ГРІМ, ЯКОГО ЧЕКАЛИ…
Найточнішу і
найоб’єктивнішу оцінку світового значення Генія Тараса Шевченка дав Іван Франко у своїй знаменитій «Присвяті»
рівно 100 років тому, в березні ювілейного 1914 року:
«Він
був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він
був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Він
був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять
літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії
зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті скільки могла,
та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей
в ненависть і погорду, а віри в бога у зневіру і песимізм.
Доля
не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового
джерела життя.
Найкращий
і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і
всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново
збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».
Не забув Каменяр згадати і про
ту потужну і вельми знакову
роль, яку відіграв великий українець на сцені завжди драматичного і гостросоціального
суспільно-політичного театру буття
Російської імперії. І ось уже століття ми з охотою цитуємо усі
пункти-афоризми блискучої «біографії» одного національного Генія, написаної другим нашим Генієм, однак
делікатно обминаємо четвертий: «Десять
літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії
зробив більше, ніж десять переможних армій». Чи то з причин нашої вродженої
української скромності? Чи то від усвідомлення
просто таки рокованої приреченості
українського народу дарувати Московії
своїх душ пастирів, церковних діячів, філософів і митців? Чи просто, вважаючи політично не коректним
«зводити давні рахунки», хто кому має бути більше вдячним за Шевченка: українці
Росії, чи Росія – нам? Та попри все, ця
тема завжди була і залишається дражливою для
українців тому, що завжди торкалася нашої національної гідності і
гордості, і навіть державного самовизначення. Росіяни ж, інфіковані імперською
пихою, переконані, що без їхньої ласки в
«хахлов-малоросов» і трава б не
росла, не лиш таланти, не можуть простити Шевченкові, що не дав ні себе перелицювати, ні прізвище своє
українське переписати на Шевченков, Шевченкін, Шевченкових, як це змушені були
робити сотні вихідців з України і до, і після – з причин різних, але відомих.
Закономірно, що спалахувала ця тема завжди в недобру годину
загострення російсько-українських «братських» стосунків. От і зараз – в
драматичні дні безпрецедентного
вторгнення новочасної Російської
імперії в українські території – згадалася. Але в особливо
«ізощрьонно»-цинічному стилі
«натурального бєса», який намагається правити «молодшою сестрою».
9
березня 2014 року, після урочистих мітингів та покладання квітів до
пам’ятників Тараса Григоровича
Шевченка, один з «наших» проросійських
телеканалів спробував відзначити 200-літній ювілей нашого Пророка – розмовою про його життя і творчість відомого в нас російського
телеведучого-гастролера з
працівницею Петербурзького музею-квартири Т.Г.Шевченка. Інтерв’ю як
інтерв’ю: нічого нового. Усе – в дусі радянського шевченкознавства. Але
насторожило те, що цей
«теле-засланець» обережно, тим не менш
настійливо, своїми запитаннями і «підказками»
провокував симпатичну берегиню Кобзаревої робітні привселюдно
визнати, що взагалі-то Шевченка в Росії шанували «не як
великого талановитого поета, а
просто як людину нелегкої долі». Іншими словами: не поважали, а жаліли. Інтелігентна жінка, привчена
до радянських канонів,
не могла второпати, куди
хилить ведучий? Однак «чьотко-чєканниє путінскіє» інтонації в його голосі
таки змусили її знічено
погодитись, але…
Але це «але» не прозвучало. Розмова
завершилась. Так геніальний
український поет і художник, всіма
визнаний символ свободи і моральний авторитет прогресивної і мислячої Росії
враз «постав» перед нами в
печальнім образі «людини тяжкої
долі», достойної, звичайно, не так захоплення, як співчуття.
