«…Доба була неповторна, як поезія Маланюка»

Поетичний живопис, що найчастіше бачимо його у формі
ліричного портрета, як самобутній жанр в українській поезії досить поширений.
За найзагальнішою характеристикою – це вірш-присвята  конкретній людині, з якого вона постає
яскраво вираженим індивідом зі своїм духовним світом та часто влучно схопленими
зовнішніми рисами. Інколи може бути «характеристично» схоплений (як це буває в
Євгена Маланюка) «портрет» історичного часу, етнічного краю, міста чи навіть
«портретна» замальовка унікально-самобутньої природи, що традиційно називаємо
пейзажем.

У конкретному історичному часі Є.Маланюк, наприклад,
змалював постать Мазепи.

 

Се відчути,
вчитатись в се треба,

Розчинитись
єством в сім сенсі:

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Illusrissimus
Dominus Mazepa

Dux Cohortis
Zaporojiensis.

 

Срібна
чуприна, чоло пророче,

Ні, не
порожній зір Ніоби —

Зимні
телескопічні очі

Бачать
майбутнього буряні доби.

 

В панцир
закуто груди і плечі,

Тінню за
ними — спалені крила,

Серце юне і
тіло старече

Пурпур і
бронза окрили.

 

Риму
козацького сивий Марсе!

Чули
століттями, віщий гетьмане,

Гул
погребовий полтавського маршу

Крізь
Петербургу затруті тумани.

 

Квітень не
всує спалахнув у січні,

О,
імператоре пізніх літ! —

Вічна
пам’ять плечам владичним,

Що обіймали
блакитний міт.

 

Щоб вияскравити та суттєвісно відчути образ шляхетного і
ясновельможного повелителя, провідника Війська Запорозького гетьмана Івана
Мазепи, поет використав потужної сили художні ресурси, які, однак, у тканині
тексту мовби не служать за порівнювальні гіперболічні характеристики, а
сприймаються як реалістичні індивідуальні риси («чоло пророче»; «телескопічні
очі бачать майбутнього буряні доби»; «Риму козацького сивий Марсе»). Не менше
значать, скажімо, зовнішні описи («срібна чуприна»; «плечі владичі»; «серце
юне, тіло старече», «пурпур і бронза окрили»). Особливою емоційною плоттю та
влучним метафоризмом виповнені «описи» історичних бойових умов та ситуацій
(«Гул погребовий полтавського маршу / крізь Петербургу затруті тумани»; «В
панцир закуто груди і плечі, / Тінню за ними – спалені крила»).

Як бачимо, в матерії вірша, у його будівельній структурі
нема жодної зайвої деталі, якихсь надлишкових художніх компонентів. Тут
владичить естетичне чуття міри, де кожен образ, штрих, окрема деталь, або ж
портретний поетично-живописний натяк виконують свої самодостатні функції. Такі
вірші відповідають, сказати б, вимогам Максима Рильського:

 

… Сувора
простота,

Що слова
зайвого в свої рядки не прийме,

Струнка
гармонія, що з думки вироста…

 

А, наприклад, у подєбрадський період життя, якраз тоді,
коли М.Рильський хотів «у тиші над вудками життя непроданим донести», для
Маланюка було «манною небесною» спілкуватись із молодими бранцями літератури у
вимушеній еміграції – О. Стефановичем, О.Ольжичем, О.Лятуринською,
Н.Лівицькою-Холодною, О.Телігою, Л.Мосендзом, У.Самчуком та інш. Тоді він й
пише своєрідний «портрет часу» із «заочною» присутністю у ньому названих і не
названих осіб у ньому:

 

Думав:
прокляття, погрози, постріл

І неодмінно
кров,

Доля як
добрий старий Каліостро,

Зло обернула
в добро.

Знову перо,
книги мудрі і рідні,

Людські
обличчя, сніг

Тьмяні
добраночі, ясні добридні

Та молитви
весні.

 

Як у цьому середовищі емігрованого творчого українства
сприймався Маланюк? «Обидва ми були одного віку, – записав у своєму «Щоденнику»
викладач Української Господарської Академії в Подєбрадах Віктор Приходько, де
Маланюк був студентом гідротехнічно-інженерного факультету, – і тому я дозволив
собі, може занадто сміливо, поставити йому таке питання: пане-колего, читаю
Ваші вірші, подобаються вони мені, але в них якась спеціальна особливість: вони
якісь тяжкі, часто треба добре вчитуватись, щоб зрозуміти зміст, а коли читаєш,
то мається враження, ніби каміння перевертаєш?.. Маланюк не тільки не
образився, але з оживленням відповів: оце ж якраз те, чого ми, молода
генерація, хочемо! Досить нам соловейків, що безжурно тьохкають у вишневих
садочках про кохання та поцілунки; доба є «вовчиця» і сучасна українська поезія
мусить бути глибока й важка – змістом і формою, ось як ви сказали: «мов каміння
перевертаєш..»1.

Маланюкове розуміння місії поетичного слова було
співзвучне потребам українського історичного часу, проте він ніколи не допускав
банально-декламаційних фразеологем. Його потужно-образна, підтекстова поезія
вміщала у собі авторову теперішність, уроки минулого та мистецько-творчий
досвід попередників. Якось майже стихійно поетові вірші наповнюються постатями
античних часів, міфологічними персонажами, латинськими фразеологемами,
величавими історичними та культурно-мистецькими іменами різних часів. Наприклад,
ім’я визначного італійського містика Каліостро (Джузепе Бальзамо (1743–1795) аж
ніяк не зайве у вище цитованому творі. Це та художньо-образна наче і принагідна
деталь, що уромантичнює, але реалістично об’єктивізує ситуацію. «Добрий старий
Каліостро зло обертає в добро». Маланюкові як «порятунок» являється асоціативно
промовиста аналогія. Інтерновані на Захід творчі особи, такі як Ю.Дараган,
Л.Мосендз та десятки їм подібних у своєму нещасті поза материковою Україною
стають «щасливими», бо вони об’єднані спільним духом і уособлюють собою Україну
поза Україною.

Трохи більше, ніж як за два десятки літ, Маланюк напише
вірш-спогад із портретною характеристикою Подєбрад та поетових друзів, для яких
місто Подєбради було не тільки еміграційним прихистком, а й щасливим у нещасті
порятунком, де вони солідаризувались у спільну українську силу, одержували
освіту, зріли духовно, світоглядно, обмірковували свої плани на суспільне і
приватне життя. Вірш так і називається «Подєбрадці» з адресатом – Колегам.

 

Багато
бачили. Багато перейшли ми

Столиць і
літ, і вулиць, і подій.

Куди ж ведеш
нас, віку невмолимий,

Сліпий
водій, чи зрячий лиходій?

 

Ось миготять
колони і тераси

І арки
замикаються в акорд —

Вацлава
Пляц, чи пишна Фрідріхштрассе,

Веселий Рінґ
чи Пляс де ля Конкорд.

 

І
дочекались. І по Першій — Друга

Пройшла як
смерч, і зжерла континент,

Та не було,
щоб крізь обличчя друга

В розмові
зимно визирнув аґент.

 

Нас оминули
заздрощі і зрада,

Бо в кожнім
з нас, як сяєво між злуд, —

Над луком
Лаби замок Подєбрада,

Креслірки
гамір, молодість і труд.

