15 січня Львівська національна опера вперше представила “Діалоги кармеліток” на оперній сцені Києві. Режисером-постановником вистави є Василь Вовкун, а диригентом – Іван Чередніченко. Основні дійові особи та виконавці опери: Бланш де ля Форс – Маріанна Цвєтінська, Маркіз де ля Форс – Юрій Шевчук, Шевальє де ля Форс – Максим Ворочек, Матінка Марія – Любов Качала, Мадам де Круассі, настоятелька – Анастасія Поліщук, Мадам Лідоан, нова настоятелька – Катерина Миколайко та ін.
“Діалоги кармеліток” демонструють, що людина перебуває на перетині трьох вимірів чи світів: фізичного, психологічного та духовного. Часом перші два рівні можуть давати збої, і причин для цього чимало. Однак найголовнішою з них є крихкість світу, в якому існує людина. У такі моменти вона може уникати різних запитань, які є неприємними для неї самої, а іноді й незручними для Бога. Людина ставить під сумнів Його роль, їй здається, що в найважчі хвилини Бог її залишив. Саме тоді фізіологія чи психологія дають збій.
Опера підкреслює, наскільки вразливим є людський вимір. Соціальні умови, у яких ми перебуваємо, часто руйнують наш фундамент буття. І коли ґрунт наче вислизає з-під ніг, здається, що Бог поводиться несправедливо щодо нас. Ці релігійні, філософські та психологічні питання оприявнено в опері французького композитора Франсіса Пуленка (1899–1963) “Діалоги кармеліток”. Основою для опери став однойменний французький твір Жоржа Бернаноса (1888–1948), ветерана Першої світової війни.
В одному з діалогів висловлюється ідея, що Бог випробовує не наші сильні сторони, а наші вади. Це доволі провокативна й водночас смілива думка. У моменти розпачу ми показуємо не нашу силу, а те, що приховане всередині кожної людини, — наслідки отриманих у житті травм, ударів долі, виховання чи конфліктів із волею інших. Усе це формує свідомість, яку ми часто прагнемо ігнорувати, однак у переломні моменти, коли земля ніби йде з-під ніг, це стає неможливим. Такі ситуації можна назвати станом межового емоційного та духовного напруження, схожим на божевілля чи втрату контролю. У цьому стані людина починає ставити незручні, гострі й іноді болючі для оточення питання.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Важливу роль у постановці відіграє мотив віри. Головна героїня прагне довірити себе в руки Господа. Вона вирушає до монастиря кармеліток у пошуках притулку та душевного захисту. Проте хисткість світу проникає навіть туди, стискаючи, як шагренева шкіра, духовний вимір кармеліток. У якийсь момент виникає відчуття, що Бог залишає це місце. Монастир перетворюється на простір гріха, символічно позначений червоним світлом. Ця втрата духовного фундаменту схожа на червоточину всередині людини — сили, яка підточує волю зсередини. Зовнішня нестабільність світу починає впливати навіть на духовний вимір і ставить його під загрозу. Складно залишатися в руках Господа, коли навколо озброєні комісари Революції (1-й комісар – Віталій Роздайгора, 2-й комісар – Юрій Трицецький).
У цій постановці також у центрі уваги — мотив божественного Провидіння. Незважаючи на те, що здається, героїня ось-ось зламається, чи сила її покине, невидима рука підтримує її, янгол-охоронець оберігає, а Бог захищає. Світ навколо розпадається, усе неминуче веде до трагічного фіналу. З першої сцени маємо тривожне передчуття: червоний інтер’єр кімнати, де відбувається розмова, наповнюється символізмом і зрештою перетвориться на кров. Разом із цим образ червоного тлумачиться архетипно і багатогранно: це колір крові, гріха, але водночас і тріумфу духу.
Зовнішній світ демонструє несправедливість до людини — він прирікає її на самотність і штовхає до потреби сховатися від цього хаосу, знайти спокій у монастирі. Проте навіть там людське залишається з людиною. Її фізіологія, психологія, прив’язаності та слабкості не зникають. Відчути себе істотою духовною — це результат величезної, постійної праці над собою. Божественне Одкровення не приходить як даність. Навпаки, головна думка опери в тому, що Бог дарує людині свободу вибору й ніколи не змушує діяти лише так чи інакше.
Людина сама будує навколо себе лабіринти й плутається в них, навіть коли шукає спокій або прагне втекти від земної метушні. Але суєта завжди знайде — навіть тоді, коли здається, що від втечі вже немає вороття. Людина постійно балансує між двома світами. Опера чудово це ілюструє: людський світ недосконалий, приречений на саморуйнування і крізь це проходить очищення у вогні. Але саме з цього вогню народжується героїчне.
Героїня знаходить у собі сили для спротиву несправедливості. Вона не вибирає шлях руйнації власного “я”, але розриває реальність пострілом…. У цьому проявляється нескореність її натури, боротьба людського духу зі світом соціальних конфліктів та хаосу. І водночас це прагнення бути ближчою до Бога. Соціальні норми неминуче втручаються навіть у стіни кармелітів — монахині змушені покинути свій дім.