Можливо,
про це інтерв’ю не варто було і
згадувати, якби воно своїми «шевченкознавчими відкриттями» так «гармонійно» не
вписувалось у рамки новочасного «путінського українознавства», і
взагалі – в риторику агресивної
інформаційної війни сусідньої імперії проти України, яка шокує
одверто цинічним перекрученням історичних фактів, зневагою до
духовних надбань і святинь українського
народу, паталогічною ненавистю до подвижників нашого національного духа,
особливо до героїв боротьби за свободу України. Ошелешує просто-таки якась дикунська пристрасть, з якою ідеологи і
політики пострадянської російської імперії не соромлячись продовжують «традиції» середньовічних царських «шутов»
перекручувати звучні, святі для
кожного українця імена наших
патріотів-державників на синоніми зради
«единой и неделимой России». Були ми й мазепинцями, і петлюрівцями, і
махновцями, і бандерівцями, навіть «бєньдеровцамі», як «охрестив» нас у дні
Майдану «натуральний бєс Путін», як недавно «охрестила» свого президента в
Інтернеті пенсіонерка з Іркутська Валентина Миколаївна Євдокимова. І навіть
жителями славного молдавського райцентру Бендери і родичами не менш славного й улюбленого героя
радянської інтелігенції Остапа Бендера – одному лиш Путіну і його кровожерному
богові відомо. І от вже й до Шевченка
добралися велеречиві путінські паяци. Не
забули – пом’янули в рік ювілейний ніби
й не злим, але й не добрим і не тихим, а на цілий світ – лукавим словом.
Як
відомо, селянський син Тарас Шевченко вивчав
історію своєї батьківщини не з лукавих трактатів істориків
російського государства, а вслухаючись у
перекази-передання свого діда-козака та
вторячи за сліпими кобзарями пісні-думи про славну козаччину та трагічну коліївщину-гайдамаччину. Тому з
колиски на рівні підсвідомості був
свідомий того, що прирекли його на гірку
кріпацьку долю російські царі та
польські пани. Безцеремонно
загарбали споконвічні українські
землі, поневолили, загнали у кріпосне
рабство волелюбний працьовитий народ,
позбавивши права на власну державу –
свою «хату», в якій «своя правда і сила, і воля». А змужнівши в неволі, та побачивши трохи
світу в статусі кріпака-хохла, усвідомив без високих академій, що поневолювачі все робили і роблять, щоб
позбавити його народ не лиш «хати», а й історичної пам’яті. Тої земної
колективної гідності, тої небесної сакральної субстанції, яка творить з племені
націю, почасти довго нуртуючи під гнітом
в генах мільйонів, щоб вибухнути генієм.
Та
навряд Шевченко в молодості здогадувався, що саме йому було призначено цю
місію: на згарищі української втоми від фізичної боротьби за власну присутність
на своїй землі – звести новий – духовний
Єрусалим української ідентичності.
Але,
можливо, про це здогадувалися інші?
Зокрема ідеолог українського відродження
Пантелеймон Куліш згадував:
«Він-бо тоді й сам у собі чув, і всі, як одно серце, чули, що подає, яко поет,
надії грандіозні. Тоді вже його муза запротестувала з усією енергією своєю
проти ледарства сильних мира сього, і се була причина, що нові його твори були
мені зовсім незнані. Ніхто-бо не смів посилати до мене на столицю такого дива,
як його плачі та пророкування».
Отож
з’ява Поета Шевченка була як грім з
ясного неба, але грім, якого давно
чекали і передчували. Найперше, українська творча інтелігенція, що на ту пору
тільки-но починала несміло вилуплюватися
в середовищі дрібного зрусифікованого провінційного панства, смутно
пригадуючи своє козацько-старшинське коріння від «славних прадідів великих».
Чекала, за словами П. Куліша, приходу
того, хто нарешті заговорить на повний голос від імені українського народу. І
заслуга петербурзької громади освічених і патріотичних українців, зокрема Івана
Сошенка, Євгена Гребінки, Петра Мартоса, що вони інтуїтивно «узріли» це «явлення Пророка
народу» в молодому талановитому кріпакові, зініціювали
його викуп з неволі, врешті, 1840-го року видали «Кобзар».
Про
потугу духовної еманації, яку випромінював Шевченко і його Слово, і
суспільну потребу в цьому, знову ж таки напише
П.Куліш: «Справді, наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне
оправдання, знайшли заруку своєї будущини. Сам Шевченко зробивсь не тим, яким я
його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзар, а національний пророк».
