Доброю традицією стало відзначення у день народження Майстра, 3 квітня, лауреатів Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара у гостинних стінах Національного музею літератури України.
29 років поспіль вручається молодим авторам до 30 років ця відзнака, заснована 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською, Дітером Карренбергом, Національною спілкою письменників України та родиною письменника. Премія традиційно присуджується за номінаціями «Роман», «Мала проза», «Поезія», «Публіцистика», «Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара». На конкурс приймаються як друковані, так і не оприлюднені твори українськомовних авторів, які мешкають в Україні та за кордоном.
Олександр Балабко і Дмитро Чистяк
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Попри воєнну агресію, журі, до якого входять відомі письменники, науковці й культурні діячі Тетяна Куштевська, Наталія Бйорнер, Валентина Гончар, Леся Гончар, Олександр Балабко, на чолі з Дмитром Чистяком, ретельно розглянуло всі надіслані рукописи, серед яких було чимало талановитих (тому сподіваємося на участь авторів наступними роками) та прийняло одностайне рішення з відзначення найталановитіших.
У затишній залі бібліотеки Колегії Галагана зібралися численні шанувальники творчості Олеся Терентійовича – культурні та громадські діячі, письменники, науковці, журналісти, творча молодь. Зі зворушливим вітальним словом звернулися до них дружина письменника Валентина Данилівна та онука Леся Гончар: «Моя майже столітня Бабуся, уважно вислухавши хто й за які твори цьогоріч нагороджені, сказала сакраментальне, яке вже в її віці можна говорити щодня! А саме: дай вам Бог, дітки, здоров’я, натхнення і сили жити літературою. Олесь вами пишається, вірю в це і благословляю на творчому шляху! Ну що тут іще додаси? Хіба що від себе: «у мистецтва і життя – одна група крові», – писав один мудрий чоловік. А в розмовах було таке: «Лесю, ніколи не будь байдужою. Байдужість вбиває». От і я вам передаю ці слова з абсолютною впевненістю, що серед вас таких нема. А є творчі, пасіонарні душі, яким доля буде ласкавою! Світла і Перемоги від Гончарів, в добру літературну путь!».
Зболене, але й наснажливе слово пролунало і від меценатів премії з Німеччини – від Дітера Карренберга й Тетяни Куштевської, зокрема такі слова: «Теперішня війна викувала в Україні дійсно велике, небувале покоління. Але вона ніби обпалила молодих письменників, давши їм найцінніше – прозорливість до життя, у якому є також і прозорливість ненависті до окупантів, до їхньої дегуманізації, до задушливого нікчемного руського миру, з його потрійною мораллю і людьми, вимордуваними страхом… Талановита проза молодих українських авторів сильна, містка і глибока! Особливо впадає в око щільність текстури, яка і є «двигуном» будь-якої талановитої прози. Молоді автори вміють дивитися на історію і події зовсім з іншої висоти. Ми заповідаємо вам написати солдатську прозу про війну, де головне – героїзм і побратимство, а не жорстокість і страх. Ми віримо у вашу письменницьку відвагу і професіоналізм. Ми бажаємо вам, дорогі письменники і поети не втрачати й надалі творчий потенціал, і писати так, щоб ваші твори наближували нашу омріяну Перемогу! Колись Олесь Гончар сказав, що талановита книга цілюща для душі читача. А в наш час – час жахливої війни – це особливо важливо, адже серед смертей і крові, коли життя минає так нещадно, читач має побачити блискавиці іншої вищої дійсності, рятівну і цілющу покрову, мрії про прекрасну прийдешню епоху, про вільну Україну. І нехай у ваших текстах, незважаючи ні на що, відчуватиметься безмежний захват складністю і невпокореністю світу! Ми віримо в вас! І чекаємо нових сильних, змістовних і глибоких творів! Слава Україні!».
Із вітальним словом до учасників звернувся і Голова Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара Віталій Романчукевич, який також долучився до підтримки цьогорічних лауреатів. Він зокрема наголосив: «ця премія є не лише літературною відзнакою, а продовженням великої місії Олеся Гончара – формувати українську ідентичність, зміцнювати силу духу та віру в майбутнє. Особливо сьогодні культура, слово і духовність залишаються важливою опорою для України. Щиро вітаємо лауреатів та дякуємо всім, хто продовжує справу Олеся Гончара, зберігаючи нашу культурну спадщину та формуючи майбутнє України». Організаційний комітет висловив щиру вдячність пану Віталію за початок підтримки унікальної, майже тридцятилітньої творчої ініціативи, зі сподіванням на подальшу співдружність.
