Дмитро Павличко: «Україно, ми йдемо до бою — дай нам смертоносного меча!»

408

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка.

 

Ця стаття про духовну присутність Тараса Шевченка в творчості Дмитра Павличка була написана на початку цього року, проте не став міняти чи дописувати в ній жодного слова, поготів, що відображена в ній ще до російського вторгнення в Україну позиція національного і світового класика лише підтверджує його викривально-пророче ставлення до Московщини та москалів.

 

«Віку двадцять першого предтечо, я до тебе одного молюсь»

У двадцять сім років Дмитро Павличко написав вірш «Поет не вмирає» (1956), яким і визначив осердя екзистенційного протистояння Шевченка з його та України ворогами:

— Умре… — Всміхнуться очі злі

І знов застигнуть в отупінні.

Умре, щоб жить на Україні.

Щоб вічно жити на землі!

Наступні десять років були періодом інтенсивного й системного заглиблення у біографію та творчість українського Кобзаря в процесі роботи над Шевченківською тематикою. На початку 1960-х років поет Дмитро Павличко разом із режисером Володимиром Денисенком створив яскравий, проникливий сценарій кінофільму «Сон» (1964) про дитячі та юнацькі роки Тараса Шевченка.

У 1964-му, тобто в рік 150-літнього ювілею Кобзаря Дмитро Павличко написав блискучу статтю «Тарас Шевченко», в якій зробив фундаментальний висновок:

«З ідейного погляду творчість Шевченка — мабуть, найважливіша, найреволюційніша і найпрекрасніша істина не тільки XIX, але й XX віку. Якби вона мала форму філософського трактату або державної відозви, ворогам поступу й правди можна було б її замовчувати, передавши на їдло музейним мишам. Але Шевченко свої суспільні ідеали проголосив як поет. Він дав їм силу художнього образу і таким чином зробив їх душею народу»[1].

В тому році Павличко виголошує молитовно-найдорожче:

Тарасе! Правдо вогнелика!

Мій боже, вірую — ти є!

Твій біль, твоя журба велика

Ввійшли навік в єство моє.

Всім своїм єством душевним, успадкованим від батьків[2], шестидесятник Дмитро Павличко виколисав істинну, неперевершену поезію «Молитва» (1965), порівнянну з Шевченковою «Молитвою», написаною століття до того, за своєю щирістю, вірою, глибиною:

Отче наш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі як правда сущий,

Б’ющий у неправду, наче грім.

 

Ти, як небо, став широкоплечо

Над літами, що упали в грузь;

Віку двадцять першого предтечо,

Я до тебе одного молюсь.

Вдумайтеся, на початку брежнєвських часів і на порозі злощасного застою член КПРС із 1954-го українець Дмитро Павличко відверто молився не комуністичній ідеології, а виключно Тарасові Шевченку — творцю нації, клеймив радянські літа грузькими, тобто такими, в яких країна загрузнула, застрягла… Отже, офіційна клятва ХХІІ з’їзду партії в жовтні 1961-го, що тодішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі, також упала в грузь… У той час, коли вищою правдою в країні вважалася Програма будівництва комунізму, яка офіційно сприймалася як історично-щаслива неминучість, великий українець заявив, що носієм сущої, вогнеликої, невідпорної, громової правди є Тарас Шевченко…

Навіть у науковому вимірі вартість такої поезії вища від купи монографій, поготів, що в ті часи у них не можна було висловити й дещицю поетичних істин Павличка.

Поет єдиний оголосив українського Кобзаря предтечею ХХІ століття й тим означив історичний вектор становлення і розвитку Нової України, про яку писав Михайло Грушевський. А коли через чверть століття вже постала незалежна Україна й робила свої перші кроки в абсолютно новій історичній реальності, Дмитро Павличко скаже знаменні слова: «Нам потрібно буде Шевченка і в тому тисячолітті, в яке от-от відчиняться двері».

