До ювілею великої страдниці Надії Суровцової

1352

Кузьма МАТВІЮК

 

В березні 2021 року виповнилось 125 років з дня народження Надії Віталіївни Суровцової (18.03.1896 – 13.04.1985), учасниці Лютневої революції 1917 року в Петербурзі, колишньої начальниці загального відділу Міністерства закордонних справ, секретарки Михайла Грушевського за часів Центральної Ради, очільниці дипломатичного відділу Міністерства закордонних справ за Гетьманату, секретаря інформаційного бюро дипломатичної місії УНР за Директорії, редакторки пресового бюро Наркомату закордонних справ в Уряді УРСР. І в’язня радянських концтаборів з 1927 по 1957 рік.

 

Неймовірно, але вона витримала 30 років соловецьких, норильських, колимських пекельних кіл… Були вкрай важкі роки неволі, коли, як пише Н.В. Суровцова у своїх «Спогадах», «кожний день хотілося вмерти», були послаблення, але в цілому, як пише дослідник В. Шпак, «Фактично все її перебування в СРСР стало каторгою, хоч єдиною провиною була любов до рідного краю та чесність». (В. Шпак. Каторжна епопея доктора філософії. Г-та «Урядовий кур’єр»,№48 від 12. 03. 2016 року).

Незважаючи на повну реабілітацію, Н.В. Суровцова до кінця своїх днів зазнавала гонінь зі сторони тодішньої влади, зокрема КДБ. «Вони знову поруч мене, знов відчуваю їх подих за своїми плечима», –  відзначає у своїх «Спогадах». Ніде не згадувалося її ім’я і піля її смерті. Обставини змінились аж у 90-х роках, коли Михайлина Коцюбинська вже змогла написати у журналі «Київ»: «Серед повернутих (нарешті) нашій пам’яті імен ім’я Надії Суровцової – одне з найяскравіших». ЇЇ ім’я внесено до переліку видатних українок у збірнику «Українки в історії». (Вид-во «Либідь», К. 2004р.).

З нею доля звела мене у 1967 році, коли я був прийнятий на роботу викладачем спецдисциплін в Уманський технікум механізації сільського господарства. Одразу по приїзду до Умані я відвідав краєзнавчий музей і попросив щось почитати із музейних фондів про козаків і гайдамаків. Наукова працівниця музею Ольга Петрівна Діденко запитала, чому мене це цікавить. Я відповів, що то історія моїх предків, і якби зараз була Запорозька Січ, я би все покинув і подався туди. За кілька днів, коли, стоячи на драбині, допомагав музейникам закріпити до стіни якийсь експонат, почув позаду дзвінкий голос:

– Так оце і є той панич, що хоче податися на Січ?

Я оглянувся. Там стояла огрядна жінка, вже літня, зі жвавими, допитливими очима і майже дівочим голосом.

– То злазьте, будемо знайомитися.

Так уперше стрівся з Надією Віталіївною Суровцовою. З жінкою, чия доля віддзеркалила всю героїку, велич і трагізм цілого століття.

Повернувшись в Україну, дивом змогла відсудити частину родинного будинку, який невдовзі став в Умані і дискусійним клубом (салоном), і хатою-читальнею. Через цю хату-читальню проходила чи не вся тогочасна «самвидавницька» література, українська і російська. З Києва сюди наїжджали Іван і Надія Світличні, Леонід Плющ, Михайлина Коцюбинська, зі Львова – історик Ярослав Дашкевич, онука Антона Крушельницького, піаністка. А ще – дисиденти з Вірменії, кримські татари, які розпочинали боротьбу за повернення в Крим, інакодумці з Москви. Там постійно бував уманський поет Віктор Нєкіпєлов з дружиною Ніною Комаровою. А з відомих, заслужених радянських діячів туди щороку приїздив Микола Платонович Бажан та регулярно писав листи Юрій Смолич (приїхати, як я зрозумів із реплік Надії Віталіївни, боявся). Із М.Бажаном одного разу приїздив Іван Драч. Це ті, яких я сам там бачив. Дещо раніше там два тижні жив Олександр Солженіцин, який тоді збирав матеріали на «Архіпелаг ГУЛАГ».

