“Українська літературна газета”, ч. 22 (340), 11 листопада 2022
ДО 110-Ї РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНДРІЯ МАЛИШКА
Влiтку 1953 року перед студентами Львова, якi по дорозi з Москви i Ленiнграда заїхали в столицю України на екскурсiю, виступала група київських письменникiв. Зустрiч почалася рано, о 10 годинi. Актовий зал медичного iнституту був переповнений. Крiм ешелону львiв’ян, зiбралося немало київської молодi. Читали вiршi й оповiдання вiдомi й видатнi майстри української лiтератури, але в пам’яткý один – Андрiй Малишко.
Я вперше побачив його. Невисока, мiцно збита постать, вiдкрите лице, випукле, високе чоло, сяйливий погляд карих очей, схiднi, мов пiднятi до польоту крила, брови (через них його називали монголом), темно-синiй костюм, вишита сорочка-гуцулка, золотистий тенор, палахкотливi, за побудовою природнi, з драматичною напругою вiршi, якi вiн читав напам’ять i при читаннi переживав їх щиро й чисто, нiби щойно вони були створенi, – все западало в душу i тривожило. Я 80 вiдчув: перебуваю в магiчнiй владi його поетичного й ораторського слова. Це вiдчуття приходило до мене завжди, коли я слухав Малишка. I тепер, як читаю його, в єствi моєму звучить молодий i рiдний голос поета, i на те звучання, на неповторнi iнтонацiї накладається його щемливе, неспокiйне й чесне слово:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я аж тремчу, коли на клич
Нiхто не прийде в самотинi,
I не люблю я двох облич,
Коли вони в однiй людинi;
Одне – тобi, друге – менi,
Пiд комплiментами й листами.
Блукають люди кам’ янi
З рiзноманiтними устами;
За стiл сiдають при тобi,
Байдужi в радостi й журбi
I патрiоти щодо мови,
Лякливо-мирнi суєслови!
Це – з книжки «Дорога пiд яворами», яка за десять чи за п’ятнадцять лiт ще буде написана, але вогонь для неї клекотiв у Малишковiм серцi вже тодi, 1953 року. Ненависть до байдужих, камiнних, дволиких суєсловiв проривалась у його творчiсть i, зрештою, заповнила її пiд кiнець життя, бо це було виношене й виболiле почуття. Я полюбив Малишка одразу, з першого погляду, з першої почутої вiд нього трибунної, нефальшиво-патетичної, а людської схвильованостi, за якою була його одна-єдина, нi на що в свiтi не схожа доля. Вiн читав свої хрестоматiйнi речi («Батькiвщинi», «Україно моя»), а також декiлька вiршiв i з голосної тодi книжки «За синiм морем». Я запам’ятовував його поезiї i мiг пiсля зустрiчi повторити їх слово в слово.
Сидiв я далеко вiд сцени, в залi, серед своїх товаришiв. I треба ж було одному з них (здається, то був тодiшнiй випускник Львiвської консерваторiї, мiй сердечний приятель Олег Вiтик), коли зустрiч уже скiнчилася, встати й сказати: «Товаришi письменники, мiж нами є один молодий поет, Дмитро Павличко, ми хочемо, щоб i вiн виступив!» Зал пiдтримав оплесками ту заяву, й довелося менi вийти на трибуну. Того року мала з’явитися моя перша збiрка «Любов i ненависть » (вона була вже у видавництвi), але поетом я не почувався. В присутностi Малишка я майже стратив голос, вiдвагу i взагалi так розхвилювався, що довго не мiг пригадати, як починається вiрш « Я син простого лiсоруба». То був на тi часи мiй найкращий твiр, i я читав його часто на студентських вечорах. Прочитав i тепер. Повернувся на своє мiсце i з залу побачив – Малишко гаряче аплодує менi. Радiсть велика. Нiби весняний вiтер, вона пiдхопила й вiдiрвала мене вiд землi. Але на сьоме небо я пiднявся, коли Андрiй Самiйлович зiйшов зi сцени, попрямував до гурту студентiв, де я знаходився, подав менi руку i сказав:
– Поїхали до мене в гостi! Є час ?
– Та є!
Стояла медвяна київська днина. Я думав – найщасливiша моя днина. Ми їхали в Малишковому « ЗIЛi». Господар – коло водiя, чорнобривого й плечистого Жори, а позаду – мало не вся президiя з лiтературної зустрiчi: Василь Кучер, Терень Масенко, Анатолiй Шиян, Олесь Жолдак. Спочатку ми порозвозили письменникiв по домiвках, а коли залишилися самi, Малишко спитався, чи не хотiв би я побачити в Києвi щось таке, чого нам, туристам, ще не показували. Я не знав, що сказати. Київ не був для мене зовсiм новим, ще не баченим. Я знав його трохи ще з того часу, коли 1948 року невдало вступав до столичного унiверситету (мене не прийняли на тiй пiдставi, що я галичанин). Тодi я вiдвiдав Лавру. З купленою в монахiв свiчечкою пройшов печери. Тодi ж я ходив на поклони до могили Лесi Українки на Байковому кладовищi. Я розповiв Малишковi про своє безталанне вступання на фiлософський факультет Київського унiверситету, про своє не дуже глибоке знайомство з мiстом.
