Дмитро з «батальйону молодих і завзятих»…

17 ГРУДНЯ – 90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ГОЛОВКА

“Українська літературна газета”, ч. 12 (356), грудень 2023

Хочете вірте, а хочете – ні, а Дмитрові Андрійовичу Головкові – 90 років. Дев’яносто! Як писав він в одній зі своїх поезій, «це ж, мов коні, пролетіли роки…»  Давайте ж разом порадіємо за скромного патріарха українського красного письменства. Дев’яносто – саме тому самому Головку, що не вивищував себе з-поміж ровесників та молодших колег, а несподівано у розмові порівняв себе з чорноробом української поезії.

Того самого Дмитра Головка, який увійшов до сучасної української культури та всього літературного процесу  разом з Василем Симоненком, Миколою Сомом, Василем Діденком, Олесем Лупієм, Миколою Сингаївським, Петром Засенком, Тамарою Коломієць та іншими молодими «неофітами». І  склали вони неповторну і багатогранну у творчості та сприйнятті світу когорту «батальйону молодих і завзятих». Тепер багатьом, можливо, й видасться неймовірним, але навіть у ті страшні часи ця плеяда молодого покоління не тільки не мислила свого життя під портретами Сталіна чи інших фальшивих вождів суспільства, а й робила певний спротив. Навіть в непрості часи вигаданими комуністичними ідеологами творчого методу соціалістичного реалізму, коли «у груди б’є пекуча тризна», вони  сміливо зачинали свою поетичну борозенку в українській літературі.

Хіба не спротивом Дмитра Головка була відмова відповідати викладачеві-генералові російською мовою в державному українському університеті. Розумів, що його цей вчинок не залишиться безкарним. Так і трапилося. У заліковці з’явилася «трійка», а він – без стипендії. Це вже згодом він напише, що людей змушували  «щоб вижить якось, рідну мову \ міняли в горі на полову…\ Бо небезпечно жить «хохлам…». Тоді ж дізнався про таку придибенцію на екзамені Павло Тичина та й дав землякові грошей «для підтримки штанів». Мовив, ось посиплються гонорари, віддаси. Та не взяв назад позику поет-академік. Сказав, то моя тобі стипендія. Такі епізоди з життя не забуваються.

В одній з інших розмов Дмитро Головко процитував слова свого побратима Василя Симоненка. Він тоді висловився чи не найвідважніше з  усього молодіжного «батальйону», бо сказав, що «на прив’язі міцному / мене, мов пса, покірні холуї / тримали в закутку холодному, тісному…/ Я ж не прислужував нікому і нічому…»   На такому ж прив’язі тримали тоді багатьох як молодих, так і старших письменників. Того ж таки односельця Дмитра  Павла Тичину, котрий все своє життя найбільше боявся радянської влади і якому, за словами Дмитра Андрійовича з поеми «На сонячній межі»,  «сваволі ключники прокляті / Від миру божого тайком / Правду, закуту і розп’яту, / Замкнули сталінським замком…», а «Гулаг і сталінська комуна /Живі серця в труну кладе…»

А давайте  перечитаємо поезії з перших збірок Дмитра Головка. Так, вони просякнуті патріотизмом, любов’ю до рідного краю. У кожній з наступних книг зримо постає те, що Дмитро вміло і майстерно шліфує і розвиває оту свою едемську хромосому, прищеплену в дитинстві. Так, окремі з віршів навіть дещо схожі на «паровозики», без яких тоді немислимо було видати поетичну книгу навіть маститим майстрам слова. Що вже говорити про початківців!  Але поміж рядками, наполегливо й ретельно  відредагованими й вихолощеними ідеологічними церберами, інтуїтивно звучить протест проти сваволі сталінських опричників.  Бо навіть в землякові, Павлові Тичині, він вже тоді побачив (і згодом про це написав) «змордованого горобця, в якого хоч і настовбурчилося пір’я, але вже нема сили злетіти з розчепіреної долоні свого розпинателя…» А згадаймо хоча б метафоричну назву однієї з його  книг «Просіка до обрію», де поет прагнув донести до читача про заскорузлість радянської системи, про необхідність в цій «тайзі» ідеологічного дурману рубати стежку до демократичного суспільства, в якому, знову ж таки,  за словами його побратима Василя Симоненка, «кожного катюгу і тирана уже чекає зсукана петля», до свободи думок і помислів, до ліквідації все більшого зросійщення земляків-українців. Ці слова побратима Дмитро Андрійович підсилить думкою свого літературного героя: «Нас  безліч літ мордує згуба, \ Брехня і підлість на чолі». Ось тому й розпочинала, за словами Козака  з «Сіверської легенди», народжуватися світла віра і гинути віра непокори ординцям…