Однак,
хоч і звучить це нібито парадоксально,
але на
таку яскраву, заангажовану тільки правдою, талановиту особистість, як
Шевченко, чекала і прогресивно мисляча
Росія. Чекала в передчутті грядущих ліберальних перемін у суспільно-політичному
житті держави. Тепер стає зрозумілою і палка зацікавленість долею всебічно
обдарованого малороса з боку вельми впливового сіятельного царедворця, вихователя Олександра
Другого, поета В. Жуковського, конференц-секретаря Імператорської Академії мистецтв В.
Григоровича, славнозвісного
живописця Венеціанова, врешті
«Великого Карла» – Брюллова, який
звернув увагу на «не кріпосне лице» Шевченка. Хоча це й не применшує благородства і гуманізму цих прихильників
«європейського вектора» російської геополітики, або «западніков», яким
не були чужі насущні духовні потреби Росії, що
задихалася в авторитарних лабетах
самодержавно-кріпосного ладу.
Незважаючи
на десятилітню фізичну ізоляцію Шевченка
від народу, його твори читали, переписували, вони розходились по руках. А
виданий ще в 40-их роках «Кобзар», поеми «Гамалія», «Гайдамаки» стали
справжніми раритетами. Почувши, що букіністи в обох столицях перепродують ці
книжечки за великі гроші, Тарас з ентузіазмом береться за укладання повного
зібрання своїх творів під назвою «Поезія Тараса Шевченка. Том первий». І серед
земляків та шанувальників Поета починається
справжній рух зі збирання розсіяних серед знайомих автографів його
віршів. Не встиг Тарас ступити на граніт Петербурга, як слідом за ним з Москви приїхав Г.Галаган із списком
віднайденого М. Максимовичем «Єретика». За видання довгожданої книжки береться відомий петербурзький книговидавець
і продавець Д. Кожанчиков, навіть завдаток автору готовий дати. Більше того,
петербурзький цензор, слов’янофіл і шанувальник поезії С. Палаузов дає добро, не здогадуючись (а
може й здогадуючись?), що викличе
цим гнів «Третього відділу»
царської канцелярії. Популярність
Шевченка як поета в російському середовищі освічених росіян, в
національних громадах сягає апогею. А в
1859 році приходить, можна сказати,
і світове визнання: у Лейпцігу
виходить друком збірник «Новые стихотворения Александра Пушкина и Тараса
Шевченко». Особою і творчістю українського поета цікавиться
«революційна» еміграція, зокрема
О.Герцен, «Колокол» якого теж «будив» Росію і кликав, як і Тарас, братись «до сокири».
Щасливий,
але дещо стривожений цією затребуваністю, Тарас Григорович записує в
щоденнику враження від одного з прийомів на його честь: «Они приветствовали
меня как давно ожиданного и дорогого гостя. Спасибо им. Боюся, как бы мне не
сделаться модной фигурой в Питере».
О ЛЮДИ, ЛЮДИ – НЕБОРАКИ,
НАЩО ЗДАЛИСЯ ВАМ ЦАРІ?
НАЩО ЗДАЛИСЯ ВАМ ПСАРІ?
Та,
як виявилося, ще більше, як Тарас, боявся його популярності і новий цар – син свого батька – Олександр
Другий та його «псарі» з «Третього відділу»».
І дуже скоро Поет відчув,
наскільки відносною є його воля – на волі. У перші ж дні по приїзду в Петербург
він мусив з’явитись до керівника канцелярії обер-поліцмейстера, свого
«земляка», І. Таволги-Мокрицького, який порекомендував йому… поголити бороду. А
15 квітня, ще не відійшовши від почестей у Толстих, мусив вислуховувати від
ненависного шефа жандармів В. Долгорукова «наставления» «относительно поведения…
здесь» і «обещания», що Шевченко «не избегнет подобной участи, если снова
совратится с пути истинного». Засмучувала й заборона вільно пересуватися по
території імперії. Про що поет скаржиться своєму вірному другові С. Аксакову: «Меня обязали не оставлять
Питера в продолжении года. Трагедия перешла в комедию».