Загальну атмосферу, яка панувала в хаті Н.В.Суровцової, характер розмов, оптимізм і енергію життя цієї жінки, можливо, краще (повніше) виявляться у поданих нижче, записаних у ті часи з пам’яті окремих розмов, розповідей, бачених подій тощо. Занотовувулось таке, що мало іронічний характер, рідше – драматичний.

 

  1. На початку 1972-го року органи КДБ хапають математика Леоніда Плюща і силоміць кидають у психіатричну лікарню, де його примусово починають «лікувати». (Леонід Плющ, нар. 26.04.1939, заарештований 15.01.1972, звинувачений за ч. І ст. 62 КК УРСР у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. 29.01.1973 Київський обласний суд, який відбувся без участі Плюща, визнав його неосудним. 05.07.1973 суд направив його на примусове лікування в Дніпропетровську спецпсихлікарню з діагнозом «млявотічна шизофренія». Одразу після постанови суду почалася широка міжнародна кампанія на захист Плюща. У січні 1976 Плющ був видворений з СРСР і з тих пір жив у Франції. Західні психіатри визнали його здоровим).

Я прийшов до Надії Віталіївни з цією сумною новиною. Ми посумували за Льонею, полаяли КДБ і його методи, а під кінець розмови Надія Віталіївна поманила мене пальцем до себе, промовисто глянула вгору на стіни і пошепки сказала:

– А тако, між нами: Льоня ніколи нормальним і не був…(?)

Я здивовано подивився на Надію Віталіївну.

– Дивись сам, – продовжувала вона. – Зараз який час? – Усі люди шануються. А що робить Льоня? Він прилітає з Москви, сідає в Борисполі в таксі і всю дорогу шоферові, якого бачить уперше, чеше антирадянщину.

То мало того… Він заводить його до себе на квартиру і там ще годину говорить те ж саме. То шо?

 

  1. У ті часи (кінець 60-х) саме ходили по руках спогади дружини Осипа Мандельштама про репресії 30-х років. Поза іншим, там оповідалось, що, бувало, на квартиру до Мандельштамів приходила ввечері людина, і всім було відомо, що то є вивідувач («стукач»). Його запрошували до столу і пригощали чаєм. На запитання: «Навіщо такі почесті?», Мандельштам відповідав: «Ну, как же, человек на работе…» Так само робили і в хаті Н.В.Суровцової – пригощали подібних гостей чаєм і не дивувалися, коли такий гість цікавився тим чи іншим, питав прізвища.

Одного разу Надія Віталіївна сиділа за столом у своїй кімнаті, а Катерина Львівна зі своєї кімнати крізь відчинені двері побачила, як Надія Віталіївна налила у блюдечко молока і поставила під стіл собачці Шуні.

Катерина Львівна підійшла, стала у дверях і почала докоряти: «Надя, сколько раз я тебе говорила: не корми собак из тех же чашек, с которых кушаем мы!» Надія Віталіївна, піймана на гарячому, мовчить. Катерина Львівна не сходить з порога, мовчить також, але знущально продовжує дивитись на Надію Віталіївну. Після паузи Надія Віталіївна нарешті дає собі раду (оговтується): «Катю! Сюди, буває, приходять гірші собак, ти це знаєш, і даєш їм їсти з тих же мисок, що їмо і ми…» Тут уже нічого сказати Катерині Львівні, вона, незвично для себе, різко повертається і дріботить до свого місця в кімнаті.

 

  1. У кінці тих же 60-х років я, подібно до багатьох, теж хворів на самоїдство, на відчуття вторинності. Звідси претензії до українців як нації і постійне невдоволення ними. Я лаяв перед Надією Віталіївною українців за те, що вони нездалі, ледачі, незібрані і таке інше – все те, що нам, власне, постійно прищеплювала радянська ідеологія. Надія Віталіївна потроху «збивала» мою неприязнь і стежила, щоб я не зайшов надто далеко в цьому, і щоб неприязнь змінилась на любов і відданість своєму народові.