Ця боротьба між тілесним і духовним формується як тяжкий шлях людини всередині турбулентностей епохи змін і революцій. І саме завдяки цьому внутрішньому конфлікту героїня знаходить силу піднятися над обставинами й залишитися сильною в слабкості, людяною в жорстокості та духовною серед повсякденного безвір’я.
Мотив стражденної жінки, жінки-оплакувальниці, набув особливої виразності в цій постановці. Опера оприявнює часто не озвучувану роль жінки в історії не лише людської цивілізації, а й передусім духовності. Жінка-оплакувальниця й стражденниця супроводжує людство на різних етапах самопізнання. Без уявлення про Бога цей світ, можливо, давно потонув би в гріхах. Гріхів і так чимало: світ випробовує, спокушає, руйнує. І навіть коли ти віддаєш себе до рук Господа, немає стовідсоткової впевненості, що одного дня ти не виставиш Йому рахунок. Людина надто слабка перед вищими силами. Але ці сили є, і в цій опері вони постають храмом, до якого ти входиш.
Сценографія, музика, режисура та костюми створюють додаткову цінність цієї вистави. Після перегляду відчуваєш піднесення, адже катарсис закладений у глибинні структури наративу. Уся постановка цілеспрямовано веде до цього очікуваного катарсичного моменту як форми наближення до божественного. Божественне пронизує виставу, хоча й контрастує із соціальною реальністю Революції. І тоді стає зрозуміло, як два світи — божественний і соціальний — можуть увійти в конфлікт, такий болючий і трагічний для людини.
У цьому хаосі безумства й соціального безладу найважливіше — не втратити Бога. Бо якщо це станеться, ти остаточно розпадешся під тягарем вад. Опера допомагає віднайти баланс духу. Вона демонструє несправедливість буття та складність зіткнення людини з соціально-історичними шквирями революційної боротьби, які оголюють зло в людській природі. Це зло може бути породжене нерозумінням, бажанням догоджати, зраджувати, прагненням знайти справедливість будь-якою ціною — навіть несправедливою.
Кажуть, диявол народжується з піни на устах янгола, який починає боротися за правду. Боротьба — це вогонь. А вогонь — це архетипна основа світу: він може як зруйнувати його дотла, так і відродити з попелу. Гастон Башляр писав про двоїстість вогню як образу, що супроводжує людство від початку існування й донині. Вогонь — це кров і революція. Вогонь — це неконтрольований хаос. Але водночас вогонь — це і воля. Бог карає вогнем, але саме через вогонь людство отримує шанс переосмислити себе.
У цій опері розкривається мотив вогненної волі, зокрема волі жіночої — волі, яка страждає, але бореться. Бореться заради перемоги родового над індивідуальним. У сучасному контексті, зокрема війни з рашизмом, окремі компоненти постановки висвітлюють трагедію війни, коли її удари спрямовані на всіх одразу. Вона не знає однієї жертви: кожен стає мішенню, кожен може втратити своє життя. У світі хаосу або поглинається воля, або ж вона зміцнюється. Ця опера — про відновлення волі через смирення, про страждання, крізь яке людина знаходить правдивого Господа.
Водночас у “Діалогах кармеліток” акцентується на важливості гармонії між фізичним, психологічним і духовним первнями. Це тонка трансцендентальна історія про те, як людина стає храмом, або ж як храм може втратити божественне. Усвідомлення божественного в собі відбувається не десь зовні, а через капіляри душі. Воно проявляється як підсумок внутрішньої роботи й боротьби із собою. Але для цього потрібно розуміти себе, власні прагнення й берегти внутрішній баланс. Соціальний світ часто нагадує безлад, який сам не розуміє, куди спрямовує процеси соціально-революційного буття. Він містить у собі певну відчайдушну безглуздість. Так стається, якщо поряд із тобою — чи всередині тебе — немає Бога. Опера допомагає віднайти й укріпити божественне в собі, що надає їй особливої соціальної ваги та глибинної рецептивної сили. Вона створює духовний фундамент, так важливий у складні часи боротьби зі злом.
Вистава нагадує, що зло є іманентною частиною світу. Але так само невидимими глибинними шарами проходить воля, про існування якої ми навіть можемо не підозрювати. Обравши правильний шлях, людина приходить до створення волі, яка веде до божественного.
Уся органіка цієї постановки сповнена готичної величі й символізму, через які розкривається надбуттєва сутність жінки. Її слабкість може стати силою — особливо тоді, коли вона довіряє себе Господу. Через створення потужного егрегора з божественним Провидінням жінка звільняється від вад, які світ більше не здатен використати проти неї. У цьому стані світ стає слабшим, а її воля — майже непохитною.
Після цієї вистави починаєш усвідомлювати важливість віднаходження Бога через страждання та протистояння злу. І навіть якщо смерть неминуча, людина може покинути цю реальність переможцем, якщо поруч є Бог і божественне стало частиною її власної енергії. Постановка акумулює різні енергії, але найважливішою серед них залишається енергія трансцендентального характеру.
Дмитро Дроздовський,
головний редактор журналу “Всесвіт”, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, секретар НСПУ
Світлини з сайту Львівської національної опери