Дмитро Андрійович тоді теж серцем розумів, що хоч і влада є роботодавцем, яка кожній людині може в разі потреби тієї ж влади перекрити кисень, викинути її, мов рибу, з річки на берег, де б вона задихнулася. Молода голова пухла від думок. Розумів, щоб не потрапити в становище риби, викинутої на пісок,  треба виборсуватися з тенет вигаданого «соціалістичного реалізму», в якому дискредитується навіть саме поняття «людина», поривати з добою показухи й тотальної брехні, робити переоцінку цінностей і не треба кривити душею у праці зі словом. Зуміти так володіти  ним, аби не зійти на шлях «подражанія» комусь, бо то був би політ хай навіть  з прихованим чи відвертим максималізмом  на фальшивий Парнас. Бо ж пам’ятав повчання мами:  Слово це – від Бога, бо ж і слово це – Бог, ікона якого завжди стояла уквітчана рушниками у божнику маминої хати. Тієї хати, яка згоріла в полум’ї Другої світової війни, але яка до цього часу живе в його пам’яті і якій він й сьогодні вклоняється низько до землі, а одвірочок якої цілує зі сльозами на очах… А отим словом він з дитинства і весь творчий довгий шлях «возвеличував рабів отих німих…», ставив його біля них «на сторожі».

Так, Дмитро Андрійович народився у ту страшну зимову пору голодоморного тридцять третього  в хаті, що «любистком … дише». Йому ще в утробі матері довелося терпіти голод,  не зник він і  після народження, адже  згорьованій селянці не було чого навіть у полотняну  «куколку» нажувати, аби вперти до рота посмоктати її  голодному дитинчаті. Навкруги чулися плач, крики та стогін змучених голодомором односельців. Бо ж, писав він у своїх поезіях про той жахливий період, «котився голод з хати в хату», «він добирав дітей до страти…», а «колгоспний мор – як вовкулак… стискав людей в один кулак…» Вже пізніше мама, яка «сама ж лиш затірку колгоспну \ хлептала разом зі слізьми…», розповідала дорослому Дмитрові, що того страшного літа 33-го року навіть зозулі «подавилися» і боялися подавати голос. І її талановитий син виклав все це майстерно на папері, де так і сказав, що в той рік «заніміли зозулі». І здивовано перепитував у неньки: «Ну, як я вижив у тім, третім?..

Але не завершилися на цьому митарства хлопчика. В одній з розмов Дмитро Андрійович ділився дитячими спогадами і повідав, що у мами було семеро дітей. Тато загинув. Батькове тепло в напівсидячому ложе, вимощеному кількома солдатськими тужурками, й сьогодні в його пам’яті. «Скільки вже минуло років, – пише він, – а те батькове тепло гріє мене й досі…» Бо воно, щиро освідчується він читачам далі, «обгорнулося навколо мого худенького тіла, присипляє, ніжить, пестить, забирає всю увагу…» Такі життєві реалії вимагали від хлопчика, а згодом парубчука  щодня допомагати в міру своїх сил матусі. Він добре знає, що таке сільська праця.