Тим часом ми пiд’їхали до Андрiївського собору. В церкву, одначе, ми не зайшли. Малишко обронив фразу про те, що мати приводила з Обухова сюди його, ще маленького, i я не мiг вийти з подиву, як же це так: є на свiтi люди, що з дитинства мають можливiсть дивитися на Днiпро вiд Андрiївської церкви! Менi уявлялося тодi (та й тепер я так думаю), що то люди з особливим щастям.
На парковiй дорiжцi, що проходить вiд Андрiївського узвозу попiд рейками фунiкулера до пам’ятника князю Володимиру, Малишко розповiдав менi про Єлизавету Петрiвну, росiйську царицю, яка таємно вийшла замiж за Олексія Розумовського. В тiй оповiдi найбiльше зворушувала й захоплювала поета Олексієва мати, звичайна жiнка, горда козачка i з Козельця, яка нiбито сказала: «Якщо цариця хоче, щоб я поблагословила її на шлюбному рушнику з моїм сином, нехай приїде сюди!» Цариця приїхала, але наказала спершу побудувати церкви в Козельцi i в Києвi, а також палац у Києвi (потiм його стали називати Марiїнським), щоб пожити в ньому зі своїм фаворитом.
Малишко показував менi, де саме була прорубана просiка в лiсi на київських кручах, яка вiд Андрiївського собору спа82 дала вниз i пiдходила до переправи на Днiпрi. Та просiка була застелена килимами. Зiйшовши з порома, по тих килимах ступала цариця з фаворитом, а обабiч стояли на колiнах вдячнi малороси в запорозьких шароварах та жупанах, i вiтер розвiвав оселедцi на їхнiх рабськи схилених головах. Малишко вмiв розповiдати. Найулюбленiшим предметом його оповiдей була iсторiя України. Вона поставала часто перед його очима в живих образах. Кожен нещасливий поворот в тiй iсторiї мучив поета, нiби вiн винен був за все, що дiялося з волi недалекоглядної, але захланної козацької верхiвки, української шляхти, яка продавалася то королям, то царям, дбаючи за свiй добробут i пiдвищення своїх титулiв по канцелярiях сусiднiх монархiв. Але про багатьох ватажкiв та полководцiв запорозьких, особливо про Iвана Богуна, Малишко говорив пiднесено, впадаючи в непiдробний душевний трепет. Любов до героїчних натур, до мученицьких доль, до людей, якi щастя народу цiнували вище за власне життя, – це ядро невтишимого, болiсного Малишкового натхнення.
У розказуваних ним епiзодах iсторiї рiдного народу, якi вiн, мов композитор мотиви народної пiснi, обробляв і пiдносив до симфонiчного звучання, – чути було насамперед шевченкiвську ненависть до самодержавцiв, якi закрiпачили й сплюндрували Україну. Ось, проїжджаючи понад Днiпром, потьомкiнськими привидами щасливих мужицьких осель, Катерина II забажала побачити запорозьких козакiв. Фаворит береться влаштувати стрiчу. В одному монастирi, де по чернечих келiях доживали вiку козацькі лицарi, колишнi хортицькi оборонцi свободи, мало несподiвано для монархинi вiдбутися помпезне й вiрнопiдданче її привiтання. Монахам наказано одягнутися в кунтушi та шаровари, припнути шаблi, i коли прибуде найяснiша правителька, – нахилити перед нею свої посивiлi голови. Монахи погодились. «Приїжджайте», – сказали. I що ж? Завертають карети до монастиря, вiдчиняють царськi пахолки брами, а запорожцiв не видно. Не дзвонять дзвони, тиша й пустка надовкруги. Покинули старi дiдугани Господа Бога, щоб не поклонитися ненависнiй iмператрицi, пiшли в степ із бандурами за плечима i зникли в ньому, як тумани в житах… Малишко розказував i плакав.
Та було (не при першiй нашiй зустрiчi, а пiзнiше), вiн вишукував i веселi пригоди у своїй iсторичнiй пам’ятi.
Про виховнi методи Богдана Хмельницького Малишко розповiдав таке. Якось генеральний писар Вiйська Запорозького Виговський не виконав наказу, не написав до призначеного строку дипломатичного послання. Гетьман прив’язав писаря до свого лiжка, бив палицею, загнав пiд постiль i змусив там лежати.
