Дмитро Дроздовський. «Важко бути людиною серед біометалевих трансформерів»

234

ПОСТПОСТМОДЕРНА ЧУТТЄВІСТЬ У ЗБІРЦІ «ЛІКИ ЗІ СМЕРТІ» МИКОЛИ БІДЕНКА

 

Є поетичні твори, у яких закладено сенси, котрі усвідомлюєш лише з часом.

Поезія Миколи Біденка екзистенційна, тобто в її основі – розмисли суб’єкта лірики над тим, що визначає ціннісний бік життя. Але ж пам’ятаємо, що найважливішим чинником якого є смерть.

 

з усього лихого між світлом і тінню

бійся себе

бо тільки в собі серед вічно живого

ти будеш вмирати… вмирати…

вмирати…

(тут і далі цитовано зі збірки «Ліки зі смерті» М. Біденка)

 

Водночас ідеться про конструювання принципово нового у філософському вимірі художнього простору, який нагадує міф.

 

на обрусі скловатної зими я маю

360 доріг на 365 днів

і 5 банок бляшаного терпіння

куди сардинам голови не влізли

 

мені назустріч але наскрізь

тягнуться білі ниточки

літавців арахни з минущого літа

 

чи жаль мені що цей заплутаний клубок

знайшовся лиш у центрі лабіринту

як видно з аріадною ми розминулись долею

залишилась гіркота з якої видихались ліки

 

Тільки от переважно перед читачем міф цей має новий характер: постгуманістичний, у якому людина зростається з продуктом власним технологічних винаходів, результатами наукового фантазування.

 

я прикриваюся автомобілем

важко бути людиною

серед біометалевих трансформерів

 

скупчені в отари

вони пожирають подихи

залишаючи після себе примусове дихання

 

даремно язик шукає нейтралітету

у війні кислоти і металу

руйнуючи зуби

вилизуючи щенят чужих слів

зализуючи свої рани

 

Образи металу, кислоти, хімічних сполук, що визначають нову реальність і стають її чинником змін, наскрізні в збірці «Ліки зі смерті» Миколи Біденка. Йдеться про спробу поетичного осмислення взаємодії людського й постгуманістичного, трансформерського, якому притаманна фізична об’єктивність й суб’єктивна чуттєвість. А проте, в сконструйованому поетичному світі в результаті такої взаємодії й постає нова людина. Або ж навіть нова оптика сприйняття людини й реальності навколо неї.

У збірці «Ліки зі смерті» представлено спробу змалювати людину майбутнього на тлі людини теперішнього й минулого. Тільки от, як писав Міґель де Унамуно, людині важливо постійно думати про майбутнє, бо ані теперішнього, ані минулого вона змінити не може.

Минуле в Миколі Біденка постає виміром трансценденції, яка існує за межами раціонального осягнення, проте яка дає усвідомити цінність краси світу. Майбутнє – категорія небезпечного світла, бо ж ти достеменно не знаєш його природи. Ідеться про «світло», «яке не застало нічого».

 

в цьому переповненому світі

де для мене немає нічого

я сам відбуваюсь як диво

 

десь в найхолоднішій зоні совісті

спалахом світла яке не застало нічого

 

лиш це дивне відчуття

що спонукає миттєво вдивлятись

у вже погаслий простір і думати

що ж то було

 

Що станеться з людиною, яка від античних часів прагне здобути омріяну свободу? Чи вживлення технологічних ґаджетів буде тим, що подарує свободу? Чи Бог – лише ілюзія, яку винайшла людина; чи, навпаки, людина – це ілюзія Бога. Навіть за найтрагічніших обставин. У найжорсткіших картинках реальності в поетичному світі М. Біденка натрапляєш на «господа», якого, проте, в цій тканині часу й людини записано з малої літери:

 

нічого… більше нічого

одну соломину господи

тільки одну соломинку

пошли в моє життя

 

Мотив свободи, пошуки сенсу, сприйняття людини в змінних реальностях часу – ці мотиви наскрізні в поетичних творах Миколи Біденка, а отже, така сенсобуттєвість художнього світу потверджує, що перед нами – поет-філософ. Візії художньої дійсності спонукають замислитися над тим, що визначає квінтесенцію людського: і в цьому допомагає інтертекстуальний вимір збірок, алюзії до Шекспіра й інших велетів минулого. Інтертекст стосується тих творів літератури, у яких схоплено глибинну психологію людини, хоча й показано, що одна з визначальних рис такої психології – змінюваність. Майбутнє – технологічне, технічне, воно представлене візіями постапокаліптичного й трансгуманістичного «машиннолюдського» світу, що загалом є доволі новим і нерозробленим мотивом в українській поезії. Поет шукає відповідь на запитання про те, куди сьогодні пливе корабель людства:

 

куди пливемо ми на кораблі

що час від часу відчуває себе безлюдним

чи то островом понеділка населеного п`ятницями

 

Часом, щоб подивитися на себе й зрозуміти, куди рухатися, недостатньо послуговуватися наявним знанням. Потрібно змінити кут зору, сам ракурс, за допомогою якого сприймаєш світ. У філософії це має назву «коперниканський поворот». Поезія Миколи Біденка нагадує такий поворот у сприйнятті людини: читач усвідомлює, наскільки «складною є людина проста».

