До питання усвідомлення української ідентичності

127

НОТАТКИ НЕБАЙДУЖОГО

Петро ЧЕРВЯК

Соціально-політичні збурення, які струшували та продовжують розхитувати життя людей, що мешкають на території України, спонукають багатьох дослідників та небайдужих до вивчення та усвідомлення процесів, що відбуваються. Долучився до цього й автор нотаток та своїх рефлексій про деякі передумови ходу змін, що відбуваються на території України, при цьому залучивши думки та свідчення дослідників і очевидців подій, що розглядаються. Це можливо в деякій мірі й зумовило деяку сумбурність та розхристаність текстів.

Безсумнівно – люди творять, люди й руйнують. На переконання автора, основною складовою передумов історичних зрушень та ситуації, що спостерігається в Україні є особливості національного характеру українців та груп населення, що мешкають на її території.

Загальновідомо, що національний характер – це сукупність рис певної етнічної спільності, для якої характерні стійкі стереотипи мислення та емоційні реакції, що визначають звичну манеру поведінки, типовий спосіб дій, які виявляються у побутовій сфері, довкіллі, ставленні до своєї та інших спільнот.

Мотивація діяльності (вчинків) людини зумовлюється внутрішньою установкою індивіда діяти відповідно до своїх моральних принципів та свободи волі, тобто моральністю. Російський вчений Н. М. Моїсєєв вважав, що моральність визначає долю цивілізації, хід її історії: «Будь-яка цивілізація, яка втратила моральність, приречена на деградацію».

Загальні основи моральності, вперше викладені в Мойсейових десяти заповідях (Мойсей – біблійна особа із Старого Завіту, який вивів євреїв із єгипетського рабства в Обітовану землю, отримав від Бога на горі Синай Десять заповідей. Мойсей є одним із Найбільших пророків для юдеїв, християн і мусульман та вірних інших аврамічних релігій): Перша Заповідь – Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів крім мене; Друга Заповідь – Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею: не вклоняйся їм і не служи їм; Третя Заповідь – Не згадуй імені Господа Бога твого даремно; Четверта Заповідь – Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу свою, а день сьомий субота для Бога; П’ята Заповідь – Шануй батька твого і матір твою і добре тобі буде, і довго житимеш на землі; Шоста Заповідь – Не вбивай; Сьома Заповідь – Не чини перелюбу; Восьма Заповідь – Не кради; Дев’ята Заповідь – Не свідчи неправдиво проти ближнього твого; Десята Заповідь – Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого. Десять заповідей сповідують високі етичні та моральні цінністі: гуманізм – визнання життя людини вищою цінністю; альтруїзм – безкорисне служіння ближньому; милосердя – співчутлива та дієва любов, що виражається в готовності допомогти кожному, який цього потребує; колективізм – усвідомлене прагнення сприяти загальному благу; відмова від індивідуальності – протиставлення індивіду суспільству, всякій соціальності; відмова від егоїзму – переваги власних інтересів інтересам всіх інших.

Сучасні уявлення про основні принципи моральності, які є універсальним регулятором поведінки людини, відносин між людьми і складають основу розвитку та збереження людської популяції, ґрунтуються на духовній і тілесній досконалості, доброзичливості, миролюбності, братерстві, милосерді, правдивості, рівноправності, доброчесності, добропорядності, рівноправності, працелюбності, свободолюбності, справедливості, безкорисливості, вічності добра і минущості зла, єдності слова і діла.

Моральні принципи – одна із форм вираження моральних потреб й зумовлюють особливості національного характеру.

Вважається, що національний характер формується упродовж століть і тому вирізняється консервативністю та стійкістю. Важливими чинниками становлення специфічних рис характеру окремого етносу є особливості довкілля, соціально-економічні впливи та залежний від них побут. Одним із основних механізмів інтеграції народу в єдине ціле є традиції – ідеали, прагнення, способи мислення, вірування, норми поведінки, що синтезувалися попередніми поколіннями.