Справді, знущання царя і його охранки доходили
до абсурду: то його два роки не впускали
до столиці, то тепер не випускають з
неї…
Далі
– більше. Почалися непорозуміння з видавцем Д. Кожанчиковим, з яким, певно, «попрацювали» цензори «Третього
відділу», бо тільки що готовий дати навіть завдаток Тарасові, щоб запопасти
його твори, він раптом почав вимагати грошей за
майбутнє видання. «Височайша» заборона писати продовжувала діяти… Царат
не боявся признатися, що БОЇТЬСЯ
Шевченка, і не тільки як МУЧНИКА за
народ, а як народного ПОЕТА. Вражений цим відкриттям, Шевченко знову
повертається до наміру написати філософську поему «Дервіш і Сатрап», задуману
ще в 1855 році на Каспії – в день ганебної
смерті свого «милостивого» гнобителя Миколи Першого. Це мав бути твір на
вічну і трагічну тему стосунків Царя і Поета, влади і таланту. Тарас
рветься на Україну, щоб уздоровитись її цілющим повітрям, її
красою, зустріччю з родиною. Але місцеві «псарі» пресловутого «Третього відділу» роблять усе, щоб перетворити перебування Поета на батьківщині
на пекло: за ним стежать, провокують на
скандал, арештовують і тримають під
вартою. Врешті, змушують, не завершивши справи з купівлею землі, покинути Київ і Україну. І все це – через
його популярні в народі твори, «ідеалом» яких,
як зауважив І.Франко, було: «Свобідне життя, всесторонній, нічим не
опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу».
Себто
– речі несумісні з самодержавно-кріпосницьким ладом російської «тюрми народів».
Недавня
радість від волі і всенародного визнання гасне перед глухою стіною
офіційної обструкції і жорстокої цензури. «Сприяє» цьому і виданий у
Лейпцігу збірник, появою якого знову опальному Поетові дорікає толерантний П.Куліш.
І
хоч за сприяння того ж Куліша і за кошти
мецената Симиренка Тарасові Григоровичу нарешті
все-таки дозволяють перевидати «Кобзар» 1840 року, себто малу дещицю
ранніх його творів, він у розпачі: майже всі його зрілі твори, написані за
життя, твори, які принесли йому любов і визнання рідного народу і читаючої
публіки Росії, залишилися неопублікованими. Який же це удар для поета – бути
«неопублікованим»!
Імперська
«охранка» з царем на чолі розуміла, що надрукувати твори Шевченка – це все
одно, що визнати його офіційно великим поетом.
То ж чи не на досвіді боротьби «Третього відділу» з вільнодумним українським поетом Т. Шевченком «відточували»
свої методи переслідування інакомислячих його «послідовники» – служби безпеки усіх наступних російських імперій:
більшовицької, радянської і
пострадянської? Знайшла своє продовження і «миколаївська» традиція розправ над
інакомислячою творчою інтелігенцією: нагінки, переслідування, заборона
друкувати, ув’язнення і заслання в
табори… Врешті залякування і схиляння інтелігенції до співпраці з органами
безпеки, відповідно – розквіт стукацтва, коли політичні доноси на чесних колег
стали окремим літературним жанром. Власне, ми пережили ганьбу і моральне
падіння, те, що нині буйним квітом процвітає в путінській Росії…
На
щастя, сьогодні, в незалежній Україні, вже можна сказати всю правду про те, як
шанували і пропагували твори Шевченка в Радянському Союзі. Так, шанували,
ставили пам’ятники, водночас редагуючи, точніше, підганяючи його твори – пам’ятники його Духу – під
ідеологічні «нормативи». «Редагували» рідною мовою, а державною – російською
просто переписували на «совєтский» копил, «згладжуючи» усі одвічно гострі і
актуальні в російській імперії суспільно-політичні кути, зокрема і
міжнаціональних взаємин. Таким чином,
буремні і пророчі візії Шевченка, що
кликали сучасників «рвати кайдани» і
«гострити сокиру» проти «царів і їх псарів», перетворювались на сльозливі
мелодрами, а дзвінкий і мелодійний його коломийковий вірш – на частушку-пустушку.