Саме з цього приводу Надія Віталіївна показала мені рядки із Франкового «Мойсея»:

Я ж, Ізраїлю, вибрав тебе Із любові і туги…

Згодом такі розмови припинились, здавалося, що ніхто нікого не переконав, а ще згодом все це якось і забулось. Та ось вже десь у 1971 році Надія Віталіївна якось питає мене:

– Слухай, Кузьма, вже потрібно давати тобі гроші.

– Не тра.

– Як це «не тра», – передражнила Надія Віталіївна. – Вже ж скільки часу минуло…

– До чого тут час? Мені було дано 10 крб., – при цьому я витягнув записника і зачитав – 3,45 пішло за молоко, 2,20 – за кефір, 30 коп. – лист Лоєку у Варшаву, 40 коп. – лист Вірі Вовк у Ріо-де-Жанейро. І ваших ще залишилось 3,65 крб…

– Ти диви! А з якого ти року?

– 3 41-го.

– Тоді все зрозуміло…

Так Надія Віталіївна пригадала мені те, що я вважав українців нездалими до всього (а відтак і нездалими рахувати гроші). А раз я це роблю, то я не українець, і з’явився на світ завдяки приходу в наші краї німців у 1941 році.

 

  1. Молода сім’я мала клопіт зі своєю дитиною. Хлопчик чомусь відстав у навчанні, і вчителька вперто хотіла позбутися його, залишивши на другий рік. Батьки не хотіли цього і почали приводити хлопчика до Надії Віталіївни на додаткові заняття. Надія Віталіївна «підтягнула» його, були помітні результати, однак вчителька наполягала на своєму. Одного разу ввечері приходить схвильована мати і показує зошит з математики:

– Подивіться, Надіє Віталіївно, що вона робить… Ось дитина розв’язала приклад: 7+5=12. Вона перекреслила і поставила «2». Завтра я піду до неї, я її скажу!

– Ні, ні, Рито, заспокойтесь. Вона вчителька, і раз вона перекреслила, значить, так правильно. Але до неї ви все ж таки сходіть. Не сперечайтесь з нею, ви тільки спокійно попросіть її, щоб вона у цьому прикладі поставила свій варіант відповіді…

 

  1. Я займав кімнату у родинному особняку Ніни Іванівни Доманицької, приятельки Надії Віталіївни по гімназії, і також доньки уманського юриста. Сестра Ніни Іванівни жила і померла в Польщі. Тож колись я спитав у Надії Віталіївни:

– Хто за національністю Ніна Іванівна?

– Як хто? Українка…

– Але ж Доманицька, і сестра жила в Польщі…

– Але ж Василь Доманицький, літературний критик, шевченкознавець – родич Ніни по батькові. А врешті, хто його знає. На цьому розмова й закінчилась.

Одного разу, коли Надія Віталіївна прийшла відвідати Ніну Іванівну, вони завели розмову про місцезнаходження фунікулера в Києві. Надія Віталіївна, уродженка Києва, твердила, що він знаходиться там, де він є насправді. Ніна Іванівна називала якесь інше місце. Покликали мене, і я підтвердив сказане Надією Віталіївною. Ніна Іванівна не погоджувалась. Тоді я приніс карту Києва, де чітко видно місце фунікулера.

– Це неправильна карта, – заявила Ніна Іванівна

Надія Віталіївна її не переконувала більше, а лише тихенько звернулась до мене:

– Ну, переконався, хто вона за національністю?

 

  1. Розповідає Надія Віталіївна: «Приїжджає одного разу Микола Бажан… Зібралась невелика компанія – я, Ольга Петрівна, Стефанович. Бажан захотів зі всіма пройтися по тій вулиці, де він народився і виріс. Пішли. Йдемо і згадуємо: «Ось тут жили Вітковські, а отам Крамаренки…» Літній чоловік, що проходив повз них, почув, що називають знайомі прізвища, приєднався до них і почав радісно згадувати всіх колишніх мешканців.