 

І хай тепер
сліпий каньйон Бродвею,

І виходи
Атлантик стереже, —

Ніхто й ніщо
нас не розлучить з Нею,

Ніхто й ніщо
наш дух не встереже.

 

І навіть час
— в своїй безсилий злості:

Ось
стрінемось, як після злого сну,

Й, здається,
знов на калиновім мості

Стрічаєм
двадцять котрусь там весну.

 

«Портрет» українського історичного часу яскраво
проглядається у вірші «Акафист», в якому автор апелює (за грецькою міфологією)
до дочки богині ночі Нікс Немезиди, що уособлює неминучість каральної помсти, а
також звертається до Майри (теж дочка божества Нікс), яка сприймалася як
синонім слова д о л я.

 

Немезідо,
богине могил безіменних,

Немезідо,
богине відплати і помсти,

Немезідо,
посестро нещадної Мойри,

Вартівнице
німа рівноваги буття! –

 

Не забудь,
Немезідо, роздертих родин,

Існувань,
повириваних з корнем із грунту,

Немовлят, що
конали, як ангели білі,

При схололих
грудях матерів.

 

Немезідо,
згадай ту останню мить,

Коли батька
в ночі заполярної смерті

Нерухомив і
блискавкою протинав

Спогад
першого слова далекого сина.

 

А той син
безпритульним блукав – не забудь! –

Вулицями
чужого й ворожого міста,

І в потухлій
душі його був тільки попіл,

Тільки попіл
від неньчиних слів.

 

Немезідо,
зате посаджу тобі, глянь,

Лілійовий
чебрець – запашну материнку

Та ще жменю
ячменю посію, як жертву,

Щоб нащадкам
нещадне зерно проросло.

 

У підтекстовому «сюжеті» цих віршових строф, у котрих
маємо образи «роздертих родин… повириваних з корнем із грунту», «немовлят, що
конали, як ангели білі / При схололих грудях матерів», «батька в ночі
заполярної смерті» та інш. впізнаємо радянську дійсність в Україні 20-30-тих та
й пізніших років: депортації, тюрми, катівні, голодомори, сирітські долі тощо.

Двічі роздертою і вирваною із «ґрунту» була Маланюкова
родина. Перший раз, коли армію УНР інтерновано в Європу, а другий – як з Європи
Маланюк змушений був втікати в Америку, не вірячи, що ніколи не зможе
повернутись у Чехословаччину до дружини і сина. Через хворобу сина дружина
Богуміла Савицька із малим Богданчиком залишилась у Моравії. У кінці 50-х – на
початку 60-х років і Є.Маланюк, і його дружина Богуміла Савицька вживали всіх
заходів для об’єднання сім’ї. Поет прагнув «додому». І, як грім серед ясного
неба, 6 листопада 1963 р. він сповіщає свою щиру приятельку Сембай-Галицьку про
його велике горе. «Прошу Вас, – писав він у листі до неї, – замовити Службу
Божу за упокій душі раби Божої Богумили, яка залишила мене і сина увечері
4.10.1963. Це моя єдина незаступна найдорожча Дружина»2. А перед
цим, 4 листопада 1963 р., Маланюк над віршем «Ave Caesar, сліпучий серпне»,
якого вважав одним із кращих своїх творів, ставить присвяту «Пам’яті дружини
моєї Богумили з Савицьких», хоч вірш був написаний значно раніше – 9 жовтня
1953 р. Ave, Caesar, morituri te salutant (лат.) – Здрастуй, Цезарю, приречені
на смерть вітають тебе. Таким було традиційне привітання римських гладіаторів
до Цезаря перед виходом на арену. Життя Богуміли Савицької, як і Маланюкове, –
справді арена подвигу: із незалежних від них причин прожити на відстані,
зберігши один одному вірність і любов.

 

Ave Caesar,
сліпучий серпне,

Августійший
владарю літ!

Солодощ
пізніх овочів терпне,

Сяйво твоє
все більш нестерпне

Для майже
осліпленої землі.

 

Ave Caesar,
ще день твій сяє

В колонаді
гаїв, на форумі нив,

Рим твій
бездонна блакить просякає,

Він в ній
розчиняється і заникає.

І видивом
легким вливається в світ.

 

Ave Caesar,
застиг на троні,

Ти — вже
статуя, мармур, міт,

І тільки
сонце грає в короні,

І тільки
блакиттю посріблено скроні,

Спалені
вітром літ.

 

Драма Маланюкового життя у чомусь схожа на долю багатьох
його ровесників, однак, вона особлива: підлітком залишився без матері, а
незабаром пережив передчасну смерть брата Сергія, і невдовзі раптова смерть
батька на його руках від «розриву серця», який довідався, що на фронті загинув
наймолодший син Онисим… Далі втрата Батьківщини, якій офірував себе всього,
потім – розлука із першою дружиною, усе життя постійна та виснажлива війна
проти нього з боку вірнопідданих охоронців радянського режиму з материкової
України, гризня розмаїтих псевдопатріотів та колаборантів на еміграції,
заздрість графоманів, важка праця на заробіток гіркого шматка хліба тощо, а
звідси постійні депресії, розчарування, зневіра. «Він, – згодом напише у своїх
спогадах Оксана Сембай–Галицька, – як письменник – це «людина сталевого слова»,
але в буденному житті незарадний. І під ударами долі нераз потребував
«поплакати на блюзку», як сам висловлювався. Бо в поезії не хотів виладовувати
всього свойого розчарування, огірчення і жалю… Писав у розпачі. «Я втратив
усе – навіть змоги до творчості…» Втратив улюблену Батьківщину. За яку
боровся, як зі зброєю у руках, так і словом…». Вона була для нього перш за
все. І любов’ю до неї просякнута вся його творчість. І втратив родину. За неї
побивався і молився повсякчасно. Він жив нею кожного дня, кожного моменту
дрожав (за сина і дружину – Т.С.!). Докір і самота дошкуляли і лягали
найтяжчим тягарем на серце… Жаль, жаль невимовний стискав його серце так, що
по смерті дружини він майже не розставався з нітрогліцериною. Написав до неї і
про неї «Парастас»3.

 

І

Проростає
коріння труну –

Проростає
труна корінням.

Сніг
розтопиться,

Проліски
зійдуть,

Потім –
трави.

А в травні,

В травні
заквітнуть віти

І Ти знов
будеш

– повів
вітру,

– віддих
землі,

– пісня
блакиті,

Як була
завжди,

Як була все
своє життя.

 

II

А тепер сніг
спадає посмертним квіттям,

Сніг лягає
Твоїм покривалом.

І лежить
нерухомо.

Недалеко –
церковця, хрести, дерева.

А ночами
заводить невтішний вітер –

Це я –
безсонний –

Оплакую
Тебе.

Це я –
невтішний –

Стережу

Твій сон

І розгадую
його дивну причину…

Смерть – це
велика всесвітня,

космічна
самота,

Але й –
велике космічне

скручення
духу.

 

III

Я зраджую
самого себе

– для Тебе,
для Тебе.

Бачиш, пишу
вже

– не ямбом
побідним,

Ямбом
юнацтва.