А
тепер от незручним став Шевченко для
пострадянських реаніматорів Російської імперії. Замуляв новим самодержцям
і вічно живий і актуальний для Росії
«Кавказ», і «Сон», і «Посланіє «Мертвим, і живим, і ненародженим землякам»… Тож
не важко здогадатися, від якого «хмелю»
українофобського ростуть роги у бездарних борзописців-вурдалаків, і за чиї
гроші видаються «бузинові» опуси і транслюються російськими каналами недолугі
«розвінчування» навіть радянських «міфів» про Шевченка в дусі революційної боротьби з царатом,
дружби народів в сім’ї вольній новій. Особливо
підступно мусолиться байка про «невдячність» Шевченка царю-батюшкє і
всій царській сім’ї, яка нібито викупила
його з кріпацтва, а він, невдячний, «укусив руку, що дарувала йому свободу».
Так, було щось подібне в житті Шевченка. Але це не мало жодного відношення ані до милосердя, ані
до долі Шевченка. А лиш до царату, який,
заграючи з ліберальною Європою, очищеною від рабства полум’ям демократичних
революцій, час від часу дозволяв таке
доброчинство. Мода «викуповувати» з неволі талановитих кріпаків розповсюдилась
по кріпосницькій Росії не від турботи про них, а від страху перед назріваючою
необхідністю радикальних змін, головною з яких було скасування кріпосного
права. І цар, який декларував себе визволителем «православного і слов’янського
міра», час від часу напоказ у такий спосіб демонстрував свою людяність і любов
до власних православних рабів. Усі, крім блюдолизів і запеклих кріпосників, це
розуміли. Розумів і Шевченко. І, зрозуміло,
не відчував великої вдячності до царя за це лицемірство. Про що свідчить
і його обурення, залишене в «Щоденнику»
19 липня 1857 року:
«Бездушному сатрапу и наперснику царя
(Перовському) пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и
воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего
благодетеля. Так пускай, дескать, казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая
басня — не знаю. Знаю только, что она мне недешево обошлась. Надо думать, что
басня эта сплелась на комфирмации, где в заключении приговора сказано:
«Строжайше запретить писать и рисовать». Писать запрещено за возмутительные
стихи на малороссийском языке. А рисовать — и сам верховный судия не знает, за
что запрещено. А просвещенный блюститель царских повелений непоясненное в
приговоре сам пояснил, да и прихлопнул меня своим бездушным всемогуществом.
Холодное, развращенное серце».
Цей
негідний, придуманий насправді царськими блюдолизами міф про його невдячність
тяжко ранив Тараса Григоровича. Тим більше, що на нього пристрасно ополчився «неістовий»
Вісаріон Бєлінський. Помщаючись як етнічний поляк за «кривавих» «Гайдамаків».
Але не реакція «гарячечного» Бєлінського, якого доїдала невблаганна чахотка,
хвилювала Шевченка. Його боліло те, що він міг не виправдати
надії справжніх своїх визволителів – великих росіян: В.Жуковського, В.Григоровича, В.Венеціанова, і найперше – друга і
навчителя, уже покійного на той час, Карла Брюлова…
Можна
тільки уявити, яка ревізія ще чекає життєпис Шевченка і його твори… Скільки ще бруду виллється на голову
українського Генія «вурдалаками»-рашистами і доморослими українофобами,
вигодуваними Кремлем! Адже узаконене
основне імперське правило: щоб поневолити народ, мало захопити його
землю, знищити його свободу. Треба принизити його дух, осквернити його святині,
викинути з могил його святих… Врешті,
переписати історію і відлучити від рідної мови. Себто – відкинути Україну до
стану Малоросії дошевченківського періоду. А
самого Поета, головною темою творчості якого було визволення не лиш
України, а й Росії з «темного царства»
самодержавної імперії, принизити «міфом» про звичайного малороса з тяжкою долею.
Але
повернемося на 150 років назад, до нашого переслідуваного Пророка.