– А он там Зося жила, пригадуєте? Ну хто ж не пам’ятає її…

Нарешті підходять до будинку, де жив Микола Бажан. Усі змовкають, а Микола Платонович стиха і насторожено питає у сторожила:

– А тут хто жив?

– Тут? – Пауза. Чоловік не може згадати, нарешті згадує. – А, тут? – Якісь Бажани…

Всі надовго змовкають, хтось кашляє, компанія раптово втрачає інтерес до спогадів і поспішно повертає назад.

 

  1. У кінці 60-х років Віктора Нєкіпєлова, уманського фармацевта і літератора (поета), звільнили з роботи, і він змушений був покидати Умань та виїжджати в якесь місто під Москвою. Спакували речі і замовили контейнери. Віктор поїхав на залізничну станцію довідатися, коли прибудуть контейнери, щоб замовити автомобіль і вантажити речі. Віктор приїхав і повідомив, що контейнери прибудуть о 16-й годині.

– А коли? Якого числа? Дата?

–??? – Я… не спитав, забув…

Усі були розлючені. Посипались звичні в таких випадках слова: «Що ти думав?», «Де була твоя голова?» і таке інше.

Надії Віталіївні теж було прикро, і вона знущалася над Віктором по-своєму:

– Почекайте, чого ви всі кричите?

Всі примовкли, а винуватець, надіючись на підтримку, вдячно дивився на неї.

– Віктор – хто? – Поет. Йому сказали: 4-та година дня. У нього відразу поетичний образ: «Еще жаром полыхала раскаленная планета, а утомленное светило уже катило на покой…» Він 4-ту годину і запам’ятав.

А що для поета якийсь четвер чи п’ятниця? Навіщо вони йому?

 

  1. Надія Віталіївна, показуючи свої фотографії 20-х років, говорила:

«Так, я була тоді гранд-дама. Жила в Києві, вчилась у Петербурзі і Відні, доктор філософії…

Та одного разу я прийшов у дім Надії Віталіївни. На столі стояв букет польових квітів – волошки, ромашки, маки…

– Це хто бур’ян приніс? – запитав я.

Надія Віталіївна звелася і загукала:

– Катю! Катю! Ти послухай, що говорить це дитя природи! І почала швидко говорити до Олицької. Переді мною стояла немов би реліктова селянка, яка без упину сипала правилами сільського побуту, з яких я частину знав, а частину ні, але вони були очевидні. Я тільки стояв і вставляв окремі слова, бо все, що говорила Надія Віталіївна, вона приписувала мені.

– Він каже, що собаку не можна впускати в хату, вона має жити в буді…

– Звичайно…

– Кота не можна дуже годувати, бо він перестане ловити мишей…

– Ну, мабуть…

 

  1. Одного разу ми поверталися з Софіївки. Йшли повз садибу єврейської родини Білінкісів. Я ласо подивився на доспілі черешні на подвір’ї.

– А ми зараз туди заліземо і нарвемо..

– Це як?

– Побачиш…

Заходимо у двір, дзвонимо. Виходить стара єврейка.

– О, Надежда Виталиевна, здравствуйте, здравствуйте!

– Як здоров’я? Як Ізя, як Міша?

– Спасибо, спасибо…

– А чого ви черешень не обриваєте, чи ви чекаєте, поки їх об’їдять ворони й шпаки?

– А кто их достанет?

– То давайте відро, і ось він вам і нарве.

Я взяв відро і заліз на черешню. Через якийсь час підходить ще одна жінка з родини Білінкісів, яка не бачила, що я заліз на черешню з відром.

– Смотрите, молодой человек, чтоб не заболел живот, – гукає знизу.

– Не заболить, – гукаю зверху.