У цьогорічній церемонії вручення премій узяли участь знакові діячі української культури та науки, зокрема визначний учений у сфері гуманітарних наук, почесний академік Національної академії мистецтв України, почесний громадянин Києва, заслужений діяч мистецтв України, професор Юрій Мосенкіс, відомий вчений-літературознавець, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений працівник освіти України, професор Юрій Ковалів, голова Творчого об’єднання драматургів Київської організації Національної спілки письменників, заслужений діяч мистецтв України, професор Василь Неволов, відома журналістка, мистецтвознавиця, есеїстка, педагогиня Галина Дацюк, талановиті письменники, лауреати численних літературних премій Людмила Таран, Євген Ільїн, Роман Кухарук, лауреати-гончарівці минулих років Богдан Гасюк і Дмитро Коляденко та інші знакові постаті.
З відеозверненням до учасників озвався лауреат у номінації «Велика проза» за роман «Світоч монархії» львів’янин Остап Кудла (псевдонім «Кудлатий»), який працює у військовому шпиталі й не зміг узяти участь у церемонії наживо. Його унікальна авторська проза – політичний трилер-детектив ув альтернативній реальності монархічної України 1960-х років, проза актуальна й інтелектуальна, де фігурують Левко Лук’яненко та Валер’ян Підмогильний, Микола Холодний та Ігор Калинець, Василь Симоненко і Ліна Костенко, розкриваючи механізми розмаїтого політичного становлення конституційного ладу та пошуку сутнісних відповідей на державотворчі процеси, зокрема у сфері культури. Сподіваємося, що після присудження нагороди трирічна епопея з пошуком видавця для цієї унікальної прозової панорами завершиться успіхом і знайде своїх вдячних читачів.
У номінації «Мала проза» цього року з добіркою «Нотатки, писані пилом на внутрішній стінці мого черепа» переміг Богдан-Любомир Притула із Сімферополя, який нині мешкає в Ірпені, навчається на філософа у Києво-Могилянській академії та вже здобув престижну Всеукраїнську премію імені Василя Симоненка за першу поетичну збірку «Осколки» (Київ: «ПЕНМЕН», 2025). Як зауважив про добірку сам автор, «тут є ескапізм, критика комунізму, молодецький максималізм, нотки нігілізму, абсурд, літературний ідеалізм, філософія повсякденності, сюжетні та позасюжетні вибрики, мертві душі, живі легенди і багато-багато іншого. Тут нема графоманії, лицемірства, любовних пригод і жорстокого поводження з тваринами (люди не рахуються!)». Додамо, що в «нотатках» зроблені цікаві спроби деконструкції згубних процесів як для радянської спадщини, так і для пострадянської постколоніальної доби, із пошуком життєвих і творчих орієнтирів, для формування авторської картини світу, яка має безперечну перспективу.
Перемогу в номінації «Поезія» цілком заслужено здобула збірка «Покривало мороку» 27-річного киянина Андрія Федоришина, який свого часу поїхав навчатися до Німеччини на звукорежисера, але у 2023 році повернувся до України та доєднався до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», де нині проходить службу в 1-му окремому медичному батальйоні, викладає тактичну медицину та працює санітаром у хірургічній групі. Це – зболена, обпечена воєнним і медичним досвідом поезія, живий нерв доби, де – кров і страждання, і карбування пам’яті про загиблих побратимів: «поезія різна // але люблю ту // яку береш в руки // притискаєш до себе // мов зброю // і з зойком впускаєш // бо коле і ріже зсередини // пускаючи кров у думках // нестримним струменем // застрягаючи голкою в спогадах // яку вже не дістати корцангом // найбільше ж калічить щоразу // коли на питання // чому так коротко й мало // є відповідь // два містких слова // щоразу мов дзвін // автор загинув». Вразила присутніх і згадка паном Андрієм про іншого поета-комбатанта, бійця 95 ОДШБр, загиблого у вересні 2024 року на Курщині лауреата гончарівської премії Тараса Іллі, чия творчість іще чекає на ширший розголос, зокрема в межах проекту «Недописані», пам’яті людей літератури, що загинули внаслідок російського вторгнення в Україну.