Не кажу, що всі Дмитра Павличка почули й зрозуміли, але з історичної дистанції більш як у півстоліття добре видно, що тоді Україна знайшла поета-пророка, який, подібно до Тараса Шевченка й Івана Франка, прозирав у майбутнє, відчував вітер історії, який гнав уперед події, передбачив українську рятівну крутозламність на рубежі століть і тисячоліть.

У цьому буремному контексті не можу не згадати хвилюючу Павличкову поезію зовсім іншої наповненості й тональності — «Шевченкова верба», написану 1978 року. Нагадаю, що на початку свого Щоденника, 17 червня 1857 року, Тарас Шевченко занотував, як у жовтні 1850 року, коли його перепроваджували з Орської фортеці в Новопетровське укріплення, «у Гур’єву-містечку я на вулиці підняв свіжу вербову палку і привіз її в укріплення, і на гарнізонному городі ввіткнув її в землю… Вона дійсно ростки пустила, я ну її поливати, а вона — рости…» Засланець Шевченко прагнув частіше бувати під «улюбленою вербою», «завітною вербою», згадки про неї належать до найзворушливіших записів у Щоденнику. Свого часу Павличків близький друг Андрій Малишко писав у вірші «Тарасова гілка» про те, як у 1963 році з Казахстану «гілку верби від Тараса з неволі везли на Вкраїну…»

У Дмитра Павличка читаємо:

Летіли ми на свято до Канади,

Везли з собою вутле деревце —

Тендітну правнучку верби тієї,

Що в Косаралі посадив Тарас.

Дмитро Васильович, який у літаку «брав на руки миле вербенятко», постає дивовижно ніжним і ліричним: «О моя вербичко, о мій листочку, плеканий слізьми!» Хоча неочікуване деревце намагалися не пропустити на в’їзді до країни, Павличко домігся свого й таки посадив його на канадській землі, де проживає багато українців, які в той час «стояли і співали “Заповіт”».

Через сорок літ після публікації дивовижного вірша зателефонував я поетові з проханням дозволити згадати про нього в одній із моїх шевченкознавчих статей. Розмовляючи з Дмитром Васильовичем, одразу відчув, що він і досі хвилюється, згадуючи Шевченкову вербу…

…Оця тужлива деревина

Йому нагадувала рідний край

На засланні. Вона слізьми пустиню

Перетворила на родючий грунт!

Дмитре Васильовичу! Схиляюся перед Вашою неповторно-щирою любов’ю до Тараса Григоровича…

 

«Шевченко зібрав у собі страждання всіх синів України…»

Наприкінці ХХ століття Дмитро Павличко виголосив ряд промов, написав статті, дав інтерв’ю, присвячені Тарасу Шевченку[3], які вкрай важливі для нашої теми. В них містяться висновки, спостереження, застороги, котрі необхідно пам’ятати. Можу коротко заторкнути лише деякі з них.

Поет, як ніхто, точно й вичерпно сформулював вселенську значущість творчості Кобзаря, зауваживши, що до Шевченкової поезії неможливо підходити з міркою тільки української або тільки всеслов’янської повноти. Павличко бачить універсальну постать, котрій властиве з бігом часу виростати, наповнювати європейського і всесвітнього читача дивиною людинозвеличуваного, щирого, непримиренного до найдрібнішої кривди й олжі бунтарського духу. За словами поета, Шевченко входить своєю вулканічною соціальною пристрастю у всі всеземні соціальні струси, в суперечливі, болісні процеси формування нового, справедливого світу[4].

Проте найперше геній і доля Шевченка належать Україні: «Він зібрав у собі страждання всіх синів України, що народились до нього. В його слові закладена незнищенна енергія поколінь, ним покликаних до боротьби за свободу». Шевченкова енергія передалась нам, вона перебудувала український пошевченківський світ, вона тягнула протягом ХХ століття поїзд української Історії від однієї станції самостійності до наступної, аж до наших днів: «Шевченко вибавив нас із неволі»[5].