А тим часом зiбрав нараду полковникiв у своїй свiтлицi. Участь у нарадi брав i писар, але подавав голос з-пiд лiжка.
– А ти чого там сховався? – iронiчно питав Богдан. – Вилазь!
– Не можу. Вiдбуваю покуту за непослух, ясновельможний гетьмане.
Коли в Києвi гостював Михайло Шолохов, я чув, як Малишко в однiй зi своїх застольних промов на честь росiйського живого класика говорив про Iвана Богуна як про певний прообраз Григорiя Мелехова. Йшлося не тiльки про те, що герой «Тихого Дону», як i Богун, мiг перекинути в битвi шаблю з правої руки в лiву, бо володiв однаково обома руками, а й про неприкаянiсть обидвох козакiв, яка походила з їхньої духовної непокори i вiчної невдоволеностi нi своїм оточенням, нi собою.
В одному своєму вiршi, звертаючись до яворової дороги, нiби до матерi, Малишко сказав: «Ти злiпила мене iз вогню України…» Це не метафора. Iстота Малишкового таланту нагадує кулю-блискавицю: вся вона з пекельної речовини, з болю, в якому столiттями горiла наша земля, з вогнедишної кровi, якою заправлена кожна буката чорної української ниви. Не раз про це говорилося й писалося, що пломiнь Шевченкового генiя розливався жилами Малишкового слова. Не хотiли цим нi тi, хто говорив чи писав про це, нi я не жадаю пiдносити Малишка до Кобзаря, а хочу сказати тiльки одне: iснує глибока спорiдненiсть мiж ними, яка до кiнця не буде вияснена нiколи, але серцем її вiдчуватиме кожен, хто знає i любить Шевченка, Малишка й Україну.
Та повернемось до нашої першої зустрiчi. Ми приїхали до Андрiя Самiйловича пiд вечiр. На моє здивування, нас чекав розкiшно накритий стiл. Мабуть, Жора, допоки ми гуляли днiпровськими схилами, органiзував обiд i повернувся за нами. Малишкову квартиру (на вул. Ленiна, 68) освiтлювало призахiдне сонце. Не можу збагнути досi, чому я так добре запам’ятав саме це освiтлення. Буквально плин, течiю променiв я бачив тодi в його домi, i все в тому промiннi видавалось менi загадковим i надзвичайним. Картини Пимоненка й Василькiвського, якi висiли на стiнах, здавалося, випромiнювали щось набагато важливiше, нiж те, що на них було зображено.
Я розглядався по великiй (як думалось тодi, по безкiнечнiй) оселi Андрiя Малишка, а коли погляд мiй упав на однi дверi, якi вели з їдальнi в сусiдню кiмнату, поет приклав палець до уст, нiби хотiв сказати, щоб я дотримував тишi. Але вголос вимовив:
– Там мiй батько!
Ми сiли за стiл. Малишко, його дружина Майя, Жора i я. Мене трохи здивував, навiть трохи збентежив тост за моє здоров’я, виголошений господарем у надто урочистому, хвалебному стилi. Я ще не знав, що Малишко шанує ритуал кавказький, що, нiби справдешнiй грузин, кохається в застольних промовах, якi для нього, як потiм з’ясувалося, були не раз репетицiями серйозних виступiв. Одначе фальш i порожня патетика в тостах взагалi дратували його. Для мене, вихованого на покутсько-гуцульських традицiях, де за обiднiм, празниковим чи навiть весiльним столом найдовшою i найвишуканiшою фразою було: «Дай, Боже, здоров’я», Малишковi тости-промови здавалися обрядовою новиною, до якої, зрештою, я скоро звик.
Не дiйшов наш обiд i до середини, як почали з’являтися в Малишковiй хатi його лiтературнi товаришi. Нiби на запрошення, приходили один за одним i сiдали бiля нас трапезувати. Андрiй Самiйлович радiв щиро приходовi колег, а Жора дбав, щоб було чим наповнювати чарки. З появою кожного нового гостя свято ніби починалося спочатку. Я почувався дуже незручно, входити в бесiду з письменницьким товариством не мiг, а та бесiда цiлком захоплювала господаря, який почав було вже й забувати про мене або, що гiрше, звертався до мене, як до постiйного учасника таких-от гостин та розмов у його хатi. Пiзнiше я не раз спостерiгав, як Малишко в спiлкуваннi з Максимом Рильським вiдчував дистанцiю, нiколи не дозволяв собi не те що панiбратства, а найменшого навiть слова чи пiвслова, якi могли б вiкову i всяку iншу вiдстань мiж ними зменшити. Але в поведiнцi зi мною вiн, на сiмнадцять рокiв старший за мене, намагався все зробити, щоб того старшинства не було. Вiд моменту знайомства вiн змушував мене звертатися до нього на «ти», говорити йому просто «Андрiю » i взагалi мати його за ровесника. Певна рiч, я цього не робив. Вiн був для мене не лише старшим, але, незважаючи на всi свої слабкостi й вади, якi я добре бачив, святим. Знову повертаюся до того першого нашого обiду. Прибулi гостi говорили високi патетичнi словеса на честь господаря. Це починало ставати надокучливим для нього. Пiзнiше я не раз бачив, як раптово змiнювався настрiй Малишка, як його майже дитяча лагiднiсть знiчев’я переходила в гнiв i навiть роз’ятрену лють. Того дня вiн розгнiвався, мабуть, на самого себе. «Отак сидиш i веселишся, п’єш i гуляєш, а батька забув покликати до столу!» – випалив зненацька. Нам стало нiяково.