Ще трохи і підходить Надія Віталіївна, прикладає руку до рота і тихенько гукає:

– Паничу, жидівської роботи не переробиш…

– Шо? Шо?

– Злазь, кажу.

Надія Віталіївна бере у мене відро, відносить старій Білінкіс і прощається.

– Нет, нет, вы куда?

– Будемо вже йти додому, або ж що?

– Я вам дам черешень.

– Ой, ні, не треба…

– Надежда Витальевна, я вас так не отпущу.

Стара Білінкіс надсипає нам черешень, і ми виходимо.

 

  1. Надія Віталіївна запрошує на свій робочий стіл кицьку:

– Ходи, Марисю, ходи, не бійся.

І до мене:

– Це була Ляля з Києва, вона гонила її, то ж тепер вона боїться…

Ще якось я брався переставити вазони, але Надія Віталіївна сказала їх не чіпати, бо Ляля їх туди поставила і сказала, щоб вони так там і стояли. У мене склалось враження, що то є владна жінка, а в селі не люблять, коли жінки керують, тож коли Надія Віталіївна повідомляла, що приїздить Ляля з Києва, я в ті дні не приходив. Вона могла жити тиждень, і інколи мене пригощали ще теплими варениками, які зварила Ляля перед від’їздом. І лише у 1990 році у Хмельницькому, на міській конференції РУХу, я сидів поруч із гостею з Києва – відомим політиком і народним депутатом Ларисою Павлівною Скорик. Ми розговорились, і виявилось, що це та сама Ляля, якої я уникав упродовж кількох років. Мені було дуже шкода, що Надія Віталіївна не дожила і не побачила, як її Ляля виступала з найвищої трибуни незалежної України. А ще більше шкода, що її Ляля не втримала своєї високої ноші, і чи завищена самооцінка, чи надмірні амбіції зашкодили їй залишитися зі своїми, і вона фактично опинилась в середовищі ворогів незалежної України.

 

  1. Одного дня мені передали, щоб я обов’язково прийшов увечері до Надії Віталіївни. Коли я прийшов, там уже сиділи і розмовляли гості з Києва – Микола Платонович Бажан та Іван Федорович Драч. Драч – молодий поет, але частина голови спереду була лиса, і, мабуть, через це Бажан ніяк не казав на нього, лише як «старий». Розмовляли і їли вишні. Довго вели мову за церкви і про те, що дуже необачно їх розвалювати.

– Ось недавно, – ілюстрував цю думку М.Бажан, – фахівцям- будівельникам попали в руки інженерні креслення однієї церкви. Їхню увагу привернули розміри перекриття. Відомі їм матеріали не витримали б навантаження, і будівля розвалилася б. Значить, там був якийсь невідомий нам надміцний матеріал. А дізнатися який – зась! Церкву давно закрили і розвалили… Отож, кожну церкву варто відремонтувати, там може бути музей або ж…

Тут Микола Бажан зробив паузу, і Надія Віталіївна вставила свою фразу:

– А там далі буде видно…

У розмові знову пауза – всі розуміють, що репліка «не партійна», і з обережності промовчують.

Впродовж розмови М.Бажан кілька разів дивився на мене. І ось знову він дивиться на мене, а каже до Івана Драча:

– Ну що, старий, будемо вже йти?

Але не йшли, а розмовляли далі. Ще через якийсь час М.Бажан змовк, повертається до мене і питає:

– Пишете вірші?

Тепер я розумію, що М.Бажан переконаний – раз на розмову прийшов молодий чоловік, сором’язливо сидить і мовчки, терпляче все слухає, то це поет-початківець, який хоче показати свої вірші.

– Ні, не пишу, – відповідаю.

Бажан трохи здивований цим, але тут же каже:

– О, це добре!

Тут вже дещо спантеличений я:

– А що тут доброго?

– Бачиш, людей, які пишуть вірші, у нас вистачає, а ось свідомих українців серед технічної інтелігенції – дуже мало…

Гості встають і виходять.

