Перед
тим, як стати до розмислів про Павла Григоровича, скористаюсь визначенням
російського письменника Пришвіна, котрий доводив, що є поети, талановитіші од
свого розуму, а є мудріші за свій талант. Якщо йти за цією «формулою», то,
скажімо, в Росії до першого крила можна б віднести Сергія Єсеніна, а до
мудрішого за свій талант Валерія Брюсова. Відповідно в Україні таку пару могли
б скласти Володимир Сосюра – Микола Бажан.
Застерігши
щодо приблизності будь-яких «формул» стосовно поезії, все ж згодьмося, що ця
«приблизність» наближається таки до справдешності.
П.
Тичину однак не втиснеш в жодні рамки. До нього, як до інших – хоч і
талановитих та неперехідних – не надається застосувати згадану «схему», позаяк
Павло Григорович, – не просто піднебесний поет, а виняткове явище, котре, як
сонце, сприймаєш з усіма його протуберанцями, плямами і завихреннями. Відтак,
приймемо Тичину за сонячною короною і світлом, котре і через 120-ліття по його
народженню світить і гріє, і дивує.
Назвати
його генієм було б тривіально, особливо нині, коли цим захмарним титулом щедро
увінчуються більш-менш здібні віршарі. Ще раз виділимо курсивом: Павло Тичина –
це явище планетарного масштабу, і диво те – як суто українське, так і
вселюдське. Не марне ж уже перші його збірки «Сонячні кларнети», «Вітер з
України» й інші майже водночас стали відомі не лише в Україні, а й у світі – аж
до Бенгалії.
Таїна
цього феномену в тому, що він не вимучував перо, позаяк сама поезія говорила
його устами від імені глибинної України. Він настільки відчував материнське
слово, що свої поезії творив не за стандартами версифікаторства , а за музикою
небесних сфер, чутними тільки йому єдиному:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Танцюють цвітно цілують
томно
в туніках білих неначе бал
Нагрудять вправо
одгрончить чар
схитнуться вліво
лілейні лі…
Справді,
ці рядки, читаючи як регульований вірш, можна неоднораз спіткнутися об
несподіваний виступ чи поріг. Коли ж послухати в проспіві Тичини (а я мав щастя
чути!) з його особливим тенором, ця поезія набуває вишуканої віртуозності, з
плавкими мелодійними переходами й переборами.
Поетичним
гербом Тичини, здавалось би, мала стати скрипка, як найближчий, найдіткливіший
знак тонкої і ніжної поетової душі. Але то – лише на перший погляд. Скрипка не
в змозі увібрати всю поліфонічну тичининську натуру…
Мені
пощастило познайомитися з Павлом Григоровичем у зеніті його слави. Це був
воїстину батько, що, свідомий своєї ролі, ваги і покликання, беріг, збирав і
леліяв молоде літературне пагілля.
Таїна
величі Тичини, як на мене, передовсім у тому, що він од корінця до крони –
національний поет і тим дорогий людям усіх куточків землі, бо прилучив їх до ще
незнаного, притаманного лише українській поезії, проклавши аркодужні мости до
серця нашої пісні.
Народний
– в найпотаємнішому розумінні цього слова, – Тичина був сміливим новатором у
формі й змістових пошуках і вже од перших своїх кроків, прийнявши благословення
від самого Михайла Коцюбинського, стояв на рівні здобутків європейської і
світової поезії. Його славнозвісний цикл «В космічному оркестрі», створений ще
1921 року, в пору майже суцільної неграмотності, в голод і холод, долаючи
хатянсько-хуторянське назадництво, піднявся на таку височінь прозріння, що
правнуки ХХІ космічного століття відкривають для себе нові материки у творчості
сивого майстра!
Павло
Тичина за могутністю подарованого йому природою таланту, за своїм інтелектом і
творчим розмахом належить до майстрів світового класу. Аналогія – річ вельми
ризикована. І все ж, коли б мені випало з кимось його порівняти, я спинився б
на Гете. При цьому за точку дотикання узяв би «Фауста» і «Сковороду».
Так,
він був запрограмований небесами виповісти всю глибину ніжності платонічного і
чуттєвого кохання, всю красу рідної мови:
Заставайся, ніч настала,
вся в тумані-молоці –
Спать мене поклала
Тая на дівочій руці. . .
(1916
рік)
Я мертвих всіх палю, палю.
Огнем живих своїх я грію.
І як я вмру – не розумію:
життя моє – одвічне є.
(1915
рік)
Блакить мою душу обвіяла,
душа моя сонце намріяла,
душа причастилася кротості
трав.
– Добридень, – я світу
сказав.
(1907
рік)
Одначе
не випало Павлові Григоровичу купатися в пелюстках ніжності: Україна стала його
першою і останньою любов’ю. І це ще з отроцьких літ, ще з субот Коцюбинського.
Чи знав поет, що за любов до України, причому не просто до материзни, а до
України вільної і самодостатньої, доведеться платити стражданням? Знав, і
достеменно усвідомлював, об чім недвозначно засвідчують його поезії уже перших
збірок.
Як
провидень, Павло Тичина першим відчув поразку національної революції,
проспівавши реквієм:
Зразу ж за селом –
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чолом.
Випала ж зима!
Що тепер всім воля,
врізали вам в голові
тополя,
а голів нема.
(1918
рік)
І
ніхто – ні в 20-тих, ні по голодомору 33-го, ні в нинішньому ХХІ віці – ніхто з
такою жахливою точністю не змалював апокаліпсис голоду, який обертає людину на
неусвідомлений каннібалізм.
Загупало в двері прикладами
Заграло у шибку:
– Ану, відчиняй, молодице,
чого ти там криєшся в хаті.
Застукало серце, різнуло:
«Ой горе, це ж гості до
мене.
Та чим же я буду вітати –
і ще ж синок не вварився»,
(1921)
Навіть
потойбічні видива Ієроніма Босха пригасають в інформально пекельному одблиску
тичинівського скрику.
…З
плином часу відкриватиметься незглибимість цього воістину українського дива.
Вірю, що й грядущі покоління, нарешті, усвідомлять, який духовний золотий
злиток подарувало небо Україні !