За рік до здобуття Незалежності, в 1990-му, Павличко висловив пронизливі думки, сформулював болісні імперативи:

«Шевченко перестраждав разом з нами по тюрмах і концтаборах — там його читали, він був надією тих людей[6]. І коли ми хочемо сьогодні якось самих себе оцінити, перевиховати, зробити переоцінку моральних, мистецьких і суспільних вартостей, то знову починаємо від Шевченка. До кого б з класиків ми не притулилися, завжди відчуваємо певну історичну дистанцію. Шевченко — не такий: немає на ньому історичної пилюки, яка лежить і на найгеніальніших творіннях інших поетів. У цьому, мабуть, його сила, але в цьому і наше нещастя. Добре, що ми дотепер маємо в його особі совість і честь, але трагічно те, що нічого не сталося за ці десятиліття. Ми повинні були б розвиватися і тепер уже думати дещо інакше, інакші проблеми вирішувати…»[7].

Перечитавши ці рядки через більш як три десятиліття, здригнувся від усвідомлення глибини Павличкової мудрості, настояної на боліннях за Україну[8], й водночас явного, сказати б, методологічно-застережливого посилання в майбутнє… Трагічно, що в останні роки Шевченкові совість і честь не пов’язуються в українському народові з можновладцями…

На початку нового, ХХІ століття — 1 вересня 2002 року — Дмитро Павличко прочитав лекцію перед студентами і викладачами Києво-Могилянської академії на тему: «Українська національна ідея та її значення для утвердження державної незалежності України»[9]. Про це нині мало пишуть, але текст цієї праці свідчить про власне наукове дослідження поета з історії козацької України, викладене в блискучій публіцистичний формі. Дослідник виснував, що поезія Шевченка надала його особистісному чуттю національні виміри, вона діє як відсвіжуючий дух гідності й відплати не лише за горе всієї України, а й за приниження кожної особистості, яка не терпить рабства і готова не ридати, а відплатити ударом за образу своєї честі: «Українська ідея в розумінні Шевченка належить до сутності світу і мусить бути явлена Богом, який у тій сутності перебуває… Шевченко вніс в українську ідею титанічну емоційну силу, що стала релігією нації… Духовне життя в творах Шевченка ставало майже рівнозначним перебуванню в свободі». Відому максиму Кобзаря щодо москалів і українців — «У їх народ і слово, і у нас народ і слово» — Дмитро Павличко розкрив як імператив окремішності не лише культури, але й держави.

В цьому контексті необхідно відзначити, що в наш час Дмитро Павличко постає наймасштабнішим після Михайла Грушевського діячем, який різко виступає проти феномена «хохла» — внутрішнього ворога українця: «Хохол для тебе — небезпека, / Страшніша за указ царя». Нагадаю, що в Шевченковій поезії зневажливе прізвисько хохол зустрічається лише один раз і то не вкраїнськими вустами вимовлене. Пам’ятаєте в поемі «Сон» (Комедія)? Розповідач стикається з учасниками помпезно-безглуздого петербурзько-царського параду, і йому зверхньо-поблажливо пояснюють: «Экой хохол! / Не знает параду. / У нас парад! Сам изволит / Сегодни гуляти!» Павличко несе в генотипі Шевченкові відразу й нещадність до промосковських українців, їхнього, говорячи словами Грушевського, «українського самозречення», і саме до Кобзаря звертається за духовною допомогою:

Тарасе, дай мені вогню,

Твою ж бо правду бороню!

Так, бороню перед хахлами

В державних кріслах…

До речі, працюючи на початку століття в Національному культурному центрі України в Москві, багато разів стикався з посиланнями пихатих російських відвідувачів на те, що, мовляв, український Кобзар аж ніяк не міг обійтися без російської мови й саме нею написав свої повісті, деякі поеми й навіть щоденник. Але в арсеналі моїх шевченкознавчих осягнень почесне місце займали невідпорні формулювання Дмитра Павличка із його передмови до Шевченкового «Кобзаря», виданого 1990 року у «Веселці», про те, що в репресивних умовах заборони української мови це був вимушений акт душі, відірваної від свого національного середовища: «Зрештою, не в російській мові бачив поет загрозу для існування українського народу, а в денаціоналізації, яку за допомогою російської мови провадили в Україні всі установи царської влади»[10].