Нема навіть
ритму ні рими,

Бо серце вже
втратило ритм

і не зазнає

консонансу
рими.

Воно шарпає
жили

рвучким

розірваним
пульсом.

Воно раптом
стає,

І в тих
павзах я чую

– Твою
присутність.

Тоді я беру

крихітку
нітрогліцерину:

Вибуховий
матеріал

для одержання
тиші.

Але знаю, що
в певну мить

нітрогліцерин
не поможе –

Павза
розшириться

у велике
мовчання

Перед
побаченням

– Назавжди!

 

У другу річницю смерті Богуміли Савицької поет виллє із
серця ще одну сповідальну присвяту з «невинною провиною», що «розчахнула» їхнє
сімейне дерево:

 

Рішали не
години, не хвилини,

Рішала мить,
яку зловило Зло.

Так
розчахнулось дерево родини

Й дикірієм
скаліченим зросло.

Прости. Не
знаю, чи простити можна,

Але прости:
Ти зможеш ТАМ. Не тут,

У царстві
Зла, де навіть твердь – порожня,

Де й смерть
тремтить під тягарем покут.

 

1964 року у видавництві Нью-Йоркської групи вийде дев’ята
поетова збірка «Серпень», яку він присвятив дружині. Заспівом до неї став уже
згадуваний вірш  «Ave Caesar, сліпучий
серпне».

Не можна пройти мимо ліричної адресації дружині «Тридцять
п’ять літ», від якої віє печальним спогадом його «ісходів» з рідної України на
чужину

 

Якась
невиразна імла на небі.

І холод. І
сонце. І буде дощ.

Така ця
порожня весна без Тебе,

Така
безпритульна у черзі прощ.

 

Що було?
Зупинки якісь, полустанки,

Клунки і
валізки. Чекання: коли

Десь виникне
потяг з безсонного ранку,

З
безсонячної чужинецької мли.

 

І знов
повезе. Заговорять колеса

Знайомою
мовою — в риму і в лад.

 

…Десь Вісла,
Синюха, і скелі, і плеса,

Та пізно, о
пізно вертатись назад.

 

Особлива біографія у
вірша «Квітень», епіграф до якого датовано днем смерті Богуміли Савицької
(4.11.1963 р.). Чеськомовний епіграф подано як слова із синового вірша.
Насправді Леонід Куценко з’ясував, що в епіграфі стоять слова телефонної
розмови сина і батька, що проживав у Нью-Йорку, про смерть матері у Празі. «У
США, – зазначає Л. Куценко, – в архіві поета в УВАН вдалося знайти рукопис
цього твору, який дав можливість встановити час його народження – 2 квітня 1964
року. Наближалася чергова річниця їхнього з Богумілою шлюбу, яку Є.Маланюк
ніколи не проминав згадати в своїх нотатниках, незважаючи на те, що їх
розділяли тисячі кілометрів і вже два десятиліття розлуки. Цитованим віршем
поет вперше згадував про річницю їхнього вінчання.

Прочитавши свого часу
поезію «Квітень» поетовому сину Богдану Маланюкові, почув від нього, що віршів
він ніколи не писав та нічого не може сказати про той несподіваний батьків
епіграф. І все ж, певна причетність поетового сина до появи епіграфа таки була.

Готуючи
до друку щоденникові записи Євгена Маланюка, перечитуючи десятки його робочих
зошитів, звернув увагу на рукопис поезії чеською мовою з кількома правками по
тексту. Відразу ж згадав знайомі рядки з епіграфу до «Квітня»:

 

Odchod

 

Neplačte
za mnou

Ja
byla jenom pisni!

Prostou,
jak ovečky v lese,

Ja
byla jesem vánek, co

hladit
ti vlasy

 

Vykřiki
lefon – obloha spadla

Všedni
a pomalej tramvaj

Bručivě
napěti ticheho domova

Polibek
na vlasy.

 

Věčný
a laskavý usměv

S
přiměsi nekladu o nás

Zastřil
se obrys naděje naši

Bylo
zas slunce, co chodi

spat za horou.

 

Neplačte
za mnou

Ja
byla jen pisni

Prostou,
jak ovečky v lese,

Ja
jesem jen vánek, co

hladit
ti vlasy.

4.11.1963

А ось як «Вихід»
звучить українською мовою:

 

Не плачте за мною

Я була лиш піснею!

Простою, як вівці в
лісі,

Я була вітерцем, що
гладив

тобі волосся.

 

Задзвонив телефон –
небеса впали.

Буденний і повільний
трамвай,

Глибоке напруження
тихої домівки,

Поцілунок на волосся.

 

Вічна й ласкава
усмішка

З домішкою не йдеться
про нас.

Закрили обриси нашої
надії…

Було знову сонце, що
спить за горою.

 

Не плачте за мною

Я є лиш пісня

Проста, як вівці в
лісі,

Я лише вітерець, що
гладив тобі

волосся.

 

 

Дата під віршем, а це день смерті
Богуміли Маланюк, густо обведена траурною рамкою. Поправки свідчать, що маємо
справу із чернетковим записом, який так і залишився лише на сторінках робочого
зошита поета. Майже безсумнівно, що твір народився відразу ж після синового
дзвінка… Після розмови із сином чеською мовою, очевидно, миттєвою рефлексією
поета на трагедію втрати дружини став запис цього єдиного чеськомовного тексту.
Можна припустити, що маємо не законами поезії регламентований твір, а ритмом
переживання, уривчастим і непослідовним (звідціль і помилки у чеському
тексті)… Власне, про це й не йшлося – маємо сплеск глибинного страждання
сублімованого потоком свідомості. Поряд із текстом (на чистій лівій стороні
зошита) є ще приписка, певно, зроблена наступного дня: «Druhý den rano zřitil se vesmir…» («Другого дня вранці провалився
всесвіт…»). Через кілька місяців напишеться Євгену Маланюкові «Квітень», а
епіграфом до нього стануть слова, можливо, прощання пані Богуміли, що їх син
передав батькові телефоном: «Не плачте за мною…»[i].

А ось лірична присвята,
яку поет адресував покійній дружині через рік після її смерті у 35-ту річницю
їх шлюбу. Себто вірш написано 2 квітня 1964 р.

 

Neplačte za mnou,

ja byla jsem jen písen…

Ja bula jsem vánek, co hladil ti vlasy.

(Вірші сина на 4.ХІ.1963)

 

Сніг скроплюється рясними сльозами

– моїми! моїми! –

Над могилою Твоєю, єдина.

Ти чуєш, Ти знаєш, надходить

посмертна весна.

 

Соки кружляють у вітах.

Кругліють бруньки,

Щоб вибухнуть квітами

Над могилою Твоєю, єдина.

 

Вже квітень.

Соки кружляють у вітах,

Волога просочує грунт,

Торішні пружаться трави

І, напевно, воскреснуть у травні.

 

Христос Воскрес

із мертвих,

Смертю смерть подолав

І тих, що в гробі,

Єднає з космічним життям.

 

І внучок прийшов на дрібних, ще

невірних ніжках,

І поклав червону вербичку з бруньками

– На могилу Твою, єдина.

 

Я бачу, як ти усміхнулась

крізь мертвий сон,

І усміх ой розтопив останні клапті снігу

І прилетів вітер з-за Атлантику

– моє зітхання.

