До болю, до щастя, до сліз

325

Відкритий лист
до Тамари Севернюк

Дорога
Тамаро Артеміно!

Ви знаете, що я завжди був Вашим уважним, доброзичливим і
відданим читальником, що жодна Ваша книжка не пройшла повз мою увагу. На одну з
них я відгукнувся розлогою аналітичною рецензією, інші згадував у літературних
денниках. Я завжди жив у щемкому очікуванні Ваших нових книг, радів Вашим
мистецьким відкриттям і творчим перемогам. Ваші книги захоплювали мене не
тільки глибоким змістом – вони незмінно виходили у цупких обкладинках, зі
смаком проілюстровані кольоровими вкладками і мали запаморочливий рівень
поліграфії. Форма відповідала змісту. Такі книжки не хочеться випускати з рук і
в моїй бібліотеці вони завжди на видному місці, на улюбленій поличці. Ще мене
підкуповувало те, що Ви часто вкраплювали в структуру поетичних текстів
фрагменти своїх щоденників, і це, як на мене, завжди підсилювало зміст, сприяло
довірчій інтонації, дозволяло сприймати поетичну книжку як ліричний денник. А
денники – моя особлива любов. Це те, чого я шукаю, до чого незмінно тягнеться
моя душа. Коли прилітала в мою оселю Ваша нова збірка – це завжди ставало
святом. Я жив у якомусь особливо світлому і натхненному піднесенні кілька днів,
повільно смакував прочитаним, знову і знову повертався до вже знаних віршів.
Зустріч з прекрасним завжди радісна і хвилююча. В Україні багато добрих поетів.
Але в більшості з них техніка горує над душею. Читаєш і бачиш, що зроблено це
майже бездоганно, подивовують неймовірно вишукані метафори і оригінальні
образи, чудові епітети, несподівані повороти думки, але душа мовчить. Нема
тепла, нема довірчої інтонації, на голі конструкції серце озиватися не хоче. У
Вас можуть траплятися збиті образи і звичні рими, але цього не бачиш, бо все
осяяне світлом безсмертної душі. Коли великий Шевченко писав «Садок вишневий
коло хати», він менше усього думав про оригінальні образи і тропи, йому йшлося
про те, щоб передати замилування Божим світом, душевне переживання, переломлене
крізь морок казематської туги. Так і у Вас, передусім і над усе – стан душі,
високе хвилювання серця, збентеженість думки. Я не відаю, за якими законами це
передається у слові, тайна поезії, яка одвіку залишається нерозгаданою, але
коли я читаю Ваші кращі вірші, то відчуваю те, що пережили Ви. Ці переживання замкнуті
між рядками, ними наснажені і ніби наелектризовані слова. Це називається магією
поезії.

Ви могли б, як молоді зухвалі експериментатори,
ошелешувати запаморочливим рівнем метафори, могли б нагнітати образи на образи,
шокувати зухвалими відкриттями форми, зрештою, могли б продукувати скирти
пристойних верлібрів, які легше перекладати іншими мовами і отже здобути собі
визнання не лише в рідному краї. Але це не Ваш шлях. Все життя Ви прагнете
одного – передати у слові нестерпну легкість буття. Це Ваша мука і радість,
крила і власниця водночас.

 

Хвороба часу – постійні втрати,

А поле ніжить ламкі колосся.

Тяжка наука – в собі тримати

Те, що минуло і не збулося.

Хвороба часу – болючі зради,

А голуб пестить голубку вірно.

Трудна наука – себе тримати

І незалежно, і непокірно.

 

Тепер про хворобу часу.

Мене обурює той факт, що Ваші книжки проходять майже
непоміченими. Ні, не те, щоб зовсім. У Вас є віддані читачі, іноді появляються
рецензії, Ви отримали престижну премію ім.Сковороди. Але це не той резонанс, на
який заслуговує поетеса такого калібру.

Попри все, Ви залишаєтеся митцем із затіння. Як чимало
інших майстрів слова, імена яких не буду називати, бо вишиковую цей високий ряд
у своїх денниках і публікаціях у періодиці (зокрема див. денники 2012 року
«Голос із затіння» у часописі «Українська літературна газета», січень-квітень
2012 року).