Що й говорити, вміє Дмитро Васильович афористично й красиво проректи здобуті ним самим істини… Поет звертає увагу, що й більш як через століття після Шевченка «руський мір» фактично користується царськими, імперським методами, тому «помилково було б сказати, що він завершив своє діло і може відпочити».

 

«Встаю, щоб знову послухати Шевченків Заповіт…»

Познайомився з Дмитром Павличком у Культурному центрі України в Москві, він одразу зрозумів, що саме через нього незалежна Україна вперше стверджувала тоді справді самостійну державну культурну політику за кордоном і доклав до цього великі зусилля. Коли чиновники намірилися комерціалізувати роботу духовної установи, Герой України Дмитро Павличко у квітні 2015 року звернувся до Президента України з листом, в якому заявив, що Культурний центр України, «незважаючи на війну й реальні загрози, продовжує системну пропаганду Шевченкової мови в оточенні служників кремлівської Москви й достойно тримає український прапор на Арбаті».

Вдячно згадав я про це на презентації Павличкової книги поезій «Омела» у Національному музеї літератури в грудні 2017 року. В її заголовному вірші Дмитро Васильович сказав про своє покликання:

Але буду я націю виривати з ясиру

Язика, що винищує мову мою.

Рідна земле моя, тополина й соснова,

Омелою обро́сла, я тобі поясню, —

Знай: свобода твоя — то життя твого Слова,

Непорочно ясного, наче серце вогню.

Поет ясно й переконливо показав, хто ми є й у чому полягає драматизм історії нашої:

А ми — народ, що народився з мови,

Палаючої на кострах Москви.

Виступаючи на Майдані 23 січня 2014 року, Дмитро Павличко заявив, що «нема такої зброї на світі, що здатна знищити слово Шевченка й Франка»…

Я вірю в Україну, в рідну мову,

Що в кігтях двоголового орла

Вмирала й воскресала знову й знову,

І в муках нашу душу зберегла…

Майже півтора десятиліття очолюючи Національний культурний центр України в Москві, повною мірою переконався у нездоланній силі й полум’яності Павличкових антимосковських поезій, адже близько-близько бачив очі схвильованих українців, які в самому серці Москви слухали, скажімо, його вірш «Я вбитий був під Крутами…» (2012):

Я, кулею московською

Пробитий на проліт,

Встаю, щоб знов послухати

Шевченків Заповіт.

В одній із публікацій зустрів я пояснення: «Тут ідеться не про вірш “Заповіт”, а про ту духовну спадщину, яку Тарас залишив нації». Та насправді в Москві особливо глибоко усвідомлюєш, що серед Шевченкових духовних заповітів найперший — «кайдани порвіте», бо йшлося про московські кайдани…

Тому в Павличковому вірші «Перемога» з Майдану, який і порвав московські кайдани, читаємо, затамувавши подих:

Майдан стоїть. Співає празникові,

А ти, як учень, шепчеш «Заповіт».

Ти — переможець, ти — народ, ти — слово,

Що творить правди і свободи світ.

Геній Павличка виявляє себе ще й у тому, що він знає Тараса Шевченка більше й глибше, ніж ми, тож долаємо з ним не лише поетичні, а й освітянські вершини, відкриваємо нові, незвичні ракурсні перспективи розмислів над Шевченковими текстами. Нагадаю лише мимохідь висловлену більше як три з половиною десятиліття тому думку про те, що «в “Заповіті” Шевченко звертається не тільки до українців»[11].

