Для сучасної поезії необхідні нові критерії

160

Опублікований в «УЛГ» за 10 серпня цього року звіт про
засідання секції критиків НСПУ засвідчив, що у нас є проблеми не із сучасною
поезією, а із сучасною українською літературною критикою.

Доповідь М. Наєнка переконує у тому, що та критика, яка була
виплекана у радянському гетто, перебуває нині у глибокій кризі. Властиві їй
ідейність, увага до «правильного» змісту, поверховість, колгоспне мислення
«обоймами» літературних імен, невтомна боротьба з проявами безідейності і
відхиленнями від встановленого «зверху» канону, зневажливе ставлення до тих,
хто не входить до освяченого критикою (чи ідеологами влади) письменницького
іконостасу та ін. – все це вчорашній, а то й позавчорашній день нашої
літератури. Ностальгія за тим минулим затуляє очі критикові на нові явища у
письменстві, тому у М. Наєнка не знайшлося жодного схвального слова про тих,
хто прийшов в українську поезію останнім часом.

Відколи існує поезія, основним мірилом її художності є
образність, образний лад та емоційність. Я б визначив це так: поезія (грец.
poiesis – творчість) – вид словесної творчості, якій властива підвищена художня
образність та емоційна наснаженість, що досягається застосуванням різноманітних
тропів, а мовна організація основана на певному ритмі, лексичній виразності,
синтаксичних зворотах і звукових повторах.

Якщо всього того, що перераховано у визначенні, немає
зовсім, то це не поезія, а буденне мовлення.

Важливо визначитися, що таке сучасна поезія. Можливі такі
варіанти: 1) поезія, яка твориться сьогодні; 2) поезія актуальна (сучасним може
бути Шекспір, Шевченко, Франко); 3) модерна поезія.

Правильно зауважено в опублікованому матеріалі: сьогодні в
літературі є поети, котрим від 20 до 80 з гаком років. Все краще, позбавлене
політичної кон’юнктури чи «вимушеності-вимученості» у творчості шістдесятників,
і сьогодні є актуальним. А чи все, що вони тепер пишуть і друкують, є сучасним?
Читання нових творів Д. Павличка, І. Драча залишає прикре враження: це
здебільшого завіршована публіцистика і заполітизовані конотації, почерпнуті переважно
із депутатських тусівок. Такими темами заповнена преса та інтернет. А ще
складається враження вичерпаності, виписаності цих авторів, та й навряд чи в
поважному віці може людина творити свіжо і неповторно. Це повною мірою
стосується і критиків, котрі пишуть про поезію.

М. Наєнко вихваляє поему «Склик» С. Зінчука – про
гайдамаччину. Шевченко свої «Гайдамаки» написав у молодості, але важливішим є
те, що він написав свій твір тоді, коли про історію України можна було
довідатися хіба що з усної словесної творчості, бо офіційні царські історики
однозначно оцінювали гайдамацький рух зі свого самодержавного погляду: мовляв,
це були розбійники, злочинці. І треба було це спростувати, дати адекватну
народну оцінку цьому явищу. Сьогодні ж, коли є і можливість, і документальна
інформація про гайдамаччину, чи варто братися за її художню ілюстрацію? Нехай
краще цим займуться історики, а не поети. Бо поети щось обов’язково домислять
чи вигадають заради художньої ідеї, чого, до речі, не уникнув і Шевченко.

З класикою ми вже якось розберемося, тим більше, що це не
завдання літературних критиків, а істориків літератури. Літературні критики
мають подумати про ту поезію, котру з повним правом скрізь у всьому світі
відносять до модерної (постмодерної). Отут і виникає проблема розуміння,
розв’язання якої і веде до зваженої інтерпретації.

Розуміння, якщо виходити із поглядів теоретиків сучасної
герменевтики Ф. Шлеєрмахера, В. Дільтея, Г.-Г. Гадамера, Г.Р. Яуса, П. Рікера,
у загальному аспекті означає процес проникнення у чужі знання, а в
літературознавчому – у зміст, художню структуру, образність літературного явища
з наступним її осмисленням та естетичним судженням  про нього. Г.Р. Яус розглядав це як проблему
ідентифікації самості та іншості, давши пояснення «асоціативній ідентифікації»,
«ідентифікації захоплення», «симпатетичній (співчутливій) ідентифікації»,
«катарсичній» та «іронічній» ідентифікаціям (праця «Досвід естетичного
сприйняття і літературна герменевтика»). Розуміння, на думку Г.-Г. Гадамера, не
зводиться до відтворення «у нас самих думок когось іншого», а реалізується у
проникненні в сенс висловленого та омовленого (витлумаченого) реципієнтом із
неодмінним «прирощенням» знань, тобто відкриттям нових просторів у чуттєвій та
інтелектуальній сфері.