 

  1. Десь у 1967 році почав виходити журнал «Пам’ятки історії і культури». Це був офіційний друкований орган, і до нього горнулося свідоме українство. В одному із номерів Надія Віталіївна вичитала матеріал про художника-килимаря Сергія Колоса. Там ішлося про два килими «Собака та птах», один із яких пропав безвісти. З великою радістю, як відкриття, було виявлено, що саме цей килим висить тут же в хаті, в одній із кімнаток.

На другий день урочисто писався лист, у якому повідомлялося, що другий килим «живий і здоровий». Було вирішено згодом безкоштовно передати килим музеєві.

Через якийсь час двоє дівчат, співробітниць музею, приїхали до Умані, щоб звідатись про килим. Переконавшись, що то справді той килим, якого шукають, дівчата завели мову:

– Надіє Віталіївно, то ви погодитесь продати килим?

– Ні, продавати я не буду, ви трошки почекайте, я його віддам так.

Дівчата не зрозуміли до кінця господиню і перепитали:

– А як довго чекати?

– От уже чого не знаю – того не знаю…

 

  1. Почуття гумору проявлялося в Надії Віталіївни в умінні знайти веселе у повсякденному житті і показати його. У хаті як члени сім’ї (до того ж привілейовані) проживало подружжя – кіт Мартин і кицька Мариська. Кицька приводила двічі на рік котенят, і господиня мала багато замовлень на них. Замовлені котенята жили біля кицьки до повної самостійності, після чого їх передавали новим господарям. До котенят удавано ставилися в залежності до якої сім’ї ті мали потрапити. Так, коли я збирався «змахнути» котеня зі столу, мене зупиняли: «Ти що робиш? Він же йде в апарат райкому!»

Одного разу було лише одне замовлення на рудого котика – про такого мріяв хлопчик, який приходив з батьками до Надії Віталіївни. Серед народжених кошенят якраз один такий був, і він був залишений. Хлопчик дуже допитувався у Надії Віталіївни:

– А як Мариська знала, що я хочу саме такого котика?

 

  1. Одного разу я розповідав, як пройшов вечір української поезії. Із сусідньої кімнати гукнула Катерина Львівна:

– Надя, спроси Кузьму – на вечере была молодежь?

– Яка «молодежь»? – здивувався я. – Переважна більшість років по 30, а два директори шкіл, так тим узагалі вже під 40.

Надія Віталіївна не заперечувала мені, тільки нахилилась до дверей

і гукнула:

– Катю, він каже, що присутня була лише молодь.

І до мене:

– Ну, ну, продовжуй.

 

  1. В одну з моїх відвідин Надії Віталіївни вона запропонувала мені:

– Ось давай я прочитаю тобі листа, якого я щойно сьогодні отримала…

– Давайте.

Господиня, як мені здалося, дещо урочисто прочитала свіжого листа. Як на мене, лист був старосвітський, не містив ні нової інформації, ні якихось політичних закидів. Закінчувався словами: «Обнімаю, цілую руку». Натомість здивував підпис: «Ю. Смолич».

– Почекайте, Ви кажете, щойно сьогодні отримали, але ж Смолич пів року як помер…

– Так в тім то й справа… Як бачиш, я маю зв’язок із тим світом! Правда, односторонній…

(А, мабуть, було воно так: За життя Ю. Смолич написав Надії Віталіївні листа, заклеїв і заадресував, але, через надто поважні обставини вкинути не зміг. Через кілька місяців після смерті хтось впорядковував його папери, наткнувся на лист тай вкинув у поштову скриньку без всякого припису).

 

 

* * *

А ще в Надії Віталіївни і в Катерини Львівни завжди було загострене відчуття болю. Особисті долі цих жінок брутально розтоптано системою. Обдаровані непересічні особистості, вони не змогли реалізувати свої можливості, а змушені були витрачати всі свої найцінніші, найактивніші молоді роки на елементарне фізичне виживання. Вони вижили, але повернулися з неволі немічними та виснаженими, без сім’ї і потомства.