Володимир Винниченко писав: «Читати українську історію треба з бромом, до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше півдержавного) існування, що огризалась на всі боки: од поляків, росіян, татар, шведів. Ця історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія. Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випускати… А всередині теж саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити і злодії продають на всі боки: хто більше дасть… Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валеріанки, або доброї дози філософського застереження не можна…»

Упродовж тривалого часу Україна не мала своєї державності. Але ж ми мали у своїй історії таку величну добу, як Русь Київська, потім Галицько-Волинська Русь. Від найдавніших часів до 1608 року можна провести безперервну нитку української державності. Коли у 1608 році помер один із найзаможніших та найвпливовіших магнатів Великого Князівства Литовського князь Василь Острозький, володіння якого на Волині і значній частині Поділля становили державу в державі, закінчилася княжо-феодальна форма української державності. Але в той час на півдні України зароджувалася нова форма української державності – козацька, яка проіснувала у формі Запорізької Січі (1552–1775) та Задунайської Січі (1775–1828). Але при цьому українські державницькі змагання переслідувала слабкість у політичному мисленні. Вона проявлялась насамперед у відсутності розуміння, що кожний стан політичної самостійності, чи хоч би автономії, необхідно оформляти законами та установами, згідно зі звичаями міжнародного права даної доби. Відсутність державних концепцій полегшувало іншим країнам (особливо Московії) загарбувати українські землі та включати їх у свої кордони. Також поділ України на Гетьманщину та Запорізьку Січ був проявом духовної руїни державно-стратегічного До чого це призвело свідчать нижче зазначені цитати.

В. Винниченко: «Вся історія відносин між Москвою та Україною на протязі більше, як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось. І здавалось, така політика мала успіх. Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, зтерорізоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, злилось, асимілювалось і стало “руським”. Інтелігенція мусіла замерти, коли було знищено всі джерела її походження: школу, українську мову в урядуванню, літературу. Лишився сам народ, без панства, без літератури, без школи, безграмотний, знесилений, оплутаний законами й державними апаратами визиску. Він уже забув свою історію, свою колишню боротьбу за соціальне й національне визволення з-під польсько-московської шляхти, свої великі установи (як наприклад республіку Січи Запорожської), свій колишній високий стан культурності, свою науку й школу, які були зразком і вчителем напівазіатської Москви ; він навіть ім’я своє забув і покірно, тупо одгукувався на те ім’я, яким кликав його пан. Здавалось нігде не лишилось ніякого сліду про колишнього господаря багатої, заграбованої країни. Ніхто по всім світі не знав про існування якоїсь там напів задушеної в цупких обіймах російського самодержавця нації. Ні в європейській, ні в російській історії чи літературі нічого ніколи про це не згадувалось. Здавалось, зроблено було чисто: закопано, засипано, землю на могилі вигладжено й пісочком присипано. “Ніякої української мови не було, немає й бути не може” – сказав в 80-х роках минулого століття один з видатних російських могильників України, притоптуючи ногами землю на могилі. І, дійсно, за тих часів не могло з’явитись у літературі ні одного слова на українській мові. Щоб надрукувати українську народну пісню, її треба було перекласти на латинську або на французьку мову. Отже, ніби повна смерть нації».

Навіть центральний орган російської кадетської партії газета «Речь» у 1917 році у своїй передовій статі зазначала: «Немає жодного національного руху в Росії, у відношенні до якого старий лад поводився б з таким цинізмом і байдужістю, як до українського руху. Від 1876 до 1905 року було заборонено, часом без будь-яких винятків, друкувати українською мовою. Від початку цієї війни українську пресу заборонено. До неї було застосовано заборону раніше, ніж до “німецьке”. Аж до самої революції українські школи не дозволяли, і навчання на українській (малоруській) мові вважалося злочинством. Бюрократичні неуки не соромилися в своїх неофіційних актах висміювати українську мову, яка має свою історію, свою літературу – один із найбільших духовних витворів…»