Для  Дмитра Андрійовича, пише він в одній з поезій, «жито сіяти – як свято…». Він і тепер може запрягти коня у підводу, смикнути за віжки і мовити «ньо, буланий», прокласти плугом борозну, прищепити яблуні чи груші. Бачили б ви, який добротний сад він має на своїй дачній ділянці у теж колись спаленому дотла нацистами Мочалищі, що межують з його рідними Пісками. Родять там не тільки традиційні для Чернігівщини плодові дерева, а й виноград різних сортів, персики. А які огірки, помідори, перці, баклажани вони вирощують на тих вкрай бідних піщаних землях з дружиною Валентиною. Вистачає не тільки родині, а й на гостинці знайомим, сусідам у Києві. Любов до цього рідного краю, який він разом з Анатолієм Погрібним та іншими сподвижниками перетворював  на зону відпочинку, бо все на їхніх подвір’ях з весни до пізньої осені потопало в квітах – цьому багатству ріднокраю, починалася з віршів. Як, мабуть,  і в кожного митця. Як і в його побратима Анатолія Погрібного. Так, на цих віршах ще вбачаєш наліт школярства, але в них вже панують щирість, відвертість. І це він підніс до значних поетичних висот.

Як тут не згадати слова одного з його наставників Анатолія Дрофаня. Коли зовсім юний Дмитро віддав йому для прочитання рукопис своєї першої книги, той жартома мовив «щось він легенький». Кмітливий Дмитро не поліз за словом у кишеню і відповів майстру: ось прочитаєте і відчуєте, що там думки досить важкі. Так і було. Рукопис вже найближчим часом став книгою. З  того часу ніхто з видавців не зауважував йому на невеликий обсяг майбутньої книги. Знали, що там відшліфована мова, лише добірні зерна поезії, а вся полова відлетіла за вітром. Так і по сьогодні.  Бо й пишеться йому там, у звичайнісінькій сільській хатині, чудово. У шухляді його письмового стола, що геть потопає у книгах шикарної бібліотеки, вже не один рукопис – заважає видати їх клята війна, розв’язана московськими рашистами. Тепер і він, і його меценати кожну зайву гривню передають на потреби Збройних Сил України.

Тоді ж, у дитинстві, попереду маячіли громи та полум’я Другої світової. Не оминула та напасть й його колиску – село Піски на Чернігівщині. Село, де за його ж словами, «ранок ходить, наче князь, а хати около ясне – що маків цвіт на грядці…» Так – так, це саме ті Піски, вулиці яких колись топтав і його знаменитий на весь світ земляк, поет-академік Павло Тичина. З тих вулиць-доріг і йому простелилася стежина у світ широкий. Хоч і мріяв він у дитинстві  змайструвати літак і з Пісок полетіти на ньому мандрувати світом. Судилася йому інша доля. Так ось ті Піски фашистські нелюди за непокору жителів жити за «новим порядком» спалили геть дотла. Тоді вогонь поглинув 670 дворів. А 861  жителя  – від немічних стариків до малюків, які ледь навчилися вимовляти священне слово «мама», – зігнали до сільської церкви і там заживо спалили. У пам’яті мого співрозмовника і сьогодні стоїть несамовитий крик нациста з автоматом у руках, який під час облави несамовито репетував «цурюк» на семирічного хлопчака, який заплутувався ніжками в сухих бур’янах на городі та чагарниках у берегах, аби врятуватися від вірогідної смерті. Скільки кілометрів він так біг, тепер і сам не знає. Але дістався сусіднього села і прибився до родичів, які вже зі сльозами на очах дивилися на палаючі Піски. Прихистили хлопчика, пригріли. Доки на згарищі землянку викопали. Так і вижив. Вижив, щоб донести світові поетичним та прозовим словом правду про героїзм своїх земляків і, чого гріха таїти, підлість окремих з них.

Взагалі ж переказувати босоноге та жалюгідне дитинство Дмитра Андрійовича та наступні роки його життя і становлення як письменника, особистості – це переказувати його пречудові поезії, цитувати новели, ліричну п’єсу, поеми, оповідання та невеликі крилаті висловлювання, перекази яскравих історій, майстерно вихоплених з життя афор – творів, які не підвладні багатьом маститим авторам короткої прози. Але це вже буде справжній літопис  довоєнного, воєнного та й післявоєнного покоління. Якому, за словами сповіді його ліричного героя в поемі «Жито на посів», не раз «захотілось вдарить лихом / об землю, а точніш – об зло…»

