“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
З художницею Тетяною Даниленко ми познайомилися в травні 2022 під час реалізації проєкту «Сади Єднання». Пані Тетяна евакуювалася на Буковину із Старого Салтова Харківської області, переживши перед тим 61 день підвалу в окупації.
З перших хвилин знайомства я зрозуміла, що ця глибоко інтеліґентна людина переживає серйозну кризу, намагаючись впоратися із пережитим. Вона звернулася до мене з проханням придбати ту книгу, з якої я читала поезію на заході. Оскільки при собі примірника я не мала, довелося потім розшукати Тетяну Даниленко і передати їй збірку. Що було далі – можна прочитати у її відгуку на мою книгу. Це найзворушливіший допис про мою творчість, який я коли-небудь читала.
Книга допомогла пані Тетяні таки впоратися із негативом і перетворити біль 61 дня в підвалі у 61 листівку із життєствердними сюжетами, переплавивши негатив на позитив. У рамках відзначення 300-річчя з Дня народження Г.Сковороди у розділі «Сучасна Харківщина» ми презентували персональну виставку «Листівки з підвалу» художниці, викладачки художніх студій, ілюстраторки книжок Тетяни Даниленко у Чернівецькому обласному художньому музеї.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Надсилаю її історію порятунку, в яку майстерно авторка вплела рядки моїх поезій.
Олена Рєпіна
Лихо увірвалося у наше мирне життя глибокими воронками в землі, небом, що обвалилося на будинки, смертями людей. Жахало те, що все це відбувалося у ХХІ столітті в рідній Україні, в центрі Європи… Жахало, що діти – дочка і внук в Харкові – куди постійно прилітає. Жахало, що взагалі ракети літають над головою, – огидний, тваринний жах оселився під серцем…
За Харків почалися страшні бої, а моє селище Старий Салтів окуповане. Вибухи праворуч, ліворуч, знизу, зверху, – і постійно. Якщо випадало кілька годин тиші – це було великим благом. Хто зважувався вийти зі сховку у пошуку їжі та води – робив подвиг.
Випробування на виживання без їжі, води, ліків, світла – страшна річ. Але мої салтівці – стійкі добрі люди: хто мав – ділився, хто не мав – молився. Потім і в запопадливих хазяїв почали закінчуватися скарби борошна, круп. А потім почався інший жах – 61 день окупації. Не хочу про це писати.
…коли ти сам-на-сам невідворотно
Проходиш чорну смугу небуття,
І Всесвіт озирається німотно,
Натиснувши на паузу життя…
Випалена стерня,
Випасена пустеля,
Вичерпана до дна,
Випрядена куделя,
Витоптана рілля,
Вижата крайка поля,
Вигоріла земля –
Виїдена недоля…
Ці рядки Олени Рєпіної я прочитала пізніше, коли повернулася свідомість і пам’ять.
Його звати Юра. Він рятувальник. Сталкер. Знайшов з партизанами дорогу і вивозив людей до Харкова.
Як Вам віддячити, – питаю, – грошей немає давно?
Намалюєте мені картину, коли повернетесь!
Я намалювала, Юрчику! Виживу – зроблю виставку. В сумці на дні була іконка Божої Матері і в нас не попало.
В Харкові обстріли, вибухи, безкінечні сирени, але є вода, їжа, аптека! До вокзалу везе Ігор – артист балету Харківського театру опери та балету. Зараз – волонтер. Посадив у потяг. Спасибі, друже.
В дорозі до порятунку збагнула, що від усього пережитого не можу розмовляти. Не можу їсти. Зберегти телефон – завдання №1 – він веде до родини.
Івано-Франківськ. Боже, як тихо… Люди на лавочках, усміхнені. Морозиво… Птахи літають… Собаки ситі…
Вам куди?
У Вижницю – «на дискотеку в сусіднє село», – намагаюся жартувати, чітко розуміючи однак, на скільки чужими за кілька днів стали штампи країни-агресора.
А Ви весела…
Мила Вижниця повернула в мирні обійми Землі. Поступово я вчилася давати ралу пережитому, не здригатися від хлопків, не плакати від спогадів, не падати від безсилля-горя. Буковина справді лікувала мою душу!
Деревця, які ми посадили у Вижницькому шкільному парку, знайшли свою обітовану землю завдяки геніальній ідеї «Сади Єднання» Олени Рєпіної та Олександра Шкурідіна. Саджанці, политі сльозами, прийнялися всі. Я потім ходила перевірити.
…підуть дощі –
Ранні і пізні – Божі –
Вкриють піски душі
Цвітом яскраві рожі,
Ринуть потоки вод –
Думка зародить рясно,
Рани твої Господь
Вкриє пахучим рястом…
Де таке бачене: поет дарує свою книгу віршів незнайомому перехожому, розшукує його через міську раду, знаходить! Рятує віршами скалічену душу, піднімає з відчаю, повертає до життя. Дякую Вам, дорога авторко, Вашими проникливими рядками:
Спасибі тим, хто йшов зі мною поряд,
Хто не давав зійти на манівці,
Хто в темінь натирав до блиску зорі
І витирав сльозину на щоці.