В якім жаль і свідомість гріха,

І тайна радість – зіллялися в одно.

Горовий вітер, що перелетів Влтаву

Єдиним порухом крил.

 

І буде червень, і буде липень-червенець.

А потім – буде чи ні?

 

Сповнена драматичного
біографізму, надій та роздумів поезія «Вже майже звик: мене немає вдома», що
присвячена синові Богдану. Медитативний передноворічний настрій огорнув поетову
душу (вірш датовано 31 грудня 1955 р.), збудивши  у ній своєрідну сповідь та роздум про те, що
було, і що буде у їх навпіл «роздертому житті»:

Вже майже звик: мене
немає вдома,

А віддаль – та ж. І йде
за роком рік.

І все гіркіше, все
смертельніш втома:

Доба пройшла, і мій
скінчиться вік.

 

Пройшла доба, й
народжується друга.

Її зеніт не я побачу –
ти.

Круг вужчає. Лише
тоненька смуга

Лишилась від безмежжя
висоти.

 

І сонце заходу спадає
невблаганно

За смугу ту, в холодний
океан…

Не я, а ти співатимеш
“осанна”,

Новому дню нових людей
пеан.

 

Наголошую: біографізм
Маланюкової поезії – одна із найсуттєвіших прикмет її художніх вартостей. У
його віршах впізнаєш не лише, сказати б, поетову долю, але й долі
«портретованих», прочитуєш епоху, в якій вони жили і яку вони творили. Тут
напрошується екскурс у його «П’яту симфонію» про стратегічну операцію влітку
1919 р. у котрій брав участь сам Маланюк. Персонажами поеми стали конкретні
історичні постаті. Зокрема командир армії Василь Тютюнник, генерал штабу
Володимир Сінклер, генерал Микола Капустянський, отаман Осецький, начальник
штабу Андрій Мельник, міністр Володимир Сальський, генерал Олександр
Удовиченко, командир корпусу січових стрільців Євген Коновалець, генерал Марко
Безручко та інші реальні особи.

Було б великим опущенням
у нашій розмові якщо не наголосити на присвятах,  адресованих близьким та дорогим йому особам,
зокрема його «пасії» Наталі Лівицькій.

А як же Наталочка? Як
же квітень?

Невже ж вони – будуть,
а я – ні?

Невже ж буде й потім
сонце і вітер,

Прозорі простори в
далині?

 

Ні! Не хочу! Не можу!
Не вмію вмерти!

Не розумію, хто вигадав
с м е р т ь.

– Написати листи,
надписати конверти,

Подивитись на дату: «6.
Четвер».

 

Хтось там знайде сі
вірші – «останні вірші»,

Буде потім «портрет» і
«посмертний том»

Ще й солодкий життєпис
(о, се – найгірше!), –

Мої ж руки лежатимуть
мертвим хрестом.

 

На могилі зростуть невеселі
квіти

Під байдужим сонцем,
одним для всіх,

Над могилою віятиме
вітер,

Лунатиме літо, плач і
сміх.

 

На могилу прийде й
Наталочка, може,

Певно, з Холодним, не
сама,

І на них буде сонце, а
на мені, Боже, –

Лежатиме тяжко чорна
тьма…

 

Ні, Я буду. Я буду. Я
хочу в теплі

Медом сонця й вином
весни п’яніти,

Бачить мудре обличчя
моєї землі

І під гримом грудня і в
квітня квітах.

 

Бачимо із листувань,
зустрічей та віршів-присвят, що поет «захворів» Наталею Лівицькою, він щиро у
неї закохавсь, але не одержав взаємної відповіді. Молода поетка обрала Петра
Холодного-молодшого, з яким любо прожила увесь вік. Інтригує, що у
лютому-місяці, (який для Маланюка був фатальним) – 1924 р. поет, крім вірша «А
як квітень?» заадресує Наталі Лівицькій нову віршову присвяту-диптих:

І

Як перший пелюсток
весни —

Ваш променистий лист.

І знов, і знов в
казкові сни

Ці дні перелились.

 

І знов веселий вітер
п’є

Цей вогкий дух землі,

І серце збуджено моє

Сплітати циклі літ.

 

ІІ

І час настав. І сталось
вічне.

Співали весняні вітри.

І квітень під снігами
січня

Ту зустріч подихом
зустрів.

 

Які ж наворожили зорі,

Що два життя в людській
імлі –

Побачать віддалі
прозорі,

Розквітнуть казкою
землі?

 

Який же янгол зореокий

З нічних небес на нас
вказав,

І Бог забув про синій
спокій,

І в вічність нас
заколисав!

 

І розійшовся, і
розтанув

Цей бідний світ земних
пустинь:

З-за міжпланетного
туману

Безсмертя засквозила
синь.

 

Й не знаю вже: ці очі
вічні —

Чиї? Коханої? Сестри?

Ось квітень розквітає в
січні,

Співають весняні вітри.

 

Через кілька днів Є. Маланюк
і Н. Лівицька зустрінуться у Празі. Ця зустріч стане назавжди їх інтимною
розлукою. Він через душевні зусилля зробить вигляд, що між ними нічого не
сталось. 12 березня напише Наталі Лівицькій листа. «Ні – не сердюсь – це не те
слово. Це трудно одним словом сказати взагалі, а тим більше мені тепер зокрема.
Спробую.

Бачте, коли я приїзжав до
Праги, то це місто зі всім, що в ньому є, було лише тлом для Вас, для моєї зустрічі з Вами. Ну, і я мав сміливість
вірити (чомусь?), що Подєбради з їх населенням грають ту ж саму ролю і в Вашій
уяві.

Дійсність, як завжди,
заперечила цій мрії. Це ж так нормально! От і все»[ii].

«Драматична розв’язка
цього кохання, – як висловився Леонід Куценко, – залишилася болючою раною на
усе поетове життя»[iii].
Він не тільки, –аргументовано доводив дослідник, – «залучав поетесу до виступів
на мистецьких вечорах, не тільки познайомив її з колегами по перу, не лише
пропагував перед співвітчизниками оригінальний світ її поезій, але й
наполегливо пропонував, ні, таки закликав Наталю писати, писати і писати,
зокрема у листі від 12 березня 1924: «Веселка» вже вийшла. Скоро, певно, одержу
комплект і надішлю Вам. А поки що – дуже прошу як скорше надіслати обіцяне – Ваші вірші (побільше!) до «Весняного
Альманаху Веселки»… Жодних оговорок не може бути…» «Коли ж вийде Ваша
книжка? – запитує поет в листі від 1.04.1928. – Чому зволікаєте? Тепер саме в
час дикунського задушування нашої літератури, так потрібно це»[iv].

Зрозуміло, що «вхід»
Наталі Лівицької, завдяки Маланюковій наполегливості, в творче середовище, в
якому «горів вогонь» Д.Донцова, Л.Мосендза, О.Теліги, О.Стефановича,
Ю.Дарагана, М. Чирського, О.Лятуринської та інш. вплинув на творчість молодої
поетеси, на утвердження її світоглядності. Про це поетеса скаже у «Ліричному
спогаді», який прийде до неї 1971 р.:

Та доба була неповторна,

як поезія Маланюка,

і була вона недоговорена,

наче вірш без одного рядка.