Моє перше заочне знайомство з поетом-земляком Дмитром Головком відбулося в шкільні роки. Тоді я, активний читач районної газети, який і сам пробував римувати слова, уподобав на її сторінках вірші Дмитра Андрійовича. А в останніх числах липня 1972 року мене, вчорашнього десятикласника, а на той час літературного працівника бобровицької районної газети «Жовтнева зоря», викликав до себе в кабінет редактор районки Володимир Васильович Нємченко. Він дав мені в руки конверт і наказав негайно електричкою їхати до Києва, відшукати за вказаним адресом редакцію журналу «Театрально-Концертний Київ» і вручити цей конверт його головному редакторові Дмитрові Головку. Десь годин через три конверт вже був у його руках. Дмитро Андрійович показав мені, як спуститися до Хрещатика, пройти до Софійської площі та оперного театру і назначив зустріч «через пару годинок». Звісно, я був раніше. Дмитро Андрійович велів повертатися в Бобровицю, відповіді він не писатиме, а телефоном щось «все розповість моєму редактору».

Те «щось», звісно, мене цікавило. Але ця цікавість компенсувалася мені, сімнадцятилітньому, вже тим, що я ручкався зі справжнім поетом, який пригостив мене чаєм з бутербродом, поетом, що  уже мав власні книги поезій, і навіть говорив з ним. Я тоді навіть відчував, що маю крила за своїми плечами. Другого дня я від свого редактора дізнався, що їздив з посланням до професора Київського державного університету імені Тараса Шевченка Анатолія Погрібного, теж нашого земляка-пісківчанина, аби він посприяв мені стати студентом стаціонару факультету журналістики цього ж вузу. Оскільки, під час минулорічного вступу на такий же факультет Львівського університету мені не вистачило для отримання студентського квитка одного балу, а цього року в столичний вуз при конкурсі 24 абітурієнти на одне студентське місце я не добирав всього на всього половинку прохідного балу. Але професор Погрібний нічого тут вдіяти не міг. Тому я й став студентом-заочником.

Але відтоді мої спілкування з Дмитром Андрійовичем стали регулярними. Під час сесій в університеті він запрошував мене до себе додому. За чаюванням були розмови на всякі теми. Звісно, його цікавили всі новини з рідного краю. Неодноразовими були зустрічі з Дмитром Андрійовичем і під час різних читацьких та робсількорівських конференцій, які регулярно проводила редакція нашої газети,  літературних свят на Бобровиччині.

На тих зустрічах він не тільки ділився власним досвідом поетичної робітні, вчив молодих вслухатися, як це вмів робити славний наш Павло Тичина, у те, «як липа шелестить» і передати все це словами на папері, аби зачепити за живе читача або ж слухача…

Саме Павлові Тичині він насмілився показати свої перші поетичні спроби. Почув схвальну оцінку. Павло Григорович навіть ласкаво назвав його  «божою людиною», як він називав  і відповідно ставився до всіх поетів. Дмитро розумів дещо перебільшену увагу до нього та його віршів, але ще наполегливіше чаклував над словом, шліфував його, наповнював філософською та життєвою складовою. І та зустріч  не тільки надихнула й підбадьорила, а й стала визначальною в його житті. Адже юний Дмитро, щоб мати гарантований шмат хліба в житті, тоді ще опановував у ремісничому училищі  столиці ремесло різьбяра по дереву. Бо Бог ще змалечку його нагородив не тільки майстерністю римувати й володіти словом, а й малювати та майструвати. Роботу різьбяра на столичній меблевій фабриці імені Боженка поєднував з літературною творчістю. Це й привело його на  факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. У ті ж роки після виданої першої збірки поезій «Плем’я робітниче» Павло Тичина написав землякові напутнє слово. Медом лягли на серце початківця слова Павла Григоровича «… славному із молодих творців слова. Вірю й бачу у Дмитра Головка широкий творчий шлях відкривається. Щиро радію Вашому зростанню…»