Українці вимушені були брати участь у побудові та розвитку інших держав та імперій. Вони піддавалися активному діянню інших соціально-політичних впливів, культур, побуту. Відомо, що «слід», зафіксований пам’ятю, ніяк не може в повній мірі бути видалений із нервової системи. Тодор Павлов зазначав: «Коли зникає зовнішній реальний предмет, який в процесі взаємодії з довкіллям відобразив себе в останньому, відбиття не руйнується зразу й абсолютно, а продовжує існувати у відзеркаленому або як «слід», чи як проста можливість, чи як схильність». Це зумовило прагнення певних прошарків населення України до культурної, соціальної та етнічної асиміляції з іншими народами і, що характерно, відсутності імперського мислення. Наслідком цього кілька генерацій політично думаючих людей України були втрачені для українського народу. Вони перейшли в російський табір, де їх притягали великі програми перебудови імперії або революції проти неї. Україна віддала десятки тисяч політично активних, ідейних, завзятих людей, яких так бракувало в українській політичній роботі. Цих людей полонив імперський гіпноз. Вони повірили, що всеросійська справа, всеросійська демократія чи революція – важливіші, ніж потреби власного народу. Вони сподівалися, що, поваливши за їх допомогою царат, російська демократія дасть волю і права українському народові. І тому віддали всю енергію та свій ідеалізм, щоб допомогти демократії повалити деспотичний царат. А коли від упав, виявилося, що демократи нічого не дають добровільно. Бо ніхто не дає таких цінностей, як свобода і право. Це яскраво проявилося під час революційних подій в Україні на початку XX століття. При цьому в середовищі українського народу з’явились десятки різнокольорових політичних угруповань, кожна із яких на свій лад, відповідно до своїх партійних інтересів трактувала ідею незалежності. При цьому українські політичні групи не мали своїх яскравих, тривалих та викристалізованих поглядів, а жили запозиченими течіями російських політичних уподобань. Це негативно відбилося на майбутньому української нації. Очільники української революції не мали майже жодного державного досвіду, отож, приступаючи до творення самостійної держави, робили помилки й спотикалися на кожному кроці. Решта української, приспаної, обкраденої та менш свідомої спільноти майже не втручалася в ті справи, виявляючи крайню байдужість. Учасник Визвольних змагань 1917 – 1921 років Євген Маланюк зазначав: «В своїй низовій, сільській частині, характеризувалася браком національного інтелекту при надмірі емоцій, переважно примітивно-романтичної натури. В своїй частині горішній – вона вражала слабкістю, майже заником національного інстинкту, при хворобливім надрозвою абстакційного, чисто російського інтелектуалізму. Її приспана Петербургом історична пам’ять – вирішальна властивість у таких моментах історії – не сягала далі одного-двох поколінь Її історична пам’ять була жалісно вбогою, навіть в порівнянні з історичною пам’яттю т. зв. маси, у якої на загал вона ще сягала принаймні, часів Коліївщини, тієї маси, що на Чернігівщині чи на Херсонщині, все ж спромоглася, і то цілком відрухово, повитягати зі скринь не лише козацькі жупани та шлики, але дещо більш промовисті прадідівські шаблі й мушкети. Еліта 1917 року, що силою речей була проводом воскреслої нації, рухалася поволі, думала ще поволіш і тому – фактично – не провадила. І тому т. зв. маса на протязі дорогоцінних днів 1917 р. залишалася без проводу, або хай буде вибачений цей невеселий парадокс, – провід провадила за собою, провід, який до речі, при тім не виказував великої охоти, а навіть – й упирався. Бо він думав поволі, він доперва історично опритомнювався і національно усвідомлювався сам, але не через те знання, яке коріниться в крові і роді, лише через те знання, яке вичитується з книжок, до речі, досить скромних, як тепер говориться, просвітянських».

С. Петлюра зазначав, що український народ прийшов у революцію з «тяжкою історичною спадщиною минулих віків, яка виявилась у загальній непідготовленості до самостійного життя».

