«Невеличка драма» (режисер-постановник — Ігор Білиць) у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка — вистава (прем’єра відбулася 3 й 4 квітня 2025 р.), що оприявнює одвічний конфлікт між афектом і раціо; питання, яке багато століть цікавило європейських філософів і митців.
Дискурс українського модернізму початку XX століття по-особливому розкрив це питання в прозі Валер’яна Підмогильного та інших представників покоління, яке назвуть «Розстріляним відродженням». Нині режисер І. Білиць на сцені Національного драматичного театру ім. І. Франка втілив історію, яка одночасно комічно-іронічна, модерна й метамодерна, одвічно цікава та актуальна зараз.
Сьогодні ми живемо у світі раціоналізованого буття, прагнучи впорядкувати реальність на засадах розуму. Проте часто емоції розривають ізсередини. Афект, сексуальне бажання… — це ті природні сили, що вступають у конфлікт із намаганням раціоналізувати життя, розкладаючи його на складники, за Камю, які протистоять хаосу абсурду.
У виставі такий конфлікт виявляється на різних рівнях. Вже з першої сцени глядач стає свідком сну головної героїні Марти, у якому вона метафорично переживає гіпертрофований екстатичний сексуальний акт. Її веде металевий “трубний” Лицар — символ жадання й темної сили. Марта немовби невидимими ланцями прикута до нього й жадає насолоди…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Новітня постановка “Невеличкої драми” висвітлює важливу для модернізму проблему підсвідомості та тілесності. Намагання раціоналізувати життя перетворюється на проєкт, що неможливо реалізувати сповна. Усі персонажі вистави умовно поділяються на дві групи. Перша (Марта, Славенко, Льова): молоді люди, які відтворюють автентичні психологічні ситуації, проживаючи ролі так, ніби живуть у реальному житті. Друга група (професор Маркевич і його дружина, Безпалько) представлена гіпертрофованими комічними персонажами. Через свою манеру поведінки та невербальні засоби вони виявляють абсурдність навколишньої реальності, де герої намагаються приховати внутрішні травми чи спотворені моральні риси під маскою доброчесності й благопристойності.
Персонажі першої групи живуть так, як відчувають, а відчувають так, як живуть. Їхні стосунки позначені конфліктами (Марта – Левко, Марта – Дмитро), однак вони щиро прагнуть осмислити своє буття. Це усвідомлення підштовхує до розуміння, що неможливо відмовитися від тіла, бо воно є носієм бажань і прагнення любові.
Контраст між раціональністю та емоційною тілесністю втілений в образах двох героїнь вистави. Марта й Ірен, яка грає на фортепіано і походить із київської родини професора Маркевича. Ця родина демонструє приховані шовіністичні погляди, сама Ірен заявляє, що вивчає українську мову, аби краще зрозуміти середовище, у якому живе. Така позиція є типовою прагматичною стратегією цієї родини, яка здатна на аморальні вчинки — підступність, шпигунство та інші маніпуляції.
Марта прагне створити навколо себе світ, побудований на моральних засадах, і в цьому надзвичайна сила українського романтичного духу. Українська романтичність у постановці виражена яскраво.
Молоді персонажі постійно читають і шукають способи раціоналізувати власне життя, усвідомлюючи, що майбутнє належить технологіям. Нове знання й нові досягнення можуть створити лише ті, хто здатний організувати власний світ на раціональних засадах.
Однак кохання молодого професора біохімії Славенка порушує цей експеримент. У “Невеличкій драмі” В. Підмогильний відображає концепцію людини як біохімічного проекту, сукупності амінокислот. Це звучить у дусі епохи, коли наукові досягнення та прагнення медикалізувати людське сприйняття ставали дедалі виразнішими. Проте на сцені показано й інше: людина має сни, а отже, має підсвідомість, несвідоме. Саме там відбувається скупчення та взаємодія численних чинників, які не можуть знайти вихід у реальному житті. Несвідоме — це окремий простір, заснований на бажаннях і страхах, за Фройдом.
Один із символічних образів вистави, демонічний лицар бажання, втілює синтез неконтрольованого потягу й страху. Марта уві сні переживає цей потяг. У реальному житті вона сперечається з юнаками, обурюється, коли їй натякають на необхідність вийти заміж, коли Льова звертається до неї без належної поваги на “ти”.