Висока оцінка ранньої творчості покладала на нього важкий тягар відповідальності за кожне оприлюднене ним у журналах, газетах поетичне чи прозове слово. Його потужний голос згодом зазвучав у нових збірках  «Зоряна вісь», «Снага», «Два корені веселки», «Непочата вода», «Народження». Звісно, така потужна підтримка юного таланту не залишилася непоміченою заздрісниками. Вони відверто знущалися з початківця. Мовляв, добре мати таку «волохату руку». Інший й справді б скористався такою перевагою, ліктями б розштовхував, мов гай шумить, своїх конкурентів на поетичній ниві. Але не такий Дмитро Андрійович. Він навіть у Спілку письменників вступив у дорослому віці і з великим багажем творчого доробку.  До речі, наступного року виповнюється півстоліття з тієї знакової в його житті події. Сподіваюся, що й Національна Спілка письменників України і її міський столичний підрозділ, до розбудови якого доклав немало організаторських та творчих зусиль Дмитро Андрійович, не забудуть про цей його добірний хліборобський засів.    Як пізніше писав Дмитро Андрійович, у такі  хвилини заздрощів колег  у нього, як і Павла Тичини, «бувало, стискались вуста/, каркав ворон у творчому злеті і окатий пугисько свистав…» Було й таке, що не раз укусить «гад у масці добропорядності та втіхи». Попри такі кпини, підніжки Дмитро зростав у майстерності володіння словом й він до сьогодні його постійно «любов’ю обласкає..»  й тому зійшов «на висоти, ставши твердо на отчий поріг…» І серед багатьох звань, посад найпочеснішим вважає лауреатство премії свого земляка академіка Павла Тичини.

А тоді, після перших збірок поезій, коли він все настирливіше загнуздовував Пегаса у польоті на Парнас,  несподівано прийшла підтримка не тільки від Павла Тичини.  Його здібності, наполегливість, філігранну працю над словом помітили і прилюдно позитивно оцінили інші класики. І серед них – Володимир Сосюра, Максим Рильський, Андрій Малишко. Як тут крилам не вирости?! Звісно, мати підтримку і таке схвалення від маститих авторів – справа приємна і корисна. Але більш важлива підтримка масового читача. Це добре розумів Дмитро Андрійович. І тому з кожною новою книгою в них не знайдете убогості художньої мови, все менше заідеологізованості, все потужніше звучать публіцистична риторика, приваблює архетипна семантика,  духовні, морально-філософські, етично-побутові аспекти життя-буття. Прочитайте його вірші, інші твори, подумайте над їх архітектонікою  схильного до філософічного сприйняття світу автора і ви неодмінно побачите, як поет і прозаїк стає на сповідь не тільки перед своїми земляками, не тільки перед рідним селом і краєм, де закопана  його пуповина, а й всією Україною. Це мов дорога Анатолія Погрібного, яка пролягає з маленького лісового Мочалища на півдні Чернігівщини  до столиці України – Києва. Приємно, що словом і ділом сприяв будівництву цієї магістралі й Дмитро Головко з однодумцями-патріотами. І цією дорогою, за словами журналіста Андрія Лотоцького,  всі ми «сьогодні йдемо» і веде вона «до української України…»

У багатьох творах він показав  свою майстерність вплітати в художню частину свого прозового твору документальні розповіді живих свідків. Візьміть його «Чорне крило недолі». Там що не рядок, то вражаючий ефект достовірності,  співпереживання та невимовного болю з потрясінням від пережитого. Переконаний, з уяви кожного читача довго не зникне живий, а не вигаданий образ сільської церкви, отієї, що «на майдані, де революція іде…», спаленої дотла нацистами. До речі, допомагали їм у цьому страшному злочині рашистські посіпаки-власівці. А як вміло і майстерно поет демонструє свою архітектурну майстерність, коли зводить символічні мости між героїчним й трагічним минулим та сучасним України. Пошлюся хоча б на поему «Батурин». Саме там йому вдалося заглибитися в одвічні причини ненависті й жорстокості північного сусіда, який упродовж століть розбійницькими методами вторгається на українську землю, безжально палить, руйнує, вбиває українців. Як колись у Батурині, рашисти знову в огонь «жбурляють немовлят, щоб мене наросло «хохлят…»