Останнім часом герменевтична наука все більше орієнтується
на те, що розуміння естетичного явища можливе передусім через пізнання «мови
мистецтва». Зрозуміти художній текст – значить проникнути у потаємні смисли
його образів і значень. Шлях до такого розуміння лежить через опанування
природи художнього слова та специфіки творення тексту. Розуміє той, хто володіє
мовою тексту, здатний «перекладати» образну мову на своє розуміння.

Основним психологічним механізмом розуміння є «переклад»
мови образів на внутрішню мову читача, що забезпечує діалог між автором та
читачем. Особливості такого перекладу виявляються не тільки у знанні лексики,
граматики, синтаксису, а й передусім у спроможності розпізнавати й
усвідомлювати латентний зміст художніх образів. А для цього замало буде
попередньої інформації про специфіку образотворення (метафоризація,
символізація, художнє означуваання, інакомовлення, метонімічні трансформації) і
риторичної чи наративної структуризації тексту. Необхідно знати безліч
відомостей з історії, культури, психології, філософії, соціології,
релігієзнавства, щоб збагнути суть висловленого у творі.

Чи всі теперішні критики розуміють ту «мову» сучасної
поезії? Котрісь із них вловлюють її поверхневий пласт – певні знаки, що
стосуються передусім змісту та актуальної ідеї. Пам’ятаю, як ще у школі нам
вдовбували учителі словесності, що головне у творі – тема та ідея. Дивним чином
саме такий підхід обрали деякі критики, котрі схоплюють передусім зміст і
загострюють увагу на проблематиці, ставлячи у центр своїх розмислів саме
проблеми різноманітного штибу, забуваючи про те, що розмова має вестися не про
проблеми, а про художнє їх освоєння і вираження. Тож розуміння, сягнувши
поверхні змісту та ідеї, не завжди заглиблюється у художню мову твору (під
мовою маю на увазі насамперед образність, естетичну умовність зображення).

Є й інший нюанс, який стосується розуміння художності твору.
Критик  вважає справжньою літературою те,
що розуміє. А те, що не розуміє, відносить до «грязнейших малороссийских
виршей», причому виходить не з того, як вони зроблені, а про що вони. До того
ж, ніби навмисне ігнорує художню форму, його образотворчу сутність,
зосереджуючись на морально-етичному аспекті прочитання. Але вже давно відомо,
що етика й естетика – це різні площини людської свідомості і діяльності, тому
змішувати їх або взаємозаміняти недопустимо. Якщо про вірші С. Жадана і С.
Пантюка голова секції критики М. Наєнко знає тільки з їхніх виступів перед
студентською аудиторією, то принаймні несерйозно і безпідставно виносити
негативні присуди, патетично апелюючи до того, що Київський університет
«намолений» відомими діячами літератури, тому епатажним поетам тут не місце.
Для того, щоб скласти «естетичне судження» (І. Кант) про певне художнє явище,
треба його спробувати вивчити і зрозуміти, а тоді виносити вирок. Для
нормального критика не підходить критерій «подобається / не подобається», бо
він має бути вище за пересічного читача в осмисленні літературного твору,
опиратись не лише на свій смак, а й на вироблені у літературознавстві наукові підходи
до художніх явищ. Цілком справедливо вважає учасник обговорення сучасної поезії
В. Левицький: «суперечливі або відверто слабкі стильові ходи не повинні бути
підставою для докорів наймолодшим генераціям».

Але й попри «слабкі стильові ходи» предстаників цієї
генерації їх читає передусім молодь, а не поважні, обтяжені літературознавчим
досвідом критики. Їх читає молодь, бо вони говорять про те, що її хвилює і
приваблює, вони говорять мовою молодих, для них зрозумілою і прийнятною. І якщо
лексика модерних поетів не завжди піднесено-божественна, то це не тільки їхній
вибір, а зорієнтованість на свого читача, який бажає мови іронічної, епатажної.
Виходить, що такі поети, з огляду на звуженість сфери поезії у нинішньому
світі, здебільшого шукають засоби впливу (сугестії) на читача, а не засоби
творчого самовираження. Тим, хто їхньої художньої мови не сприймає і не
розуміє, радив би переключитися на Руданського чи Рильського і не мучити себе
переживаннями за сучасну українську поезію.

Сучасна поезія суттєво відрізняється від тієї, яка творилася
ще 20-25 років тому. Тому критикам, які писали про ту поезію свого часу,
необхідно переорієнтуватися, зважити на кардинальні зміни у літературі. Якщо
зможуть. Для того, щоб виробити критерії для міркувань про таку поезію, слід
зважити на тенденції, характерні для словесної творчості нинішньої доби.