До речі, мені доводилося чути від окремих відвідувачів Культурного центру, що «совєршєнно нєдопустімо і очєнь опасно пропагандіровать в двух шагах от Кремля» поезії Дмитра Павличка. Між іншим, якщо комусь здається неймовірною, чи ще гірше — надуманою така наша діяльність на московському Арбаті, пропоную відкрити мою книгу «Москва у творчій долі Тараса Шевченка», що вийшла в російській столиці на початку 2015 року українською мовою (!), котру закінчую цитацією Павличкового вірша «Молитва» зі зверненням до Господа, виголошеного наприкінці 2013 року на київському Євромайдані:

Тож яви нам всі майбутні дати,

Відповідь на запит наш яви:

Скільки ще разів нам помирати

Й воскресати на хрестах Москви?

Там само можна прочитати й уривок із «Берестечка» Ліни Костенко, в якому устами Богдана Хмельницького виснувано: «Аби лиш не з Москвою. / Хай Україну чаша ця мине…».

Так от, я сприймав «російскіє предостєрєженія» як унікальну позитивну оцінку нашої роботи. Нагадував у відповідь, що на початку цього століття у нещадному до московитів вірші «Пам’ять» (2002) Дмитро Павличко мирно й зважено виклав теоретичну позицію вже незалежного українського народу:

Ми вас не любимо, та жити

Потрібно так, щоб ворожда

Нас не спалила…

Росія не почула, не захотіла почути… В умовах гібридної війни Московщини проти України Дмитро Павличко по-шевченківськи жорстко сформулював імператив української відповіді:

Нас живих і мертвих бити буде

Братньо так — смертельно, з-за плеча,

Доки ти не встромиш їй у груди

Кованого, братнього меча.

Це значно грізніше Шевченкової фіксації того, що ми «скородили списами московські ребра». Та ж і загроза з боку Москви зросла незмірно…

 

«Клади фундамент рідної держави на сповідях Шевченкові й Франкові»

Повернувшись до Києва влітку 2015 року, раз у раз зустрічався з Дмитром Павличком аж до кінця 2019 року (до пандемії) в редакції Всеукраїнського культурологічного тижневика «Слово Просвіти», де він постійно друкував свої поетичні й публіцистичні твори. Пам’ятаю Павличкові «П’ять пісень», найперше рядки з «Листа укропів» до Путіна:

Думай, нащо здалась та воєнка —

«Крикну, гавкну: «Крим за мить візьму!».

Крим ти взяв, та не здобув Шевченка

І землі, належної йому.

У величезній кількості Павличкових поезій Шевченко духовно наявний, але, зверніть увагу, варто Дмитру Васильовичу назвати його прізвище, безпосередня присутність Шевченка, здається, містично множиться й історична правота поетового слова постає ще непорушнішою… Це стосується й Івана Франка, безприкладно глибоке осмислення якого Павличком вимагає окремої розвідки. Ось у вірші «Три слова» (2018) висловлено невідпорну поетичну інвективу:

А ти повинен бути наготові

Розбить Москву, що йде з-за Перекопу;

Ти на самій межі своєї крові

Клади фундамент рідної держави

На сповідях Шевченкові й Франкові.

Назавжди запам’ятав як геніальний поет і трибун читав мені з автографа свої вірші, принесені в редакцію. Скажімо, в грудні 2018 року почув од Дмитра Павличка його вогненний вірш «Геть від Москви!», близький духом Шевченковим пристрастям. В устах українського патріарха визвольної поезії пронизливі рядки запеклись історичною інвективою: «Геть від Москви! Там сплять царі криваві; / І сниться їм, що нас женуть вони в Сибір…»

Зізнався тоді Дмитру Васильовичу, що в моїй душі поселилися його пронизливі строфи з вірша «Ми з москалями — не один народ…»:

Ми з москалями — не один закон,

Ми на своїй землі, вони — заброди,

Вони — катуші, вбивства і полон,

А ми — повстанці й прапори свободи.