Хто ж тепер підніме той стилос,

що стилетом серця проймав?

І невже, невже не снилось,

що померкла «Княжа емаль»?

Дорогі, незабутні друзі,

ми зустрінемось в райських садах,

а на древньому празькому бруці

ходять духи по наших слідах.

ІІ

І знайомий голос вчувається:

«Ось, маленька, сама йдете,

і ніхто не знає на вулиці,

яке в вас чудо цвіте».

Усміхнеться від вуха до вуха

з-за озер пенсне Леонід:

«Ви не зводьте мені друга,

не літайте відьмою в ніч».

Рукавом махне Олена

– тоді Леночка ще для всіх –

і сипне очима зеленими

по обличчях сміх.

А вино, що його відмучимо

голодівкою кілька днів,

розіллється думками блискучими

й дотепом блисне на дні.

Є у
цьому вірші виразно самобутній зі стилетом і стилосом Є.Маланюк, «емблематична»
О.Лятуринська з «Княжою емаллю» – книгою блискучих віршів із «суворою ощадністю
слова», «застережливий» Леонід Мосендз і дотепна «тоді Леночка ще для всіх» –
Олена Теліга. Майже півстоліття грілась під серцем Н.Лівицької-Холодної
«Лірична сповідь» (1971 р.) про поетичну еліту двадцятих років
попереднього століття. Перед цим (1968 р.) Є.Маланюк помер. Його смерть, як
висловився Л.Куценко, – «стала потрясінням для неї. Поет був для
Н.Лівицької-Холодної уособленням романтичної і діяльної міжвоєнної пори, доби
державницьких ілюзій, зрештою молодості»[v].
Його відхід із цього життя немов реставрував, воскресив, відродив у її пам’яті
і справді «неповторну, як поезія Маланюка» добу.

Хтось помер. Хтось
чужий: Ні брат, ні

коханець.

І було між нами стільки
завіс!

Я сама здивуюсь уранці

звідки ці сльози
взялись?

Хай баламкатимуть
дзвони «вічну пам’ять»,

як баламкатимуть і по
мені,

може й мене згадають
«незлими» словами,

як лежатиму у труні.

А Бог

відішле на лоно Авраама,

або смажитиме на
вогні…

Де ж та до Вічности
брама?..

По кому дзвонять? – По
ньому чи по мені?

ІІ.Х.

Над твоєю труною не
плакатиму,

Всі сльози виплакано

заздалегідь.

Та життя без тебе –
сіра плахта,

а з тобою – стобарвна
мить.

Ти заплачеш наді мною –
знаю –

невиплаканими слізьми
самоти,

але знову життям, наче
гаєм,

помандруєш без мене
і… без мети.

А луги стелитимуться
квітами

Все туди, де лежатиму я
в труні.

І жуки твої

і риби

«вічну пам’ять»

співатимуть хором мені.

Друга частина цього присвятного
диптиха – апелювання до свого чоловіка Петра Холодного, з яким прожила у любові
та згоді з 1929 р., тобто із дня їх шлюбу. Та з Господньої ласки станеться так,
що «вічну пам’ять» спочатку співатимуть Петрові Холодному (1902–1990 р.), а не
їй. Вона без нього проживе ще п’ятнадцять літ. Пророцтво її «Ти заплачеш наді
мною…» не здійснилось. Померла поетеса на сто третьому році життя (1902-2005
рр.).

Зрозуміло, що з
Маланюковою смертю – знаковою особистістю в усіх сферах української бутності, –
сказати б, відходила в історію велика епоха. Розсипаному по всіх світових
усюдах його поколінню важко було усвідомлювати таку сумну реальність. Якщо
окремо мати на увазі Наталю Лівицьку-Холодну, то Маланюк ніколи не зникав з її
пам’яті. Вона після нього ще 37 років, як кажуть, топтатиме ряст. Увесь цей час
спогади повертали роки гіркої, проте по-своєму щасливої долі. Ось хоч би оці
рядки, що спливли з душі 1969 р. Дослідники її творчості не без підстав
наголошували на тому, що смерть «митця-побратима змусила поетесу перечитати
його поезії і у її творах 1968-1969 років, як, до речі, і в пізніших, чимало
перегуків із творчістю Є.Маланюка»[vi]. Він стає її
співрозмовником:

Ти приходиш тепер щоночі,

заглядаєш в душу з докором.

І плачуть засмучені очі,

і минулого марива хором

парастаси й панахиди

загиблій душі моїй виють.

О, не клич же діви Обиди,

Помолись до Діви Марії:

випроси в неї прощення

своїй матері оглашенній.

 

Медитативна глибина, якщо хочете,
містичного смутку, позбавляє його песимізму. Сумне марево із літ минулого стає
солодким докором.

Містичний компонент у
творчості, а тим паче у віршах Є.Маланюка не тільки присутній, але й виразно
органічний, природній. У таких випадках його пером водила Муза Господня, щоб
«духовними очима, – як говорив Дм. Донцов про поезію Олени Теліги, – за
доступним тілесному оку світом, з його видимими змислами, – бачити укриту суть
явищ»[vii].

Зрозуміло, що тонку і
містку донцовську оцінку одного поета переносимо не механічно як оцінку творів
іншого, хоч і в багато чому близького за духом автора. Річ у тому, що мотиви
містики смерті в О.Теліги («Щоб Бог
послав мені / Гарячу смерть, не зимне умирання!»
) і містики смерті у віршах
Є.Маланюка мають свої перегуки:

Буває мить — хтось
вимовить ім’я

(А тиша ще шумить
безмежним морем).

Ніхто не гляне і не
заговорить,

Лише діткне плеча.

 

     І раптом я

Відчую — хто, відчую і
побачу:

То Ангел смерті.

Простий, мовчазний,

Поважно зосереджений.
Неначе

Виконує щоденний труд
тяжкий.

 

Тоді він очі стомлено
зведе,

І я зобачу запит в них,
і вирок,

І смуток, що в незнане
поведе

Нечутною ходою
потаймиру.

 

І аж тоді здригнуся і
збагну,

І не тому, що буде суд
і кара.

Схиляючись в останню
тишину,

Пролебедію: зачекай, не
зараз!

 

Наведено вірш «Ангел
смерті І». Є в нього ще «Ангел смерті ІІ». Обидва твори написано в одночассі
(протягом півтори місяців) 1965 р. У першому вірші уявний Ангел смерті, що
постав перед автором, наче б прийняв його просьбу на відтермінування покидати
цей світ («Зачекай, не зараз!»). У другому вірші хворий серцем поет веде із
собою оптимістичний внутрішній діалог. Серце ніколи не підводило його: він «серцем думав», «серцем воював», «серцем
жив», «воно було джерелом сил…»
. Але ж тепер він «серце хворе», то в
якусь хвилину тривожить «мисль: чи не
надходить мить?: на долі дно Землі… А над тобою нежива блакить…»
І
раптом: «схилився ангел»… Тут знову ж таки оптимістична, красива у своїй
суті, маланюківська розв’язка: «Схилився
ангел. – Ні, то стюардеса»
.

І коридором — літака кадлу́́б,

І водоспадом — рівний шум моторів.

