До 90-річчя Дмитра Білоуса

615

«Плекаймо в серці
кожне гроно,

прозоре диво
калинове…»

 

Він був учителем «шістдесятників»

 

Дмитро Білоус жив у
слові, тонко відчуваючи смисловий та емоційний заряд слова. Триває життя у
багатогранному слові письменника і після його смерті. Край могили – це ще не
край народної пам’яті. Людина живе рівно стільки, скільки її пам’ятають на
землі. Після себе Дмитро Григорович залишив неоціненну спадщину і всенародну
любов. Він дійсно був народним поетом, високоосвіченою, інтелігентною людиною.
І справа тут не у вишуканих манерах чи в обличчі, фігурі, голосі. Справа,
мабуть, – у таланті і духовному розумінні людської совісті та краси.

Дмитро Білоус – від природи традиційний поет. Корені його
творів занурюються у глибокі пласти народної поетичної мови. Але це зовсім не
означає, що поет був противником справжнього новаторства. Проте новаторство
Білоуса швидше нагадувало працю з реанімації сучасної української мови.
Білоусові було достатньо ледь-ледь торкнути слово, як воно починало яскраво
світитися з глибини, віддаючи допитливому читачеві природні скарби народної
мудрості. Пам’ятаєте, у нього є такі 
афористичні рядки:

Як прислів’я чудове,

йде від роду до роду,

що народ – зодчий
мови,

мова – зодчий народу.

Як просто і водночас по-новому  сьогодні промовляються ці рядки.

 Читаю «Диво
калинове», «Чари барвінкові», мої улюблені «Пташині голоси», з якими вперше у
дитинстві відчув красу справжньої поезії, – і чую душевний голос поета.

Пам’ятаю, як одного весняного дня завітав до Дмитра
Григоровича зі своєю першою поетичною збіркою. Моя аматорська душа відчувала
потребу втручання педагога-вчителя. І Дмитро Григорович, як, мабуть, ніхто
інший, відповідав у моїй свідомості цьому довірливому, завжди шанованому в
народі слову «вчитель». Відповідав він і зовнішнім своїм виглядом, і своєю
доступною творчістю, витримкою, і своїм рівним спілкуванням з багатьма іншими
людьми. Згодом я пересвідчився, що у своїх сподіваннях не помилився. Дмитро
Григорович мав дивовижний педагогічний дар вчити собою. Пам’ятаю, як читав свої
твори і отримував у відповідь делікатну реакцію вчителя на почуте. Відчувалося
прагнення Дмитра Григоровича допомогти і при цьому не зашкодити творчій душі
початківця. Саме тоді, після 
консультацій  Білоуса, поетичні
думки ходили в мені, наче грозові хмари, і вимагали писати і творити своє. І за
це велика вдячність вчителеві.

Мені добре запам’яталися наші бесіди з Дмитром Григоровичем.
Він ніколи не повчав, не хизувався. Говорив спокійно і лагідно. Його влучні
зауваження мобілізовували до роздумів. Він завжди уважно слухав. Дмитро
Григорович взагалі сповна володів тим даром, який притаманний справжнім
мудрецям: не тільки вміти говорити, а й уміти слухати. Якщо були підстави,
Білоус ніколи не скупився на поради молодим, на добре слово підтримки. Як він
казав останнім часом:

Зроби добро – й
забудь,

діди заповідали.

І гріх цей заповіт

пустити на поталу.

 У Дмитра Григоровича
не було секретів у бесідах з початківцями. На рубежі п’ятдесятих і шістдесятих
років Білоус вів літературну студію при видавництві «Молодь». Десяткам відомих
письменників Дмитро Білоус давав путівку у літературне життя. Як згадували його
учні Володимир Забаштанський та Іван Драч, Дмитро Білоус був вчителем
«шістдесятників». Вміти розгледіти талант, віднайти в людині «іскру Божу» – то
теж був неабиякий талант, який підкріплювався відповідальністю та гордістю за
творче зростання спадкоємців.

Дмитро Білоус повсякчас про когось клопотався, ніколи і
нікому не відмовляв на творчі зустрічі, рецензував чиїсь рукописи, представляв
початківців у друкованих органах, відстоював права літераторів з периферії на
місце у видавничих планах… Тільки близьким друзям було відомо, як він,
фронтовик, котрий зазнав тяжкого поранення, не поспішав робити собі щось поза
чергою, «вибивати», щоразу підкреслюючи, що є люди, які відчувають гострішу
потребу.

Серед видатних українських письменників другої половини ХХ
століття найбільш комунікабельним поетом, а краще сказати, найбільш товариським
можна вважати Дмитра Білоуса. Немає в Україні, мабуть, жодного району, де б не
побував зі своїми творчими виступами Дмитро Григорович. Важко знайти школу в
Україні, чи то в селі, чи в місті, де б не чули калинового слова поета. Не
лежалося Білоусовому слову на сторінках його книжок. Воно ринуло до живого
спілкування з читачем у школи, студентські аудиторії, на підприємства, в міста
і села, ринуло у диспути та розмови. Люди відчували, наскільки слово
письменника гарно сприймається з книжок, настільки ж добре воно промовляється.
Своєю подвижницькою працею для читача, даниною живій письменницькій мові і
пояснюється особлива вага слова, особливе місце Білоусового слова у всенародній
любові. Не в ораторському мистецтві, а в особливому тембрі голосу та особливій
довірливій інтонації і полягає формула товариськості Дмитра Білоуса, який
промовляв:

Плекаймо в серці кожне гроно,

прозоре диво калинове…

Не можна сьогодні не згадати одержиму працю Дмитра Білоуса в
царині української мовної культури. Впродовж восьми років Дмитро Григорович вів
на Українському радіо передачі про мову. «Про красу української мови», «Мовні
засоби індивідуалізації стилю», «З однієї колиски», «Мовні засоби гумору й
сатири», «Про словники», «Українська народна пісня», «Діалог в художньому
творі», «Свято болгарської писемності, освіти й культури», «Про переклади»,
«Мова молодих письменників» – ось далеко не повний перелік тем, розкритих для
масової аудиторії. Мабуть, після Дмитра Білоуса, окрім Анатолія Погрібного,
ніхто не наважився на таку титанічну працю з пропаганди рідної мови, нашої
культурної спадщини.

У літературі Дмитро Білоус починав як сатирик. Невипадково
його літературний наставник Остап Вишня писав: «Око в Білоуса таки справді
гостре, вміє підмічати все, що вимагає уваги, і помічає він його навіть і тоді,
коли воно хоче приховатися, залазить у щілину, щоб звідти шкодити нашому
поступові вперед. І слово в Білоуса знаходиться разюче, дошкульне, пекуче, так
що «об’єктам» поетової уваги не можна сказати, щоб було спокійно та байдуже…»

Найяскравішою ж гранню творчості Дмитра Білоуса був художній
переклад. Ще з юності Білоус багато перекладав білорусів, росіян,
прибалтійських поетів. Найбільших успіхів у художньому перекладі Дмитро
Григорович досяг як видатний болгарист. Він досконало опанував болгарську мову
і до болгарського народу прийшов у всеозброєнні любові, із відкритим для добра
серцем. Літературознавчі статті, виступи про працю у болгаристиці, про роботу
над художніми перекладами мають і досі широкий резонанс у слов’ян­ських
країнах. Платон Воронько колись назвав Білоуса перекладачем європейського
класу, котрий підносить перекладацьку справу на рівень оригінальної творчості.

Дмитро Білоус як упорядник, перекладач і титульний редактор
двотомної «Антології болгарської поезії» виконав величезну роботу. Згадане
видання – справжній творчий подвиг письменника, який духовні скарби братнього
народу переніс на рідну ниву, збагативши тим самим потужний плин вітчизняної
поезії. Болгарський поет і прозаїк Іван Давидков, який прекрасно володів
українською мовою, дав найвищу оцінку титанічній праці Білоуса. Тож недарма
збірку Христо Ботєва, котру переклав Дмитро Павличко, він підписав такими
словами: «Дмитрові Білоусу, моєму вчителеві любові до Болгарії, з низьким
поклоном перед його невсипущим і сонцелюбним талантом. Д.Павличко. Київ.
29.11.77 р.». За видатну і плідну роботу з болгаристики Дмитро Білоус в Україні
був удостоєний високої літературної премії імені Максима Рильського, а в
Болгарії – найвищої болгарської державної відзнаки «Мадарський вершник» І
ступеня та болгарського ордена Кирила і Методія І ступеня.

Але найбільшого успіху в літературі Дмитро Білоус досяг як
дитячий письменник. Його дитячі книжки «Диво калинове», «Чари барвінкові», «За
Україну молюсь» вражають точністю спостережень, вдалим, оригінальним
використанням звуконаслідування. В цих книжках у поетичному слові Білоуса
оживає світ дитини, природа постає у невичерпній красі людського слова. У цьому
дивовижному світі любові до святого і розкривається поетична душа Дмитра
Білоуса. Недарма ці дитячі книжки поета пошановані найвищими літературними
відзнаками нашої держави – Національною премією імені Тараса Шевченка,
Державною літературною премією імені Лесі Українки та літературною премією
імені Олени Пчілки.

Людина-бджола – такого порівняння ще за життя удостоївся Дмитро
Білоус за свою невтомну працю на літературній ниві. Його життя у слові, життя в
ім’я України стало унікальною сторінкою духовної спадщини нашого народу, його
безцінним скарбом. Вже після смерті Дмитра Григоровича у видавництві
«Українська енциклопедія» імені Миколи Бажана побачила світ дивовижна книжка
«Безцінний скарб». Цю книжку можна умовно назвати вибраним з багатьох вибраних,
яка стала у творчості життєвим підсумком Дмитра Білоуса не тільки символічно, а
й реально. Адже саме під час роботи над книгою «Безцінний скарб» Дмитро
Григорович пішов за вічну межу.

…Читаю книжки письменника, слухаю записи його виступів і
кожного разу бачу велике людське життя, життя мудрої, доброзичливої людини,
життя   видатного Словотворця, яке стало
для багатьох поколінь українців «Дивом калиновим», «Чарами барвінковими», а у
підсумку «Мандрівкою  в Країну Чеснот» із
«Безцінним скарбом» для нащадків. Адже творчість Дмитра Білоуса – це насамперед
історія, родовід і життя українського народу, це віра і любов до святого, до
материнського слова, з якого починається і ніколи не закінчується наше життя.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!