 

Україно, янголе з трубою,

Будь сьогодні нам за сурмача!

Україно, ми йдемо до бою —

Дай нам смертоносного меча!

 

Ми з москалями — не одна війна,

Була сто перша — буде ще сто друга,

Коли впаде кремлівський Сатана,

А ми від зброї вернемось до плуга.

Цей вірш написано в лютому 2015 року, тобто через два століття після народження Тараса, і він конгеніальний Шевченковому Духу й Слову.

У просторіні видатної Павличкової творчості розчинено, розлито Шевченкову духовну присутність, і вона не дає схибити в сучасній боротьбі за Україну. В цьому немає жодного пафосу чи перебільшення. В історичному потоці непідвладного людству часу кожна нація зінтегрувала духовні цінності, що дають змогу зберегти її генотип. Український духовний і душевний генетичний код — у Шевченковій творчості. Зміна коду загрожує існуванню духовної України, а спадкоємна творчість Дмитра Павличка виступає надійним гарантом його захисту й збереження.

[1] Павличко Д. Літературознавство. Критика: у 2 т. Т. 1: Українська література. Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2007. С. 54.

[2] У спогадах Дмитро Васильович розповів як у дитинстві діти вдома читали з батьками вірші Тараса Шевченка, а ще сам декламував їх із сільської сцени. В публікації «Про себе» (1981) є дивовижно-пряме зізнання: «Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші». По суті йдеться про те, що Павличко виріс із Шевченкового генотипу, переданого від батьків.

[3] Шевченко й сучасність. Промова, виголошена 11 березня 1984 року в Українському Робітничому домі в Торонто; Свято громадянської совісті. Виступ на відкритті Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» в Запоріжжі 9 березня 1987 року; Совість і доля. Виступ на відкритті Міжнародного Шевченківського форуму в Празі «Від серця Європи до серця України» 10 травня 1989 року (виголошений чеською мовою); «Золоте ядро Шевченкової творчості». Відповіді на запитання журналу «Всесвіт» (1990, № 5); Новий завіт українського народу. Передмова до книги Тараса Шевченка «Кобзар». Київ: Веселка, 1990; Геній Шевченка. Виступ на святі Т. Шевченка 16 березня 1996 року в Кошицях (Словаччина); Головна заповідь Шевченка (1995); Шевченкова молитва. Виступ на вечорі Т. Шевченка 9 березня 1998 року в Києві та ін.

[4] Див.: Павличко Д. Літературознавство. Критика: у 2 т. Т. 1. С. 68.

[5] Там само. С. 86.

[6] Яке доречне нагадування… Потрясаючу історію розповіла в журналі «Київ» (2003, № 1) уродженка Шевченкового краю, колишня ув’язнена ГУЛАГу Ніна Вірченко. У 1950 році в Тайшетському спецтаборі (Іркутська область) ув’язнені жінки читали напам’ять Шевченка: «В бараці чути і плач, і стогін… З кожним словом, рядком входимо в Україну. Сльози котяться по щоках, ніхто їх не витирає… Ми всі зливаємося і душами, і думками, стаємо одним цілим!.. Без Шевченка в таборі не вижили б…»

[7] Павличко Д. Літературознавство. Критика: у 2 т. Т. 1. С. 80.

[8] До речі, саме Павличкові належить хвилюючий словотвір «Шевченкове боління», яке, скажімо, є «ідейною і новаторською силою першого “Кобзаря”…» Чи поетове «боління за поневолений і зрусифікований рідний народ». За словами Павличка, «не може зникнути, запропаститись Шевченкове боління».

[9] У 2012 році київське видавництво «Основи» видало фундаментальну книгу статей Дмитра Павличка (1987–2011) «Українська національна ідея» в 2-х томах, в якій зібрано й шевченкознавчі здобутки автора.

[10] Павличко Д. Літературознавство. Критика: у 2 т. Т. 1. С. 83–84.

[11] Там само. С. 71.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!