У ніч з 3-4 вересня цього року минуло 35 років від трагічної смерті особливої людини нашої новітньої історії. Його здоров’я було настільки підірване, що важко встановити остаточно причину смерті. Він у той час навіть голодував на знак протесту. Василь Стус у видання збірки своєї поезії під заголовком “Зимові дерева” подав “Двоє слів читачеві”, де він з’ясував зміст свого буття на землі: “…поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.”
Біографія поета та людини Василя Стуса – це вияв любові та захисту до своїх друзів та проти вбивчого окупаційного режиму, в обороні української літератури. Він звинуватив владу у вбивстві мисткині правозахисниці Алли Горської. Після першого ув’язнення та короткої волі і діяльності він діяв як правозахисник – член Української гельсінської групи.
Василь Стус належить до передової ланки українських шістдесятників, дисидентів та героїв. Він син вінницької землі, де він родився, але не менше і син Донеччини, де він учився і викладав, і син Києва, де він працював у час першого арешту у 1972 році і другого. Перше п’ятирічне ув’язнення він відбув у Мордовії, дворічне заслання – у Магаданській області.
14 травня 1980 р. поета вдруге заарештували. Наприкінці вересня 1980 р. відбувся суд, на якому Стуса було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання. З листопада 1980 р. він відбував покарання в таборі особливого режиму в с. Кучино Чусовського району Пермської області. Навесні 1981 р. В. Стус востаннє побачився з рідними. 1982 р. – рік перебування в камері-одиночці. Протягом 1980-1985 рр. В. Стус написав останню збірку віршів. Поет помер у карцері під час голодування на 48-му році життя; поховали його в безіменній могилі на табірному цвинтарі. Чотири роки потому, 19 листопада 1989 р., прах Василя Стуса перевезли до Києва й перепоховали на Байковому кладовищі.
Його ім’я – це святість на оновленій землі. Це ім’я – символ чистоти, любові і посвяти. Про це Василь Стус писав як батько до свого єдиного сина Дмитра, якого він бачив дуже коротко: “Будь чистий – за всяку ціну й передусім. Душею і тілом. Допомагає душ (душ для душі – коли ти регулярно вершиш над собою свій власний суд: а що ти зробив, щоб бути кращим, чеснішим, розумнішим. А що Ти не так зробив? А чому? А що я зроблю, щоб стати кращим, очиститися од того чи іншого бруду, спокутувати свій гріх). Це – як само-сповідь.”
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З ім’ям Стуса зовсім з противної сторони пов’язаний також і одіозний сьогоднішній олігарх Віктор Медведчук, який був призначений його захисником радянською владою. Стус відмовився від його захисту, але суд дозволив Медведчуку в імені Стуса признатися до всіх обвинувачень. Ці дві особи не могли бути більш різними. Відомий борець Євген Сверстюк так окреслив “юриста-захисника” Стуса: “Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката.”
Іронія нашої трагічної історії полягає в тому, що засадничо добра, чиста українська людина давно уже на другому світі, а його малоросійський кат далі виконує диявольську роботу на тій землі, за яку та свята людина віддала своє життя. Сьогодні той же Медведчук намагається очистити свою біографію в українському суді.
Свій заповіт написав Василь Стус у таборі. Вірш вперше вийшов друком у 1986 році щойно після його смерті;
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
В Україну поет Василь Стус повернувся, як він і передбачав (“Народе мій, до тебе я ще верну”) і дійсно “в смерті оберну(в)ся до життя… Щойно коли закінчився термін його вироку, поета реабілітували. Така була ворожа жорстока радянська дійсність.
У княжому городі Києві на Байковому кладовищі окремо, трохи віддалено від решти гробів, стоять три кам’яні білі хрести. Під ними поховані прахи Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина – українських правозахисників, героїв-в’язнів з радянської тюрми. Для національного очищення треба кожному українцеві поїхати чи піти туди, вклонитися, помолитися та набрати свіжої чистоти і сили духу. Це немов національна проща, бо ці герої, а між ним перший Василь Стус, представляють для нас національну святість.
Аскольд С. Лозинський
“Українська літературна газета”, ч. 17 (283), 28.08.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.