Спасибі тим, хто зніс усе й не здався,
Хто не змілів, не вичах і не зник,
Для кого також є найвищим щастям
Щосил тримати рідний материк.
Про історію Буковинського краю, що прихистив мою родину від ракет і «градів» північного сусіда, чудово написав Ілля Стринадко в книзі «Вижницька православна громада». Чому в підручниках історії все не так? Чому саму історію стільки переписували? Чому, чому… Але 2 питання у розумі пульсують генною біллю: «За що?!! За що так з нами, з українським народом стільки століть: знущаються, вбивають, виривають із земель і домівок, повчають, як жити, якою мовою розмовляти, яким кумирам співати осанну». Друге питання: «Як народ під таким ненаситним пануванням химер-тиранів вцілів? Зберіг свою культуру, традиції, мову, зовнішність?»
Вся книга Олени Рєпіної «До ранкової кави» – відповідь. «Побратимство» – це майже код.
Кому знати, як не Тобі,
Що таке побратимство:
Ти Своїх віднайшов у юрбі,
Як збирають з перлин намисто:
Цей зречеться, а цей продасть,
Ці втечуть, лиш один не здасться –
Майже всіх Ти збереш назад
І назвеш це щастям.
Бій гудів, ти один, як перст,
Сам диявол у Тебе цілив,
А зі зброї у Тебе — хрест
І прибите на цвяхи тіло.
Та здобувши — одну на всіх —
Наступивши на горло змію,
Ти найперше — шукав своїх,
Щоб вернути і їм надію.
Не в чертоги святі небес
Ти подався під арфи звучні —
Сорок днів ще, коли воскрес,
Ти не міг залишити учнів,
Бо ж три літа ділив навпіл
З ними хліб, чудеса і муки,
Глузувань і насмішок сіль,
А тепер ще й — пробиті руки…
Так солдатів, що бій пройшли,
Що вціліли, як світ палає,
Що своїх на собі несли —
Побратимство не відпускає.
Хоч мине і десятки літ,
Пережите засіло в пам’ять,
Ті, що разом спасали світ, —
Побратимства свого не зрадять.
Божий Син, як вертав з війни,
Сатанинське зборовши царство,
Не медалі та ордени,
А здобув найцінніше — братство.
У святий Вознесіння час
Вірних друзів зміцняв словами:
Я навіки — один із вас,
Доки світу — Я буду з вами.
Читаю щовечора. Кожен вірш, як Всесвіт: по вертикалі – Дух, по горизонталі – Любов, по глибині – Розум. І кожен вірш, як персонально для мене, як прохання – Живи! Починай!
Там, де біль – там найбільше сили,
Там, де бій – там найвищий злет…
У творах Олени Рєпіної ви ніде не знайдете загравання з темною силою. Після 24 лютого мені, і не тільки мені, болюче відгукуються у нашому Гімні кілька рядків: «Ще не вмерла…» і «…нехай згинуть воріженьки». Потвори, які прийшли на нашу землю, – це не «воріженьки». Їм немає визначення в словнику людської мови. Навіть їхній мат – ніщо у порівнянні з їхніми ганебними вчинками.
Ось так світла-промениста-сяюча ніжністю і любов’ю Олена Рєпіна реагує на подібне:
Не радій, Люцифере,
Що в тенета до тебе
Упіймалися Єва й Адам,
Я дітей, наче здобич,
На поталу тобі не віддам,
Я кладу ворожнечу
Поміж ними й тобою, а суть —
Ти їх вжалиш в п’яту,
А вони тебе в порох зітруть!
Гостре жало ще й з перцем
Заганяє у плоть суєта,
Та я знаю — не серце,
Не думки, не душа — п’ята.
Я той біль перемучу,
Переплачу ще ніч котру,
А на ранок —
я змієві голову
все ж
зітру!
Браво! Україна процвітатиме, а не «ще не вмерла», – поки рождає таких авторів! Завдяки їм моя скалічена душа заворушилася, немов сховане за пазухою поранене пташеня зарухало крильцями. Зашепотіла: «Хочу малювати, хочу згадати, як була художником». Десь на рівні глибоких внутрішніх вібрацій відчуваю і поезію Олени Рєпіної як барвисте сплетіння звуків-слів-фраз-рядків таку фізично матеріальну, що перетікає в почуття єдності і музичною мовою творить світ душі – очима не побачити, але відчуваєш на межі життя і смерті.
Вдячна авторці за зміцнілу силу духу, за безумовну віру в нашу Перемогу! Вважаю, що такі книги мають бути у школах, бібліотеках, у кожного, хто працює задля єдиної України, хто по духу є побратимами, в якій би частині країни вони не жили. Низький уклін кобзарці нашого часу від читачів-переселенців, які люблять свою землю, історію та культуру.
Тетяна Даниленко,
тимчасово переміщена особа
зі Старого Салтова Харківської області
4 травня Старий Салтів звільнено від окупантів.
Усі цитати з віршів з книги Олени Рєпіної «…до ранкової кави».
Титульне фото: Олена Рєпіна і Тетяна Даниленко.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.