Крок за кроком із зростанням літературної майстерності поет  стає улюбленцем Музи. Його літературні твори кладуть на музику і багато їх вже десятиліттями звучать в ефірі та з різноманітних сцен як народні пісні. Не перелічити, скільки окремих солістів, аматорських та заслужених хорових та ансамблевих колективів співають як народну пісню «На зорі мене, мамо, збуди». Люди старшого покоління пам’ятають, як з гучномовців у кожній оселі з вечора до ранку линула ця пісня Дмитра Головка.  Поруч з  піснею його побратима Василя Діденка «На долині туман». Така популярність і радувала, і тривожила. Адже всі ми знаємо, як більшовицькі ідеологічні цербери замордували славного пісняра Василя Діденка. Гримів грім і над головою Дмитра Головка.

До слова, зміст пісні «На зорі мене, мамо, збуди» пророчий. Пам’ятаємо, як її автор обіцяв наносити води матусі із далекої криниці на цілісінький день. Тепер така ж криниця розташована від оселі Дмитра Андрійовича в Мочалищі за 150 метрів. І ні в нього, ні в дружини уже нема мочі носити відрами  з неї додому воду. Вперше за багато десятиліть цього року вони літували в столиці, а не в селі. Та повернуся до пісенної творчості ювіляра . Зокрема, згадаю пісню «Бобровиця» – вона стала своєрідним гімном колишнього   районного центру Чернігівщини. До переліку популярних можна додати пісні на його слова «Вечірнє адажіо», «А мати жде», «Новорічна співанка». У багатьох зонах бойових дій російсько-української війни наші бійці співають  «Приїхав хлопець із АТО». Додам, що не так давно видавництво «Волинські обереги» порадувало читачів та шанувальників творчості Дмитра Головка збірником пісень «Усе освячене тобою». Там більше двадцяти пісень його авторства, які й сьогодні є в репертуарах колективів та солістів.

Один з героїв сучасної української літератури чи то свідомо, чи у відчаї заявив, що треба бути великим сукиним сином, щоб прожити в цьому світі таке довге і творче життя. Такий суворий виклик спростував своїм життям, творчістю, активною життєвою позицією Дмитро Андрійович Головко. Дослідники ще колись проаналізують через мікроскоп його життєву ниву і дорідний урожай на ній. Можливо, й сам ювіляр тряхне сивиною і навіть після пережитих цьогоріч операцій на серці візьметься за мемуари. Але вже сьогодні можу ствердити: попри всі потрясіння, всупереч всім викликам він не став гвинтиком і коліщатком отієї заідеологізованої літературної машини, не став стверджувати і розповсюджувати брехні, що вже «комунізму далі видно»… І як тут не згадати слова ліричного героя одного з творів Дмитра Головка, який запитує: «Хто, поете, признайся ти єсьм?/Чи акорд? А чи порив? Чи глина?\ – Я  – буття. Я у леті увесь,\ Міжчасова нервова клітина…» І дуже прикро, що на путі у Дмитра Андрійовича, як і його товаришів з «батальйону молодих та відважних» та й маститих поетів аж занадто багато  було «трутизни, глупоти і пілатів».

Без сумнівів відзначу й те: таємниці творчості й популярності патріарха і аксакала сучасної  української літератури  варто шукати у пророчих рядках  його геніального земляка Павла Тичини. Це ж його слова «з глибокої пий ти криниці, / сьогоднішній вловлюй розмай, / нового нема без традицій, / Все цінне у серце приймай…» стали справжнім дороговказом на творчому шляху, не догмою, а керівництвом до дії на літературній ниві, яка триває ось уже не одне десятиліття.

З роси ж і води та кожної української калабаньки Вам, Дмитре Андрійовичу, славному представнику батальйону шістдесятників, на многії і благії літа. Вірю, з роками на зміліє Ваша талановита ріка, а творча невситимість Вашої мистецької натури, виплеканої тичинівським краєм, щороку буятиме веселковими барвами, мов мальви на подвір’ї Вашого осідку в Мочалищі.  Будьте ще довго таким молодим і завзятим на користь Україні!

Микола ГРИНЬ, член Національної Спілки журналістів України, лауреат Міжнародної мистецько-літературної премії імені Пантелеймона Куліша

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.