І забуваєш, що ти — серце хворе,

Дивак, самотник, вічний однолюб —

 

Усе життя. I серцем воював ти,

І серцем думав, і лише воно

Було джере́лом сил…

На долі дно

Землі: оселі, вулиці та авта.

 

А над тобою нежива блакить,

Воздушних рік недовідомі плеса.

І раптом мисль: чи не надходить мить?

Схилився ангел.

– Ні, то стюардеса.

 

І знов життя гримить грозовий гімн,

І усміх (майже ляльки!) зустрічаю

Теж усміхом заучено-німим

І звично кажу: «Ні, не кави — чаю».

 

Ці два вірші нехай із своєрідною
«грою» в містичне передчуття смерті лише потвердження тому, що його поезія
наповнена містицизмом, ідеями провидіння, інтуїтивністю передчуття того, що має
відбутися, але воно невидиме для загального зору, хоч уже «сформувалося» і
неодмінно має стати реальним. На містицизм Маланюкового мислення дослідники
звертали увагу, але, на жаль, не стільки, як цього просить його творчість. І
кожен, хто хоч якось торкався цієї теми, обов’язково тлумачив поезію  «Лютий» як провісницьку, бо ж 16 лютого 1968
р. знайдуть у його квартирі на підлозі мертвого поета. Цього разу серце
підкорилось інфарктові. Це був Маланюків останній «ісход».

Містика фатального
листопада не менш зрима у Маланюкових віршах ніж мотив «зловісного лютого».
«Листопад – знову цитую Л. Куценка, – виростає до символу трагедії УНР,
стає уособленням поразок Українських армій, символізує зламану долю самого
поета й сотень тисяч його побратимів. Нарешті – це відправна віха нового життя,
нового відліку днів і років, означених «першим ісходом»[viii].

Без будь-яких умовностей
можна говорити, що Є.Маланюк, крім усього сущого у його творчій палітрі, поет –
метафізик. Його художня комунікація із часом за своїми смислами історіософічна,
а за формою вислову незрідка –пристрасно монологічна:

«Рік Дев’ятнадцятий! Рік іспиту і кари.

Рік неповторної симфонії судьби,

Де чергувалися в нестримному потоці

Падіння й злети, де гучний тріумф

Був, водночас, безоднею упадку:

Найгірша-бо поразка розгорталась

Найширшим виднокругом перемог!

Прогаяно сліпучу мить побіди.

Прогавлено. А мить така була.

І то не раз… Бігме, немає  д о л ь 

Ласкавих, злих, щасливих чи безщасних, –

Є доля – справедлива і одна».

Він знову сів.

 

«Повториться не раз

Листопадовий посвист завірюхи,

І ожеледь походів, і вітри

Чужин холодних.

Той Великий Льох

Ще вимагає трусів і вулканів,

Щоб обудити викляті скарби.

Аж вибухне в степу ґотичний пломінь,

І кволе серце крицею наллє

Велика віра. Побороти сумнів –

Саме це слово зимне, як гадюка,

Й отруйне, як вона, – зблювати з уст

І викреслити з мови.

Мус і віра.

Мус віри.  Звіра  переможе  Дух.

Велика віра…»

 

Це ліричний герой поеми
«Побачення», присвяченої пам’яті Дарії Віконської, промовляє устами
головнокомандувача і начальника штабу армії УНР Василя Тютюнника, якого цього
ж, 1919 року, двадцятисемилітнім у Рівному, як і багатьох воїнів, скосить
плямистий тиф. Є.Маланюк був у нього ад’ютантом, то, зрозуміло, знав його не із
віддалі, а тому мав усі підстави висловлюватись про нього так, як це він робив
продовж усього життя. Ось «витяг» слів із есе «Пам’яті Василя Тютюнника»,
написаного 1929 року: «В міру збудована
статура високого підполковника, однаково добра для піхоти і для кінноти. Явно-професійна
військовість постави на тлі досить строкатої військовости р. 1918 в Києві. В
поклоні, в привітанні, в стиску руки.

Підіймаєте очі – і – який контраст! – простецьке „мужицьке”
обличчя, наче з сірого каменю степового витесане. Не зовсім лагідний і
ледве-іронічний усміх на простих устах. Очі – найхарактеристичніше в людині –
не завжди беруть участь у цім усміху: вони зовсім не „карі” і не „рідні”, –
постійна в них поважна глибина і та сіра сталевість, що є ознакою зовсім не
української волі (слово, що в нашій мові, під виливом ріжних „земель і воль”,
зовсім затратило свій природний сенс). Північні, неукраїнські, і майже не
слов’янські – були варязькі очі Василя Тютюнника… Надзвичайно природна
українська мова (весна 1918 р!), себто чиста і – навіть – стилева… В мові
Василя Тютюнника вразили нові для мене вирази: „бігме” і „прошу я вас”. Уживав
він їх особливо, коли хвилювався.»[ix]

Або ще така домальовка: «Але за місяць до своєї смерти В. Тютюнник,
Командувач Армії запросив Е. Мєшковського на посаду начальника штабу Армії
до себе… Їх спільна служба – це була гармонійна співпраця двох видатних
людей. Навіть для сторонньої людини, як видовисько, – рідка і прекрасна картина
напружено-доцільної чинности двох сполучених спільною волею інтелектуальних
енерґій.

Ніби сьогодні, чую виразний голос В. Тютюнника: 

Слухаю, пане полковнику, – точнісенько так, як у листопаді р. 1919 в протилежних ролях. 

Пане отамане! Генерального штабу полковник Мєшковський прибув згідно
вашого наказу
. 

І пан отаман струнко стоїть під час рапорту „на позір”.

Це „обряд” – може дивний для цивільної психології, але істотний для
війська.»[x]

У 1952 році Є.Маланюк у
нарисі «Василь Тютюнник» майже повториться: «Він був високий на зріст, доброї, типово військової статури. Жодне
цивільне убрання не приховало б його військовости, яка, остаточно, була його
натурою. Справжній-бо військовик р о д и т ь с я,
так само як і мистець. Але найбільш прикметним було обличчя. При всій своїй —
на перший погляд — простоті, навіть
простецькості. Вистачало лише раптової усмішки (рідко веселої,
частіш іронічної, часом не без сарказму), щоб насвітлити всю його
скомплікованість. Тоді, на немов з каменя витесаній тьмяній поверхні того
обличчя несподівано загорялись синьо-сірі очі, перед тим непомітні і немов би
теж кам’яні. І іскристо з’являлися: бистрість, дотеп, розум, серце, мудрість —
все яскраве багатство різноманітних, аж до бігуновости, складників неповторної
людської особистости»[xi].

А – це зображення В.
Тютюнника мовою поезії.

Те кам’яне обличчя й кам’яні

Варязькі очі – все частіш ця з’ява.

Кінчаються, певне, реченці і дні,

Й нагадує про себе мертва слава.

 

 

І, сива, зазирає, як сова,

І мовчки вимагає… Знаю, знаю

Що охляває дух, що вже слова

Не запалити полум’ям Сінаю,

Ще серце спить, як жертовник пустий,

Бо, тліючи, на попіл перетліло

І відчуваєш ось безкрилля тіла

Колись крилатого.

– Чи вибачиш? Прости.