– Тату! – вiн вiдчинив дверi до сусiдньої кiмнати.
– Ходiть посидьте з нами! Бачите, в мене гостi!
На порозi став Самiйло Малишко. На голову вищий за сина, сiдий, сивобровий, з вогненним поглядом чоловiк. Такi ж, як в Андрiя, розкриленi монгольськi очi, тiльки нiс горбатий. Обличчя вольове, постать начебто викарбувана з гранiту. Знаю, батько Малишкiв усе життя виправляв шкiру й робив чоботи. Але тодi в дверях стояв не швець, а старий козацький полковник, який все життя тримав шаблю в руках. Вiн постояв, ледь поклонився нам i зачинив за собою дверi. Це, мабуть, мало означати: дякую, будьте здоровi, я вам не товариш…
З тих пiр, буваючи в Києвi, гостював я щоразу в Андрiя Самiйловича. Траплялося це досить часто – чотири-п’ять разiв на рiк. Завжди заставав я в нього одне i те ж товариство i майже завжди бував там хтось i новий. Там я вперше побачив найближчого Манишкового приятеля Платона Майбороду. Не тiльки побачив, а й почув, як вiн на фортепiано (iнструмент був у поета вдома) акомпанував, а сам автор слiв спiвав славетну « Пiсню про рушник». Загалом за Малишковими застоллями найбiльше уваги й часу забирала пiсня. Андрiй Самiйлович знав сотнi – це без перебiльшення сказано – сотнi українських народних пiсень. Виспiвавши свiй репертуар, тобто кiлька десяткiв найпоширенiших пiсень, ми, його друзi, ставали слухачами, а вiн продовжував далi. А ще тiєї, а ще отакої! Терень Масенко говорив менi якось при цьому, що вiн склав реєстр Малишкових пiсень, i що є їх сiмсот сорок. Чи справдi iснував такий список? Не знаю.
Вiд Малишка треба було записати народнi пiснi, треба було їх видати окремою книжкою, i я збирався це зробити, але не встиг, бо вiдкладав на завтра, а завтра видалося сумним. Десь iз середини 60- х рокiв аж до смертi Малишка я вже не бачив його спiваючим. Вiн був ще веселим, але смiх його втратив глибину i дзвiнкiсть, ми починали спiвати, але вiн пiсля першої строфи стихав, робився печальним, мовчазним.
Востаннє Малишко зухвало веселим i розспiваним був, здається менi, восени 1965 року, як їздили ми з ним та з групою письменникiв-латишiв до Ужгорода й до Львова під час декади латвiйської лiтератури на Українi. У Львовi, в Будинку вчених, вiн виголосив тодi знамениту промову, закликаючи любити рiдне слово, картаючи й ганьблячи галицьких космополiтiв та перевертнiв за їхню байдужiсть до української культури. Малишко нiколи не впадав у пустопорожню фразеологiю, вiн нiколи не був патрiотом i з шорами на очах. Вiн розумiв, що iнтернацiоналiзм, у якому провiдним почуванням є пошана й любов не до материнської, а до iншої мови, – це фальшивий лозунг, за яким криється духовна немiчнiсть, пристосуванство, культурна деградацiя i, зрештою, цiлковитий занепад народу…
Коли ми повернулися до Києва, нас, тобто Малишка й мене як керiвника делегацiї, буквально вiд потягу запросили зайти до секретаря ЦК Компартiї України А. Скаби. Вiн уже був поiнформований тодiшнiм секретарем Львiвського обкому В. Маланчуком про виступ Андрiя Самiйловича. Очевидно, iнформацiя була наклепницькою, бо на нас А. Скаба накинувся, не даючи нам сказати й слова, з такими звинуваченнями й погрозами, що ми просто отетерiли. «Таких Малишкiв i Павликiв ми можемо наробити, як захочемо, десятки й сотнi! Запам’ятайте!» З цим благословенням ми вийшли вiд свого iдеологiчного наставника. З того часу, як видається менi, Малишко став писати ще краще, якось глибше й правдивiше, але смiятися так заливчасто, як ранiше, i спiвати вже не мiг.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/