Інша лауреатка у номінації «Поезія», Юлія Гупалюк, народилась у 2002 році в Антрациті на Луганщині, закінчила магістратуру у КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «літературно-мистецька аналітика» та вже здобула літературну премію ім. Григора Тютюнника. Це – молодий, але вже художньо сформований голос, де потужний ліризм пробивається крізь болючі утрати нашого часу, де сила образотворення розгортає розмаїті площини авторської концептуалізації, де глибоке вкорінення в силу традиції суголосне новітнім поетичним пошукам, а надсадний крик стає замовлянням і молитвою: «дощі налітають неждано // рветься мій голос – що нитка // скільки ще господи тиші // перекричати у віршах. // миска густої ночі // обливає сиреною сон // повня у лоні червня // як ненароджені діти // дряпає мене самотою // просить будь-яку зброю // їде під вкрадений наш кордон. // розтин зірок на столі // у темряви // замість ножів – обвуглений // час. // дощ вириває із мене небо // в’яже мотузкою // ближче до серця // “господи отче наш…”»…
Лауреаткою у номінації «Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара» стала молода філологиня Альона Войтович із Вапнярки Вінницької області (а нині – студентка Національної академії Служби безпеки України) за дослідження «Феномен фронтового тексту Олеся Гончара». Пані Альона поставила собі непросту мету: «на матеріалі поетичних творів та щоденникових записів Олеся Гончара часів Другої світової війни дослідити його генетичну спорідненість із сучасною українською фронтовою літературою», зокрема з авторами-комбатантами Борисом Гуменюком і Павлом Вишебабою. Дослідниця робить переконливий висновок, що «фронтовий текст Олеся Гончара постає як історія внутрішніх змін людини, як художнє осмислення екзистенційного досвіду війни; воєнний досвід був для автора фундаментом усього його індивідуального стилю, а це дає змогу вважати його засновником модерного українського фронтового письма, яке поєднує документальність із філософським узагальненням і має прогностичний потенціал». Перспективною видається й теза, за якою «концепція «внутрішнього собору» постає відповіддю на зовнішній хаос війни, що дозволяє розглядати фронтовий текст Олеся Гончара як модель духовної стійкості», а також узагальнення, що може стати орієнтиром для значно ширшого дослідження: «виявлена тяглість художніх стратегій свідчить про наявність спільного «генетичного коду» фронтової літератури: лаконічні «плюси» Павла Вишебаби та суворі свідчення Бориса Гуменюка відтворюють ті самі смисли, що й фронтові нотатки Олеся Гончара, – цінність кожної миті життя, прірву між фронтом і тилом, мовчання як форму захисту від травми: сучасні автори-фронтовики фактично розшифровують й актуалізують семантичні моделі, закладені Олесем Гончаром понад 80 років тому». Радіємо, що Альона Войтович планує продовжити студії цієї актуальної та перспективної теми під час роботи над майбутнім дисертаційним дослідженням, отже, заповідається на нові відкриття…
Лауреатка цьогорічної премії у номінації «Публіцистика» Аліна Тітова із Миколаєва презентувала до фондів Національного музею літератури України свою фундаментальну книгу художньо-публіцистичної документалістики «Незламний та нескорені. Миколаїв – місто героїв», звірившись, що навіть мусила піти з посади помічниці судді для роботи над збіркою унікальних свідчень (понад п’ятдесят інтерв’ю!) про тих, хто захищав рідне місто, підтримував волонтерський рух, тримав оборону від російської навали в різних сферах життєдіяльності Миколаєва: лікарів, волонтерів, рятувальників, робітників комунальних служб, освітян, підприємців, культурних діячів, працівників державних структур. Як зворушливо підсумувала студентка Одеської юридичної академії, а тепер – і перспективна журналістка-документалістка, «щоночі я молюся за тебе, Миколаєве, звертаючись до Бога та твого покровителя – Святого Миколая. Щодня я хвилююсь за тебе, але вірю: ти витримаєш, ти впораєшся, бо ти – Миколаїв! Єдине та неповторне «місто на хвилі»…». Дякуючи пані Аліні за цінний подарунок до фондової колекції, вчений секретар Національного музею літератури України Оксана Твердохліб подякувала організаторам і за те, що вшанування дня народження Олеся Терентійовича й нових «гончарівців» п’ятий рік поспіль відбувається саме у стінах бібліотеки Колегії Галагана, де ніби вчувається відлуння кроків Івана Франка, Агатангела Кримського та стількох інших Майстрів Слова – попри всі лиха війни, тож маємо надію, що така зустріч неодмінно справдиться й у ювілейний, 30-й рік Міжнародної німецько-української літературної премії імені Олеся Гончара.
Віримо, що так і буде, знову напровесні, у день Олеся Гончара, у пору абрикосового цвітіння, як заповідає в найтяжчі часи молоде слово Юлії Гупалюк: «дерево абрикосове наше – // перетерті із пам’яттю неврожаї. // люблю // тебе // якщо не заперечуєш // аби я // лишилася кісточкою // у твоїй тіні // щоб нагадувати щоночі // про майбутні сонцестояння»…
