноді мене загартовує, іноді містифікує,
а більше мене обманює ілюзорними міражами», – якось жартома поскаржився мені
Альоша на своє життя, підписуючи свій роман-пошук «Долина смерті».

«Милому Олександрові, що значить «Чоловікові Божому й
Захисникові, а для мене найперше, – кровині рідній мого щирого Данила
Бакуменка, талановитого й чесного письменника – на Твій чистий Талант на межі
Тисячоліть і на людське й творче щастя. Ол. Дмитренко – ніжно. Дванадцятий день
січня 2001 року».

Останні півтора роки Олексій Максимович Дмитренко тяжко
хворів. Наодинці з важкою хворобою він тихо помер 8 листопада 2009 року після
другого інсульту, не доживши п’яти місяців до свого 70-річчя…

 

м. Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!