 

Як бачимо, віршовий
Тютюнників портрет збігається із тими зовнішньо описовими характеристиками, які
маємо у прозових текстах. Річ далеко не в тому, що Маланюк як майстер слова міг
заверсифікувати усе, що віршовій мові піддається, а швидше у поетовім духовнім
«розташуванні» до В.Тютюнника, його пієтеті до нього, військовій і «цивільній»
людській вірності. Вірш написано у сорокову річницю після смерті В.Тютюнника.

Не слід оминути
своєрідний портрет часу, а на його тлі – образ В.Тютюнника у поезії «Вояки»,
датованій 1931 роком:

Хай нерухомо ми стоїм.

Чекаючи страшного
знаку.

Так сотня крізь
гарматний дим,

Готується зустріть
атаку,

Просвердлюючи зором
даль

І нашорошуючи ухо,

Аж заговорить люта
сталь

І завирує завірюха.

 

Уста затиснуті —
горять,

Заціплені — скрегочуть
зуби,

Та в пурпуровім часі
згуби

Рука не змучиться карать!

Набряклий м’язень не
тремтить:

Так в кулеметі,
пружно-звинна,

Чекає на останню мить

Замком затиснена
пружина.

 

У цьому, на перший погляд, статичному
малюнку є своя внутрішня динаміка. Подано передбойовий стан вояків, готових
вступити у бій. Це зовнішня художня площина, але є ще інша, мовби прихована в
матерії вірша, в якій, сказати б, і присутній В. Тютюнник, що уособлює
переданий у вірші стан і бойовий дух вояків. Тема війни і воїна-державотворця
ніколи не покидала Маланюка. У 1959 році він пише поезію «Воякам». Тут уже
болісний роздум, медитація з буремних літ, тут пам’ять, що не засинає. «Так хутко згасло сяйво слави, /  Так коротко тривала мста.  / Лягли знесилені літа // На роки, на
десятиліття, / На всю добу. І сивий згар / Того нещасного поліття / На наших
чолах — знаком кар. // Куди б не йшли, де б не спинились, / Порожнє поле у
очах, / Щоб серце судорожніш билось / По непереспаних ночах, // Щоб серце свій
передчувало / Останній скорч. А мертвий зір / Все бачитиме: даль, навалу / І
нерозкаяний простір.»

І знову у з’яві Василь
Тютюнник:

Отамане, генерале, –
цвинтар, спокій, сон,

Тільки дзвони вечорові
грають в унісон,

 

Тільки місто непривітне
між волинських піль

Гомонить про вбогу
радість та постійний біль.

 

Все, як бу́ло – шорстка
шоса, тополі, шпиталь,

За будинками співає
синім вітром даль.

 

За будинками туркоче
знана широчінь,

Що ночами вабить, кличе
незабутню тінь.

 

І встає, встає з
могили, несмертельний прах,

В тім же френчі й
шинельчині на крутих плечах.

 

І прудким широким
кроком міряє на схід…

Причаїлась тиша мовчки.
Місяць аж поблід.

 

І в нестерпно білім
світлі, в сяйній тишині –

Кам’яне твоє обличчя й
очі кам’яні.

 

Ігор Качуровський
твердив, що серед Маланюкових ліричних портретів трапляються такі, де
«нерозривно злютовані особисті почуття (в данім випадку, очевидно, товариська
приязнь, історіософський підтекст та релігійні образи)»[xii]. Він мав на увазі
присвяту Олені Телізі «Аще забуду тебе Ієрусалиме», написану 1937 р.

Вже вересень в лункій
блакиті тане,

Вже багряніє мантія
садів,

А нам згадались
київські каштани,

Бездонне небо і
дніпровий спів.

 

Прозор. Акварелеві
оболоні.

Сирена пароплава із
Черкас.

(У день такий я стрів
навіки Вас,

І ось все ті ж і очі, і
долоні).

 

Таке своє, незнищенно
родиме…

Розлука не згасила зір
і слух.

Як і колись, великий
Володимир

Благословляє древній
виднокруг.

 

Ген на дзвіниці золотіє
митра,

Спливає день, як миро
на чолі,

Молитвою безбуряного
вітру,

Любов’ю – сонцем
грішної – землі.

 

Стіна ж стоїть камінням
нерушимим,

Роззоряне склепіння
несучи.

На варті там – крилаті
серафими

й Архістратиг, опертий
на мечі.

 

Ця яскрава,
витончено-імпресіоністична картина пейзажу, як щемкий спогад виринає із глибин
душі, говорить про Маланюка-лірика – унікального майстра живописання словом та
звучанням слова: («вересень в лункій
блакиті тане», «багряніє мантія садів», «розлука не згасила зір і слух», «на
дзвіниці золотіє митра», «спливає день, як миро на чолі»  
тощо).

Іншими художніми
ресурсами Є.Маланюк адресує своє ліричне «послання» Оксані Лятуринській:

Поглянь нa кaмінь: він мовчить

Мовчaнням мудрости і віри.

Гримить війнa, дзвенять мечі.

Шaліє кров. Вирують вири.

 

Тa він холодний і нaгий –

Нa перехрестю.

Мчaться aвтa.

Минaє звільнa крок ноги

Минaє все.

Лиш він, як прaвдa

 

Нaйбезумовнішa, – зaстиг

З незримим вирaзом погорди.

І той його кaмінний сміх

Не бaчaть перехожі орди.

 

Мотив втраченої
Батьківщини, що такий притаманний поезії першого періоду творчості будив у
поета паралельні мотиви – мотиви солідарних доль осіб, котрі змушені були жити
за «шелом’яним» Батьківщини. Тому Маланюкова поезія така олюднена. Еміграційні
умови, звичайно, обмежували можливості духовного спілкування із земляками, до
чого кликала душа. А ще слід зважати, – як висловилась Юлія Войчишин, – «на вияв
багатогранної психіки поета, багатогранні аспекти його особистості:
Маланюк-вояк, Маланюк-поет, Маланюк-людина. Ці всі означення слід поставити над
спільним знаменником – емігрант (Маланюк-вояк-емігрант, Маланюк-поет-емігрант,
Маланюк-людина-емігрант)»[xiii]. Треба знати трагічну
життєву і творчу долю Тодора Осьмачки, аби такому Воїнові – владиці Стилета й
Стилосу, яким був Є. Маланюк, «виплакати» без сліз рядки:

Не  хочу  —
 ні!  —  цих  похорон.  Прости.

Хай  тільки
 ворон  тричі  десь  прокряче,

Що  вже  похований
 ти,  неповторний  ти,

Осьмаче-символе,
 як  Вій  від  мук  незрячий!

 

Ні,  не
 ув’язнить  глина  чужини

Твою  труну,
 твій  попіл  вогнепальний,

Бо  правнуки,
 що  будуть  знов  сини,

Перенесуть  у
 тишу  спочивальні.

 


Посадять  дуб.  І,  щоб  з  землею  злить,

Чебрець
 розстелять  килимом  духмяним.

Внизу  Дніпро
 котитиме  блакить,

А  в  Києві
 шумітимуть  каштани.

 

Осьмачка – символ і водночас Осьмачка
більше за символ. Він – реальна постать зі своєю унікальною творчістю у нашому
красному письменстві, він – окреме індивідуальне «я», тобто він Осьмачка у
реалістично-метафізичному бутті.