Професор І. Мазепа, який займав керівні посади в уряді Центральної Ради та Директорії, писав: «Українська революція 1917 року, її лозунги і національні домагання відбувались в умовах, коли була відсутня попередня підготовка і організація мас до цієї події. Крім того, Центральна Рада не працювала в тісному контакті з периферією, так як мав місце дефіцит відповідних кадрів, що могли б вести таку роботу, як в Центральній Раді, так і в підпорядкованих їй організаціях, що мали бути створені на місцях. Відсутня також розгалужена мережа для всебічної інформованості населення України, бо не було ні матеріальних, ні людських ресурсів для цього. Центральна Рада при всіх своїх патріотичних почуттях, на жаль, не мала чіткого плану і твердої волі до здійснення українського державотворення і часто запізнювалась в вирішенні актуальних питань політичного чи соціального характеру…»

Учасник визвольних змагань, сотник Армії УНР, український письменник Євген Маланюк характеризуючи тогочасну українську еліту писав: «В наївній свідомості того роду діячів ціла гігантична національно-державна проблематика нашої Батьківщини зводилася, переважно, до мовної, зглядно мовно-костюмовної, чи мовно-мундирної “українізації”, яка мала б, розуміється, перебіг лагідно-провінціальний, борони Боже, далекий, не те, що від революції чи, як тоді говорилося “авантюр”, а й розриву, з “братнім” народом і “братньою” демократією. Все зводилося, фігурально кажучи, до полтавського діалекту, вишиваної сорочки і українізованого Отченаша. Але кожен прояв справжнього національного інстинкту, як Військові З’їзди, самочинне формування збройної сили, спонтанічне зродження Вільного Козацтва – поборювані були цією ж невинно-ідилічною елітою з енергією, якої інакше не можна назвати , як самостверджено-малоросійською. …Літературно-політична творчість цієї еліти – аж чотири універсали на протязі коротких, але неповторно дорогих місяців 1917 року – то довготривалі відпочинки її політичного розуму, що мислив з чумацькою повільністю в час, коли історія чвалувала козацьким конем. Аж чотири універсали – чотири віхи на плутанім шляху, яким спотикаючись, як сновида дійшла вона до ідеї, що мала започаткувати добу. А при тім треба пам’ятати, що останній універсал – акт 22 січня 1918 р. – фактично був продиктований об’єктивним ходом зовнішніх подій. IV Універсал був вирваний з її рук, майже ґвалтом, самою історією: для сліпого було ясним, що іншого виходу, як суверенність, тодішня ситуація не давала. І пригадуються слова якогось з універсалів: “Нас примушено творити свою долю”».

Спостерігалось крайнє непорозуміння та в деяких випадках вороже ставлення між очільниками української революції. Чого вартують слова В. Винниченка про С. Петлюру: «…цей малесенький покірний слуга західної реакції, миршавий гладіатор імперіалістичних цезарів, нещасний раб свого дрібного славолюбства й типичний продукт дрібного національного міщанства, втягненого в великі національно-соціальні катаклізми».

С. Петлюра ж писав: «…”божевільство”, недальнозоркість, недержавність наших тодішніх політиків, як-то: Грушевський, Винниченко і абсолютна нікчемність Голубович… Наші тодішні лідери були або фантасти, або демагоги, або наївні люди, що вірили в силу революцій, в чудотворність їх. Вони партійні інтереси ставили вище державних, персональні моменти вище загальних. …Партійна засліпленість все заздрила, все запідозрювала: дійшла до того, що мені не давали грошей на організацію коша слобожанської України».

Про яке взаєморозуміння та спільну роботу може йти мова? А страждала Україна. Докерувались до того, що, як зазначав сам В. Винниченко: «…не російський совітський Уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли би зайняти ні одного повіту з нашої території. Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський совітський Уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало й вони не стільки билися з нашими військами, скільки організовували повстанські війська й керували ними. Це давало Народнім Комісарам як не формальне, то моральне право твердити, що вони з нами не воюють, а що з нами воює наш народ, але то ми за те винні, а не вони».

Полковник Армії УНР В. Ламанець влучно висвітлив суть багатьох тогочасних українських керманичів: «Там, де об’єктивно-холодний національний розум або відсутній, або знаходиться під впливом почуття й пристрастей, все були, є й будуть трагедії, в яких високий лет героїчного чину заслоняється для сучасників плазуванням рабів своїх пристрастей».

Результат – втрачена незалежність. Яскравий приклад – історія Нестора Махна, який поетично виразив результат своєї боротьби: «Де ж ви, де, брати мої милі? Сліз гірких ніхто нам не витер… Я стою, як дуб на могилі, А навкруг лиш хмари та вітер…»

(Далі буде)

“Українська літературна газета”, ч. 20 (286), 9.10.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!