До останнього патрона

Письменники словами змальовують образи, сюжети,  епілоги і прологи творів.

На долю критика випадає серйозна робота – дати об’єктивну
оцінку тому чи іншому твору.

Прочитавши книжку Михайла Логвиненка «До останнього патрона»,
я побачила, як автор до останнього удару серця бився не лише за Слово, а й за
вічність Слова. Художня література 
залишається для наступних поколінь, як вічно жива спадщина і несе в собі
світлу безсмертну пам’ять.

Михайло Логвиненко народився 16 вересня 1921 року.
Знаний  журналіст, літературознавець,
критик, який жив активним суспільним і літературно-мистецьким життям, своєю
творчістю відтворював боротьбу і образ епохи ХХ сторіччя. Закінчивши
десятирічку Янківської середньої школи в 1939 р., Михайло Семенович пішов
працювати в районну газету «Степові зорі». Там опублікував свій перший вірш:

Востаннє школу озираю:

Я тут ходив і виростав.

Такий зворушливий до краю,

Я серед класу свого став!..

А далі обпалена вогнем юність, жорстока війна з фашизмом. Воював
рядовим артилеристом, потім під кінець війни помічником начальника штабу
артилерії 162-го артилерійського полку 70-ої армії. Пройшов вогненними шляхами
України, Білорусі, ряду країн Східної Європи аж до Берліна. Нагороджений
орденами «Вітчизняної війни» 2 ст. (двома), «Червоної зірки», багатьма
медалями. Як ветеран війни, Михайло Логвиненко з палкою любов’ю до
людини-солдата написав низку статей про вагомий вклад української літератури в
літопис художнього відображення героїчних і трагічних сторінок історії Великої
битви з фашизмом в перші місяці війни. Дослідив причини наших поразок в перші
місяці війни 41-го і їхнє правдиве відображення в літературі. Закінчивши
Київський педагогічний інститут ім. Горького, працював на Поділлі, потім у
Києві. Я познайомилась з Михайлом Семеновичем, коли він працював заступником
головного редактора «Робітничої газети», де я 
друкувала свої перші поетичні твори. Приходячи в редакцію, Михайло
Семенович привітно зустрічав: «Прийшла медицина з поезією». Його усміхнені очі
світились добротою. Оскільки я працювала лікарем, він жартома говорив: «Що
нового в медицині і в поезії?»

Коли вийшла одна з моїх поетичних книжок «Вітрами знедолена
скрипка», я її на 80-річчя Михайла Семеновича подарувала йому.

Невдовзі він тяжко захворів і, лежачи в лікарні, прочитав і
написав доброзичливу рецензію на цю книжку в «Літературну Україну».

Тяжка хвороба, операція не здолали фронтового духу цієї
світлої, мужньої, скромної людини. Михайло Семенович бував на ветеранських
вечорах і виступав серед колег, побратимів письменників. У 2003 р. вийшла
книжка Михайла Логвиненка «До  останнього
патрона». На жаль, він не побачив цієї підсумкової літературно-публіцистичної
книжки, яку писав протягом семи років. А з’явилася вона завдяки старанням його
доньки й дослідниці в літературознавстві та журналістиці Олени Логвиненко,
котра її впорядкувала, завершивши працю і виконавши заповітну батькову волю.
Книжка несе в собі світлу безсмертну пам’ять про вірного солдата української
літератури Михайла Логвиненка. Михайло Логвиненко не тільки аналізує творчість
письменників, а й заглиблюється в сивини нашої історії. Сам же він для багатьох
був взірцем обов’язковості і невтомного працелюбства. З-під пера цього
літератора вийшло понад 800 відгуків на роботи письменників України, ближнього
і далекого зарубіжжя. Книжка Михайла Логвиненка «До останнього патрона» дає
подробиці з життя письменників, водночас враховуючи суспільно-політичну
атмосферу, у якій творили видатні літератори України П. Тичина, А. Малишко, П.
Усенко, М. Бажан, М. Островський, О. Ільченко, Ю. Збанацький, О. Гончар,  О. Жолдак, Л. Новиченко, С. Шаховський, В.
Дрозд, М. Карпенко, Ф.Маківчук. Відійшовши у вічність 25 грудня 2002 р.,
письменник лишив своїм дітям, онукам, правнукам щасливе право на Гордість. А нам
– побратимам по  фронту воєнному і
літературному – вічну пам’ять.

м. Київ