Метафізична
єдність законів буття (переходу чогось у щось, переплину нинішнього у
завтрашнє, себто сучасного в майбутнє) обумовлює у Маланюковім мисленні
відповідну «стихію» появи образів із смисловою у них домінантою понять часу,
скажімо, пір року: весна–літо, або місяців: лютий, березень, серпень, листопад;
чи протікання дня: ранок–вечір, день–ніч. Звичайно, кожен окремий випадок
апелювань поета до названих архетипних образів має свої художньо-семантичні
конотації. Наприклад, весна може символізувати оновлення у природі і
відновлення та молодість державності, а може бути плином літ, «порогами життя»
тощо. Скажімо, такі зразки: «Остання
весна», «варязька весна», «…А палала весна, а гриміла ж весна, як останній
суд страшна», «Твоя весна вже виростає в літо», «яриться серпень жаром барв»,
«Ядром осени отруєна весна», «Вже кров’ю кленів перші рани позначив вересень»,
«Жовтня холодний пожар», «Холодний місяць – лисий метафізик»
і т. інш.

Знову Март і Марія , і вечір, –

Десь далеко зітхала весна,

Віт зітхання тремтіли плечі

І дзвеніла від зір тишина.

 

У збірці «Серпень», що
вийшла у світ 1964 року під такою ж назвою, вміщено цикл, який починається
віршем «Портрет», себто портретом «порогового» між літом і осінню місяця.

Так, ти – не май.
Твереза осінь.

І герб твій – рівні
терези,

Але твоя скептична
просинь

Є глибша за наївну
синь.

 

Дарма, що досвід і
пізнання

Незрілий стримують
порив,

Та лиш в тобі любов
остання

Достиглі простяга дари.

 

Ти не приваблюєш, не
кличеш,

Але осяює життя

Джоконди усміх
таємничий

Крізь гіркість мудрості
й знаття.

 

Не дівчина, що вся –
чекання

Й кантястих ліній
гострий лет, –

Довершеність і спокій
пані,

Корона літа й сяйво
мет.

Промовистий, як бачимо, у своїх
символічних візіях асоціативний простір. Усі вірші циклу часоплинні з
фіксуванням у них протікання людського життя, незалежно від того чи це вірші
інтимні (навіть еротичні), чи речі пейзажні, а чи медитативно-сповідальні.

Твоє осіннє тіло має чар

Переситу серпневої години,

Але не втоми. Соняшний тягар

Рубе́нса другої дружини.

 

Потойбік зла й за межами гріха –

То грішний рай в рожевій правітчизні,

Де ти збагачуєш блаженний сад

Не Деревом Пізнання – Древом Жизні.

 

Його плоди між вітів рук і ніг,

Налляті сонцем, гойні й ваговиті.

Медовий вітер і гарячі квіти –

Співають гимн нев’янучій весні.

 

Тугим життям насичене ущерть,

Сполучене з буття бездонним лоном,

Недосяжне молитвам і прокльонам,

Воно безсмертне, бо міцне, як смерть.

 

А ось роздум з персоніфікуваннями у
ньому серпня, весни, осені – образів-символів пір життя людини:

Не треба мудрости – вона згашає синь

І тьмарить обрії, і барви поглинає.

Вона, як кислина, з’їдає цвіт краси

І пахощі краде. І – от – краса зникає.

 

Не треба. Сонце серпня ще живи́ть.

І осінь як весна. І літепло старече

Вогнем здіймається і окриляє плечі

Щоб знятись в лет –

– хочби на час, на мить.

 

Медитативно-смисловий центр, як
бачимо, перенесено на поетичні вирази «сонце серпня», «осінь як весна» та
«літечко старече», які себе екстраполюють знову ж таки на часову візію «знятись
в лет – хочби на мить». Метафізичні напрямні ведуть у такий хроносно-асоціативний
світ, в якому надреальне, уявне не стає альтернативою реальному, а, навпаки,
сприймається йому адекватним. Власне, такі принципи поетичного малярства для
Маланюка характерні і вельми принадні для його читання.

            Здається,
сказаного вистачає, аби потвердити, що жанрово-диференційні засади розмаїтих
форм Маланюкового портретного живопису та його ідейно-тематичної спрямованості
декларують собою буттєвісну екзистенцію людини в конкретно – часо-просторових
умовах, розкриваючи її суспільно-активну поведінку, інтелектуальні,
ментально-характеристичні та в загальному духовні риси.

І Приходько
Віктор. Фрагмент із «Щоденника» // Маланюк Євген. Земна Мадонна. Вибране. –
Братіслава, 1991. – С. 367.

ІІ  Цит. за: Сембай-Галицька Оксана. Весна на
віки. Листи Є.Маланюка. – Copyright, 1997. – С. 134.

ІІІ  Там само. – С. 1-2

[1] Куценко
Леонід. Історія одного епіграфа // Дзвін. – 2006. – № 5-6. – С. 161-162.

[1] Куценко
Леонід. «І вічність на каміннях Праги…». – Київ: Тов. «Імекс-ЛТД», 2006. – С.
161.

[1] Там само. –
С. 161.

[1] Там само. –
С. 161.

[1] Там само. –
С. 212.

[1] Там Само. –
С. 213.

[1] Донцов
Дмитро. Поетка вогненних меж. Олена Теліга. – Торонто, 1953. – С. 63.

[1] Куценко
Леонід. «І вічність на каміннях Праги…». – Київ, 2006. – С. 76.

[1] Маланюк
Євген. Книга спостережень. – Т. ІІ. – Торонто, Онт., Канада, 1966. – С. 294.

[1] Там само. –
С. 296.

[1] Там само. –
С. 317.

[1] Качуровський
Ігор. Поетична довідка про Євгена Маланюка // Ігор Качуровський. Променисті
сильвети. – Мюнхен, 2002. – С. 376.

[1] Войчишин
Юлія. «Ярий крик і біль тужавий…» – Оттава–Київ–Торонто: Либідь, 1993. – С.
64.

 


[i] Куценко
Леонід. Історія одного епіграфа // Дзвін. – 2006. – № 5-6. – С. 161-162.

[ii] Куценко
Леонід. «І вічність на каміннях Праги…». – Київ: Тов. «Імекс-ЛТД», 2006. – С.
161.

[iii] Там само. –
С. 161.

[iv] Там само. –
С. 161.

[v] Там само. –
С. 212.

 

Закінчення
в наступному числі.

[vi] Там Само. –
С. 213.

[vii] Донцов
Дмитро. Поетка вогненних меж. Олена Теліга. – Торонто, 1953. – С. 63.

[viii] Куценко
Леонід. «І вічність на каміннях Праги…». – Київ, 2006. – С. 76.

[ix] Маланюк
Євген. Книга спостережень. – Т. ІІ. – Торонто, Онт., Канада, 1966. – С. 294.

[x] Там само. –
С. 296.

[xi] Там само. –
С. 317.

[xii] Качуровський
Ігор. Поетична довідка про Євгена Маланюка // Ігор Качуровський. Променисті
сильвети. – Мюнхен, 2002. – С. 376.

[xiii] Войчишин
Юлія. «Ярий крик і біль тужавий…» – Оттава–Київ–Торонто: Либідь, 1993. – С.
64.