Мене болить, що у різних рейтингах, опитуваннях
перемагають не Ваші книжки. Ось найсвіжіший приклад – версія 10 подій
літературного сезону 2012 року, рейтинг «УЛГ». Тільки один із 14 критиків
згадав про Вашу нову збірку «В цупких обіймах німоти», і цей критик (чи важко
здогадатися?) – автор цих рядків. Інші до захлинання у голосі виставляють на
щит постмодерні писання або твори, просякнуті порнушними сценами і смакуванням
описів насилля. Але обурює навіть не це – більшість намагається пропіарити
своїх дружків і приятелів. Одна критикеса дійшла навіть до того, що назвала…
себе.

Якийсь інший час приходить, незрозумілий і незбагненний
для нас, інші люди, інші моральні цінності, чи що. Хіба ми у свій час могли б
опуститися до замовної рецензії і проплатити її? Хіба ми могли б дозоляти
дзвінками літературознавцеві чи критику проханнями ввести нас у якусь
літературну обойму? Для етичної людини це немислимо. Язик не повернеться! А нині
це норма. Критики обслуговують свої «тусовки», «розкручують» своїх. А наслідок?
Суцільна дезорієнтація і профанація.

У цьому ж числі «УЛГ» я прочитав таку інформацію: на
придбання літератури середньостатистичний німець витрачає сьогодні 119 євро на
рік, фінн – 105, кореєць – 95, поляк – 32. А українець? Аж 3 євро (менше
витрачають тільки наші молдавські сусіди – 2,2 євро).

Я розумію, що чинників такого стану чимало, але один з
них – пропаганда і «розкрутка» не тієї літератури. Те, від чого читача верне,
подається як вище досягнення мистецтва. Те, що читати неможливо, що в’язне у
зубах, відзначається найпрестижнішими преміями і грандами. Те, що розтлінює
душу і запускає в неї згубний вірус, подається як вершина модерних досягнень.

Що вдіяти? А ми залишаємося «не в своєму часі», як Ви
пишете.

Але часи, мода і хворобливі віяння минущі, а справжнє
мистецтво вічне. Ви працюєте не на злобу дня, а на вічність. Важко, звичайно,
бути «не в своєму часі», але страшніше погубити душу. Я вірю, що життя у Ваших
віршів заповідається довге і щасливе. Я відчув це, читаючи «В цупких обіймах
німоти…». Із цього приводу хотів сказати таке. Так сталося, що я розкрив Вашу
збірку в таку хвилину, коли душа знемагала од самоти. Я сидів біля темного неба
і «самотнім зорям заглядав у вічі». Щось таке коїлося зі мною, що не сказати. Я
увімкнув світло і розкрив книжку. Не беруся описати те, що пережив. Можливо,
зможу колись передати цей стан віршами. Можливо. Якщо поталанить. Тепер тільки
скажу: я відчув, що Ви не просто талановита, сильна, рідкісна поетеса. Ви
поетеса велика! З того найвищого, обраного, Богом позначеного ряду!

Я можу писати про Вашу збірку багато, аналізувати окремі
вірші, наводити приклади. Але не буду, це тема для літературознавчої рецензії,
наукового дослідження, а я пишу лист і мені не хочеться переобтяжувати його
науковою термінологію. Жанр епістолярії має свої закони, які передбачають
передусім сповідальність. «Листи надсилає небо», – сказали Ви в одному вірші).
І я хочу зробити особливе зізнання: я люблю Вас. Як поетесу, як жінку великої
душі, як друга, що розуміє з півслова і вміє в слові виповісти найсокровенніше.

Живіть довго-довго. Літайте, дивуйтесь, радійте, як це
робили до цього часу. І пам’ятайте, що у вас є читачі, спроможні відчути силу
Вашого слова – до болю, до щастя, до сліз.

 

З творчим
вітанням – Петро Сорока.

16 січня 2013 року.

м.Тернопіль

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!