 

між головою і серцем

щось стоїть на виході душі

 

хто пробував перекусити пуповину

перегризав собі горло

 

І в цьому вбачаєш уже сьогодні постпостмодерну сутність поетичного світу, у якому транс– поєднано з одвічними шекспірівськими істинами. Щоправда, самих істин у «голому» вигляді вже недостатньо, бо ж Гамлет – це і принц данський, і Офелія, і Йорик водночас, написані знову з малої літери як вияви ідентичності, психологічні виміри нової постгамлетівської людини.

 

мертвоговоріння в середовищі живих об’єктів

феномен

 

черепа що заволодів живим ротом

 

гамлета

котрий намагається звучати йориком

і офелією одночасно

 

Такий образ сюрреалістичний, супрематичний, імажиністський і, я би додав, «квантовий». Ідеться про схоплення нових граней традиційних літературних образів і сюжетів, які досі не були помислені в контексті традиційних творів світової літератури. Микола Біденко створює образи з гри розуму, яка породжує не просто чудовиськ, а нову якість людини, репрезентуючи новий тип ідентичності, де немає сталості, а є переходи, де немає жіночого й чоловічого, мирського й божественного, а де все існує в переплетінні між різними шпаринами квантового буття.

 

це виміри покірності

інтонаціями голосу

і формування виразу ритуальної маски

в книжкової шафи

 

Художня дійсність Миколи Біденка містить здатність до виходу за межі наявного знання. Ти не знаєш, куди повернеться хід думки, якою буде логіка саморуху, яка розпочинається в наративних віршах із певної «прозової» ситуації, діалогу з уявним співрозмовником (Кононовичем) або Іншим. Така ситуація перетворюється на кассандрівську візію майбутнього.

Суб’єкт лірики в поезія залишається емоційно «живим», через його серце й розум проходить біль світу. Але водночас є тут і дистанційованість від світу болю й екзистенційцних «розривів», спроба продукувати те, що надходить із іншого виміру, причому суб’єкт лірики робить це відсторонено, ніби прилад, через який проходить нова інформація. У такому поетичному світі речі живі, а люди застиглі. І на тлі таких картин відчутний мотив руху, який набуває неевклідової характеристики.

 

пам’ятник швидкості – завислий вертоліт

дивиться на нашу кров

тремтячими очима застережень

 

повітряні знаки як мовні карби

що стримують плинність

зникомого в гладь п’єдесталу води

 

це нинішні враження в майбутньому часі

від кроків наближення

кам’яного господаря

 

нерухоме мов калюжка світло

світлофора стиглість нерухома

 

Те, про що йдеться в поезіях М. Біденка: це майбутнє чи теперішнє? Чи йдеться про те, чого взагалі немає, бо все це – лише вигадка і гра розуму; чи це реальність, яка поки що не дається більшості в раціональному розумінні, але яка має право на існування, бо ж усе, що існує в поетичній уяві, може одного дня перетворитися на фізичну реальність.

Гра з реальностями, вихід за межі фізики в метафізику, яка знову стає фізикою – це ще один суто постпостмодерний хід поетичної думки, властивість метамодерністського художнього світу, у якому важливо схопити сенс. Гра заради гри більше не задовольняє суб’єкт поезії, бо ж безсенсовість – така сама ілюзія, як і можливість схопити сенс у його остаточній з’яві. Микола Біденко в романтичному ключі наближається до промовляння сенсів майбутнього, подібно до Кассандри в драмі Лесі Українки чи античних творах, але водночас він розуміє, що істина – не в онтологічних абстракціях, а в тому, що проходить через людину, що, зрештою, є людиною. Істина в матерії, в найменших її виявах. Те, що суб’єкт поезії може залишити, робить його вільним. Те, чого він не відпускає, прив’язує його до реальності, з якої вже час вибиратися:

 

відчиняючи й зачиняючи двері

я завжди залишаю щось за дверима

 

колись непомітно вони зачиняться

переді мною

 

чи все-таки за мною

“Українська літературна газета”, ч. 13 (279), 3.07.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!