“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
ДО РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА
Мову Григора Тютюнника можна порівняти з давньою гуцульською різьбою, в якій нема перламутрових квадратиків, трикутничків, що їх у візерунок на дереві почали вкладати пізніше ближчі до наших часів майстри. Його мова – в кожній фразі, в кожному реченні прозора, жива, рівна, незатерта, але й не словникова – відповідає стилеві мовлення, в якому виступає чиста, жодним чужорідним елементом не по фальшована правда життя.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хто чув, як Григір Тютюнник читав свої оповідання, той знає: жоден актор не міг з ним змагатися. Він цілком перевтілювався у свого героя, й було видно, що за допомогою перевтілення і писалися ті оповідання. Але він знав (і в цьому його найбільша сила) не просто у всіх деталях народну мову – але й долю народну, бо ж вона була і його долею. Його пекла і мучила судьба кожної людини, про яку він писав. Спочатку він переживав її горе, її смуток, її подивування світом, дружбою, любов’ю, щастям, а вже потім наслідував її жести, інтонації, слова.
Сценічний дар, яким славилася вся його шилівська родина Хтудулів, безперечно, була коренем його письменницького таланту… Щоб сказати про людину, що в неї «пісні очі», треба знати не лише її мову, не тільки її побутові призвичаєння та жестикуляцію, але й немічну, погаслу, бідну її душу. А ще треба вміти виразити одним словом оте своє проникливе і страшне знання. Григір Тютюнник все це знав і смів, як мало хто в нашій сучасній літературі.
Своє мистецтво осягнув він не одразу. Не одразу збагнув і своє виняткове покликання. Спочатку він почув тільки голос правди, а вже потім і голос рідного народу.
«Ось ти пишеш по-російськи… Ну, що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!..» Так говорив Григорій Тютюнник Григорові, братові своєму молодшому, тоді ще студентові, початкуючому російському прозаїкові… Мені, одначе, довелося бути свідком того, як спокій старшого брата урвався, як між братами зав’язалась гостра літературно-мовна баталія.
Це було у Львові зимою 1960 року. В приміщенні театру ім. М. Заньковецької йшло виїзне засідання правління Спілки письменників України. Старший Тютюнник (про молодшого я ще й не чув тоді) надрукував саме першу частину свого безсмертного роману «Вир»… Я й не здивувався, коли він сказав мені, вибираючи собі місце в залі театру:
– Сідай коло мене, щось маю сказати…
– Що ж ти хотів сказати?
– Приїхав мій брат. Студент Харківського університету. Пише по-російськи. Я хотів би, щоб ти поговорив з ним на цю тему.
– А що я йому маю сказати?
– Присором його. Він тебе знає й поважає. Прикро мені, рідний брат, а не слухає мене. Не розуміє, що російська мова пришла до нього не з молоком матері, а вже тоді, коли він підріс. Його материнська мова – українська, та й пише він про наших полтавських дядьків, про своїх-таки рідних колгоспників, бо дуже любить їх. А от ніяк не втямить, що російського письменника з нього не буде, а коли й буде, то – нецікавий, силуваний, убогий на слово.
Я дивився на чорнявенького хлопця на балконі, а він, спостерігши братове перемовляння зі мною, поглядав на мене. Його очі нібито казали: «Говоріть, говоріть, знаю, про що говорите». Коли в перерві ми з Григорієм підійшли до нього.., він перший почав розмову:
– Знаю, що скажете мені. Будете ганьбити, мовляв, полтавська галушка, а пише по-російськи.
– Та ні, не буду. Чого ж? Ви – не перший. До вас були Гоголь і Короленко. А кругла росіянка Марія Вілінська писала українською мовою. Та ще й якою!.. Буде ще один великий російський письменник із українця.
– Ні, не з українця, а з хахла! – не втерпів Тютюнник-старший.
– А може, справді ваш брат має рацію? Тоді, коли Гоголь починав писати, ще ж не було Шевченка, не було й віри в українську літературу. Отже, тоді йшли писати по-російськи хахли. А нині є народ, є Шевченко й Франко, Леся Українка. Нині навіть не знати, як назвати того, хто йде від своєї мови.
– Я виріс на Донбасі. Я навчався в профтехучилищі. Я працював у Харкові на заводі. Я служив у морфлоті. Де я мав навчитись української мови?
– Ти ж знав і знаєш її із Шилівки, – сказав старший брат.
– Знаю, але не настільки, щоб нею писати.
– А російську ти знаєш іще менше, – скипів Григорій. – Ти не знаєш ні української, ні російської мови. З ледарства не знаєш рідної мови!..
– Можу довести, що знаю російську, а як захочу, знатиму й українську.
– Ти ба, як захочу! Хвалько! А чому не захочуєш?
Молодший Тютюнник зблід. Він дивився на брата чорними блискавками своїх гордих очей.
– …Ось давай при Дмитрові позмагаємось, хто краще знає «свою» мову. Напишемо протягом наступного засідання до перерви хто скільки зможе: я – українських синонімів до слова «ходити»а ти – російських. Давай!
Ми повернулися в зал. Пленум йшов собі далі. Виступав Ярослав Чиж, знаменитий свинар. Він учив літераторів, як треба любити свою працю, а тим часом брати заповнювали свої блокноти словами.., впадаючи в шалену творчість неологізмів. Я донині пам’ятаю деякі слова, які написав Тютюнник-старший. Він писав і сміявся: «Прибарилитись» (прикотитися бочкою), «пішодралити», «швендяти» і т.д.
У час перерви ми знову зійшлися у вестибюлі. Понад чотириста слів, які можна вжити в художньому тексті у значенні «ходити», «іти», «рухатись», написав старший брат. Молодший написав шістдесят. Він знав наперед, що програє змагання, але його цікавили слова, які напише брат. Він узяв братів блокнот, почав читати і засвітився добротою. Мабуть, при кожному слові згадувались йому шилівські дядьки, які котяться, кульгають, лазять, шурують, пішакують і т.д, і т.д., тільки не ходять. Він подумав і сказав:
–А все ж українською мовою писати не буду. Українські письменники не пишуть, а змальовують.
– Неправда. Прочитайте Стефаника або… свого брата.
Гірко було мені усвідомлювати, що все те – правда. Якщо від матері відмовляються її діти, то, хоч якою була б вона лагідною, ніхто не повірить у її доброту. Але що вона винна, коли силою залізних обставин і законів життя син віддаляється від неї, виховується в інших людей і, зрештою, вже неспроможний повернутися до неї, навіть пізнавати її не хоче…
З Григором Тютюнником, коли він уже став українським письменником, ми згадували не раз той львівський епізод. Він любив лицедійно показувати, як ото я говорив з ним, наслідував мою інтонацію, мої жести. Не скаже ніхто, що саме остаточно повернуло його до рідної мови. Смерть брата? Українська пісня? Вдивляння в історію своєї родини і своєї землі? Любов до шилівських дядьків? Та, що б то не було, його творчість – не просто нещадна правда про тих його рідних і нерідних односельців. То – так само явина сили й незнищенності української мови. Вона все ж не відпустила його від себе. Він пізнав її, повернувся, і кожне слово, у неї взяте, наповнив голосом правди.
(*Павличко Дмитро Голос правди (Григір Тютюнник). Павличко Дмитро Біля мужнього світла. Київ: Радянський письменник, 1977. С. 152 – 156).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.