1. Деконструкція серйозності в українській поезії, яка
потягла за собою критику народницьких ідеалів, пере¬оцінку класики та її
функцій. Ще в середині ХХ ст. іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет заговорив
про «різкий поворот в естетичному процесі», означивши його як дегуманізацію
мистецтва. Він зауважив відступ від традиційного мистецтва, наслідком чого
стало те, що «воно цілком позбулося патетики». І відзначив, що «серйозним людям
з традиційним смаком важко розуміти роботи молодих». Так само не просто
зрозуміти «серйозній людині», чому ці роботи подобаються молодим. «Я дуже
сумніваюся, – писав філософ, – що сучасну молоду людину можна зацікавити
віршем, картиною або музичним твором, не присмаченим дещицею іронії».
Іронічність у поезії стала сьогодні домінуючою. Проявляє вона себе по-різному:
у пародіюванні, травестуванні, блазнюванні, гротескових зображеннях. Не
зрозумівши цього, неможливо витлумачити образність і спрямування такої поезії.
Звичайно, легше всього її не визнати, як це свого часу трапилося з «Енеїдою» І.
Котляревського, яку навіть сам Шевченко називав «сміховиною» (з негативним
відтінком), а декотрі нинішні літературознавці називають її «кітчем» або просто
«котляревщиною».

2. Ігровий стиль сучасної поезії пронизує багато текстів,
для яких слово є не стільки засобом вираження змісту, скільки способом нового
поетичного мовлення, спрямованого не до кожного, а до елітарного читача.
«Будь-яка поезія, – зазначав відомий культуролог Мірча Еліаде, – це зусилля,
спрямоване на те, щоб знову створити мову, інакше кажучи знищити повсякденне
мовлення і винайти нову, оригінальну і особисту мову, в кінцевому підсумку –
таємну». А ігровий стиль допускає використання усіх мовних ресурсів задля
такого результату. Щоправда, зловживання певними словесними пластами, зокрема
тими, які виражають побутовий рівень мови (та ж ненормативна лексика, якої так
бояться деякі «бувалі» критики) – це не питання поетичної творчості, а, скоріше
за все, питання особистої культури автора, який таким чином хоче сподобатися
публіці або шукає одномовних із ним читачів чи слухачів.

3. Втрата у сучасній поезії звичної комунікаційної функції:
поетичний текст слугує засобом дії, впливу на читача, синтезуючи сучасні
досягнення масової культури і засобів масової інформації. У минуле відходять
традиційні літературні зустрічі: поет читає – слухач чує та аплодує. На сцену
таких контактів виходить епатаж, театральність, поєднання  «власного голосу автора» з аудіовізуальними
засобами, відтак шанувальнику поезії предсталяють не звичний діалог, а
перформенс.  Є й інший аспект
переформатування комунікаційної функції поезії: автор намагається якнайглибше
зашифрувати, закодувати своє поетичне мовлення, внаслідок чого воно стає
складним і зрозумілим не для всіх.

4. Інтертекстуальність поезії пояснюється тим, що сучасна
література перебуває у насичених різноманітною інформацією культурних умовах,
вона розчиняється в текстах і знову організовується на іншому рівні, неодмінно
несучи «сліди» чужих текстів. Отже, для прочитання такого «палімпсестного»
тексту необхідна загальнокультурна 
підготовка, широкі знання з багатьох галузей, що покладає на критика
додаткове навантаження. Крім того, він має зважати, що інтертекстуальність у конкретному
літературному творі виявляється через різноманітні форми мовлення – цитата,
ремінісценція, алюзія, пародія, компіляція, стилізація, з яких компонується
твір як знакова система, що перебуває у зв’язку з іншими культурними системами.

5. Поєднання різних стилів у сучасній поезії, що відображає
глибину її «стильової пам’яті», з якої часом у химерному сплетінні виринають
образи, притаманні символічно-алегоричному, бароковому, сентиментальному,
романтичному, натуралістичному, модерністичному письму. І цю полістилістику
треба вміти побачити, верифікувати, означити і пояснити.

І ще одне, але суттєве зауваження. Донедавна роль поезії
(художньої літератури в цілому) розцінювалась як висока місія в облагородженні
людства, а поети вважалися пророками, речниками, просвітниками і т.ін. Сучасна
поезія переходить у стан несерйозного мистецтва, а точніше сказати – стає
справою, віддаленою від громадських потреб, справою розважальною і другорядною.
Відтак поети перестають належати до суспільної еліти, і їм світять хіба що
лаври лише в царині «чистої поезії». Поезія стає мистецтвом без наслідків та
без претензій, як це підкреслював уже згадуваний Хосе Ортега-і-Гасет. Проте й
ця думка не є новою, бо ще у другій половині XVIII ст. німецький філософ І. Кант
наполягав на тому, що «мистецтво не повинне бути пов’язане для людини з якимось
практичним інтересом». А його сучасник Г. Гегель вбачав завдання поезії в тому,
що вона «покликана розкрити істину у чуттєвій формі», а «інші цілі, такі, як,
наприклад, повчання, очищення, виправлення, заробіток грошей, прагнення слави і
почестей, не мають ніякого відношення до художнього твору як такого і не
визначають його поняття».

Наріканння на те, що сьогодні немає у нас літературної
критики справедливі лише щодо критики радянсько-соціалістичного штибу (нині
можемо натрапити хіба що на її рецидиви). А нова критика поступово формується і
виростає в контексті сучасної літератури. Але це інша критика, і функції у неї
також мають бути іншими.

 

м. Житомир

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!