Не терпіли будь-яких проявів насильства чи наруги. Якось проходили повз двох комунальних працівників: ті завантажували на вулиці сміття у бункер автомобіля. Біля купи лежала травмована собачка, робітник підібрав її шуфлею і ніс до бункера.

– Хлопці, стійте, що ви робите! – кинулися жінки. – Вона ж жива, гляньте, як вона на вас дивиться!

– А ми нічим їй не допоможемо, – відповідали ті, – бачите, її переїхала машина…

– Віддайте її нам.

– Забирайте…

Якось вони припровадили скалічену собачку додому, знайшли ветеринарів, які її успішно прооперували, і виходили. Саме тоді жінки приймали гостей з Вірменії, і собачку назвали Шуня (по-вірменськи «шун» – собака). Шуня довго жила, її всі любили, вона навіть мала певні обов’язки у квартирі: коли господині та гості розмовляли чи пили чай на кухні і не могли чути дзвінок чи стутік у вхідні двері, тоді на кухню прибігала Шуня і голосно «повідомляла»: хтось прийшов.

Надія Віталіївна безмежно любила життя. «Життя прекрасне, пише вона у листі до друга дитинства Ю. Корчака-Чепурківського, – воно дійсно прекрасне отак собі, «з нічого» – скільки життя, стільки й щасливих хвилин». Ніколи не чув, щоб скаржилась на життя чи нарікала на долю, не бачив її у розпачі, натомість був у неї завжди оптимізм і веселий настрій. Кожну подію вона сприймала, як ознаменування приходу кращих часів.

Однак через її бадьорість, оптимізм, гумор сочилися кров: все життя під задушливою опікою партійних органів та КДБ. Коли у 70-ті роки до неї учащали з обшуками, одним із них вона мені хвалилась:

– А я цей раз – як ніколи… Через вікно бачу – хтось йде. Придивляюсь – вони. Я швиденько дві таблетки – раз,.. – і була спокійна до самого кінця трусу.

1991 року у столичному Будинку учителя (колишнє приміщення Центральної Ради) відзначали 95-річчя Надії Суровцової. Був там і я. Кілька журналістів записували тоді розповіді людей, які знали Надію Віталіївну.

Всі розповідали про її незламність, про дивовижну силу духу. Коли настала моя черга, я не те що хотів заперечити сказане попередниками, а просто поділився тим, що найбільше мене свого часу вразило: на початку 80-х я надіслав Надії Віталіївні поштою фотографію своєї сім’ї – я з дружиною і троє маленьких діток. Невдовзі отримав відповідь – лист і фото. На ньому Надія Віталіївна сумно приголублює котика. «Оце тільки й того…», – написала на звороті світлини…

Я розповідав журналістам, що Надія Суровцова була роздавлена, розтрощена тією системою… І це їм не сподобалося, хтось заперечив мені, пославшись на попередніх оповідачів, які говорили про «незламність», про «незгасаючу боротьбу» тощо. Інтерес преси до моєї розповіді пропав, більше тоді ніхто нічого мене не розпитував.

Я був дещо здивований. І лише з роками зрозумів причину. Пересічний громадянин іде по життю обережно, оминаючи небезпечні місця, і охоче пропускає вперед іншого. Пересічний громадянин інстинктивно ховається за спину іншого. І хоче бачити перед собою не звичайну людину, з плоті і крові, з нормальними людськими потребами і мріями, а неодмінно незламного мученика, в якого лише одна мета: боротися до загину за інших. І, звісно ж, за нього.

У ці дні схилимо голови перед пам’яттю Надії Віталіїви Суровцової і перед пам’яттю мільйонів наших співвітчизників, які стали жертвами, бо спокусились будувати «світле майбутнє» заодно з нашим північним сусідом, не побачивши, що комуністична риторика – це всього лише маскхалат стражів російської імперії.

м. Хмельницький.

 

“Українська літературна газета”, ч. 8 (300), 23.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!