Однак хаос панує всередині персонажів. Він закорінений у несвідомому, сформованому бажанням любові. Саме в цьому полягає соціальна значущість цієї вистави для нашого часу: ми намагаємося побудувати раціональний світ, адже не хочемо жити поруч із демонічним хаосом, який може розхитати основи нашого буття.
Як відмовитися від власної сутності? Коли людина закохується, вона стає некерованою. Розум наче затьмарюється, і людина втрачає контроль, божеволіє від свого об’єкта бажання. Але хто чесніший: той, хто живе цим потягом до кохання, чи той, хто намагається придушити його в собі, вдаючи добропорядність, маніпулюючи іншими?
Особливим пуантом вистави є монолог Давида Семеновича, якого блискуче зіграли Петро Панчук та Василь Мазур. Це монолог чоловіка, який багато років притлумлює в собі сексуальне бажання, роблячи вигляд доброго дядечка, який може жартувати, але в якому також закорінена страшна деструктивна сила й зло.
Марта й Славенко втілюють природний життєвий порив, який неможливо раціоналізувати — це показав Марсель Пруст у своєму романі «У пошуках утраченого часу». Режисерові вдалося блискуче розкрити мотив пристрасті й бажання — цієї стихійної, неконтрольованої сили, що існує як у людині, так і в суспільстві. Водночас соціум — химерний конструкт: він складається з індивідів, у кожному з яких є щось від хаосу. Шахівниця з людей на сцені чудово ілюструє цю особливу життєву енергію: хоча вони ніби рухаються за правилами, насправді створюють “ідеальний хаос”.
Втім, ігри розуму можуть бути небезпечними: інтелект здатен до помсти, як показують Давид Семенович і Безпалько, керівник відділу “Махор Тресту”. Він звільняє Марту за те, що та відмовила йому та не піддалася його низьким інстинктам. Протягом усієї вистави Марті хтось надсилає квіти. Але ці квіти — чи є вони символом чоловічої шляхетності? Чи лише прикриттям грубого бажання володіти жінкою? Постановка підкидає глядачеві чимало таких етичних запитань.
Вистава має елементи мюзиклу — тут багато ритмізованого, зокрема сценографічний символізм – образ апарату для телеграм, поєднаний із огромом чи хаосом духових інструментів… Химерне піаніно контрастує з холодними металевими трубами, що пронизують сцену. Ці труби — відображення одночасного прагнення до екстазу закоханості та відчуженого раціонального світу. Але чи можна любити в світі раціоналізму? Це одне із ключових питань постановки, вирішене через іронічні й гіперболічні форми.
Героїня Марта у виконанні Катерини Артеменко втілює неймовірну силу сексуальної життєдайності. Поруч із нею чоловіки — персонажі Артема Слюсаренка (Льова) та Олега Воронька (інженер Дмитро) — здаються комічними й неоковирними. Вони теж під владою сильного бажання — хтось кохає з егоїзму, хтось відчуває інстинктивний потяг, що заважає раціональному мисленню, а хтось просто не знає, як з ним впоратися. У цьому комічному водевілі людських емоцій виявляється щось трагічно правдиве.
Фізіологія бажання стає «гіперболічним» об’єктом вистави. Вона демонструє жорстокість потягу, який може принижувати свободу й гідність людини; жадання перетворює об’єкт кохання на інструмент задоволення. Чоловіки та жінки стають рабами цієї сили, що затьмарює особистість і помножує конфлікти. Хоча потяг залишається іманентним природі людини, його не так легко побороти.
Музичний супровід, сценографія — усе це сприяє зануренню у складні стосунки між Ним і Нею. Ця вистава зможе захопити сучасну молодь, адже виконана органічно та сучасно як у музичному, так і в ритмічному аспекті, а також у відображенні філософії життя. Життя, де ми прагнемо дистанціюватися від інстинктивного, але водночас розуміємо, що ідеалізоване раціональне існування, до якого прагнемо заради справедливості у світі, може бути поруйноване, якщо ми штучно пригнічуємо закладені природою імпульси.
Як залишатися щирим у своїх емоціях і вчинках — саме це питання ставить перед глядачами ця нова постановка Національного драматичного театру імені Івана Франка.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка, головний редактор журналу “Всесвіт”, секретар НСПУ
Світлини з Facebook сторінки Національного драматичного театру імені Івана Франка.