Щоб
втамувати відчай, Тарас Григорович з головою кидається в бурхливу громадську діяльність: клопочеться
визволенням з кріпацтва родини, відкриттям недільних шкіл в Україні, для яких
створює «Буквар» і понівечений цензурою
«Кобзар»… Його участь у благодійному товаристві запомоги бідним художникам, у
літературних вечорах чергується з виснажливою працею над освоєнням техніки
гравіювання. Добивається звання академіка, яке дасть йому певний заробіток, їде
на Вкраїну у пошуках землі над Дніпром для майбутньої власної хати, і поринає в
пошуки нареченої. Він збуджений, нервовий, часом неадекватний, різкий і
печальний… Він хоче почати життя
спочатку. І відчуває, як невблаганно добігає кінця відведений йому Богом час…
Але не признається в цьому ні собі, ні іншим.
Він конає в труді і боротьбі, але світ не міняється… Він такий же
несправедливий і лукавий, як і був. Світ живе за своїми законами і мірками, в
які, як в прокрустове ложе, не втискається Геній. Геній, який хоче дуже мало –
жити нормальним до примітивності людським життям: мати свою хату, родину,
дружину… І бути вільним, незалежним від світу. Але, видно, Бог, чи доля – не
дає йому цього. Не дають і люди,
знавісніло охороняючи його від того, що
мають самі. Опікунство петербурзького
бомонду і української громади часом здається Шевченкові важчими, ніж неволя, а
пустка салонів страшнішою за
оренбурзько-каспійську пустелю.
Але
це тема окремої розмови – залежність Генія-Пророка від ненависті царів земних і
любові народу – юрби. Скажемо тільки, що Шевченко сповна все це пережив, щоб
наприкінці свого короткого буття сказати смиренно:
Не нарікаю я на бога…
Знаково,
що сам Тарас Григорович почав задумуватися над своєю неординарною судьбою, яка,
за визначенням Франка, «не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що
били із здорового джерела життя», в найтяжчі роки свого життя. В 1850 році,
перебуваючи під арештом в Оренбурзі, він пише поезію «Чи то недоля чи неволя…», в якій з відчаєм
ображеної беззаконням людини
звертається до «ворогів», які вкрали його «колись святую душу» та розбили Серце
праведне колись»:
Нехристияни!
Чи ж не меж вами ж я, погані,
Так опоганився, що й не знать…
Бо ви мене з святого неба
Взяли між себе і писать
Погані вірші научили!…
Але
вражає в цій інвективі не так праведний
гнів, як оте спонтанне, чисто дитинне: «бо ви мене з святого неба взяли між себе»…
Що це: перше інтуїтивне усвідомлення свого призначення, яке тут же, в іншій
поезії, глушить цілком раціональним обуренням своїм «ремеслом»:
На батька бісового я трачу
І дні і пера, і папір!
А іноді то ще й заплачу…
Ніхто
не залишив нам спогадів про те, як творив свої «пророцтва і плачі» Шевченко.
Не згадує про це і сам Поет. Але його
одкровення щонайпевніше засвідчують, що не смертний Тарас керував своїм Генієм,
а безсмертний його Геній керував його
свідомістю і волею. Виключаючи будь-які компроміси навіть під страхом смерті. А
це перша ознака кожного, Богом даного, таланту.
І
можливо, це усвідомлення карми допомогло Тарасу Шевченку зрозуміти, що його шлях земний був настільки чітко
визначений на Небі і жорстко окреслений, що він не міг внести в
цей «маршрут» жодної корективи. Крім хіба що однієї – безжально його
скоротити стражданнями і пристрастями.
В
однойменній поезії Тарас Шевченко, звертаючись до своєї нелегкої долі, дякує їй за
всі випробування, а головне за чесність перед народом і Богом:
Ми не лукавили з тобою,
ми просто йшли; у нас нема
зерна неправди за собою…
Він
помер перед самим оголошенням «Маніфесту» про скасування в російській імперії
кріпосного права. Коло його земної страдницької земної дороги замкнулося. Він
виконав свою місію. І це ще один доказ
того, що Шевченко був, є і буде для
світу реальністю, яку треба прийняти як
проект українського народу і вищого розуму.
Імперська
Росія не скористалася з того задля свого
визволення з тенет імперсько-мілітарних стереотипів, надовго подовживши свій
шлях до Свободи.