Ніколи не замислювався, ЩО я пишу, і кому ЦЕ потрібно. Просто пишу вірші (як, утім, і пісні) і знаю, що робити це треба. Коли людина пише свідомо, вона рано чи пізно обов’язково захоче побачити своє творіння опублікованим.
Закінчення. Початок у ч.ч. 14 – 19
КРИЛА ПЕГАСА
Ніколи не замислювався, ЩО я пишу, і
кому ЦЕ потрібно. Просто пишу вірші (як, утім, і пісні) і знаю, що робити це
треба. Коли людина пише свідомо, вона рано чи пізно обов’язково захоче побачити
своє творіння опублікованим. На якомусь етапі усвідомлення самого себе як автора
стає абсолютно необхідним громадське прийняття власного таланту. Тоді муки
творчості перетворюються на нескінченний доказ Всесвіту і людству, що народився
ще один поет, який летить із розпростертими руками назустріч очевидному та
беззастережному визнанню. Та ба. Визнання не настає. З одного боку, це
правильно: шукай форму, працюй, досягай майстерності, страждай, перемагай
власні сумніви й видряпуйся наверх, розбиваючи до крові мізки та почуття. З
іншого боку – образливо, чи не так?
Проблема в оцінці. Автор сприймає себе
просторово, цілісно примножуючи зроблене на відоме тільки йому, сокровенне. А
рецензент бачить лише конкретний текст, не маючи жодного діла до перспективних
задумок і можливостей автора, до того ж, критик одразу максимально вимогливий. Маститим,
відомим не потрібно переконувати й доводити. Навіть їхні слабкі, прохідні твори
сприймають із урахуванням зробленого раніше, тобто їх автоматично множать на ім’я, популярність, попередні успіхи тощо.
А новий автор приходить у світ босим та голим. У нього нема костюма від
Версачі, Габана або Кардена. Його вбрання простіше – від Бога. Без брендів,
реклами та квитка з позначеним місцем у першому ряду.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я розсилав вірші до редакцій різних
літературних журналів і з нетерпінням чекав відповіді. Рукописи відлітали, як
лебеді, а рецензії поверталися, мов ворони. Посилав надії – отримував
розчарування. Апофеозом цього процесу стала поїздка до Москви. На вулиці
Воровського я відшукав особняк Спілки письменників СРСР і заніс туди об’ємний
рукопис, заздалегідь переплетений у майстерні. «Аж тепер мене гідно оцінять!»,
– наївно думав я, ступаючи сходами цього святилища. З таким душевним трепетом,
а також пляшкою «Чері-бренді», сіточкою апельсинів, блоком югославських сигарет
«Республіка» та японською парасолькою-автоматом «Три слони» я покидав столицю.
По-доброму заздрив Іллі Еренбурґу («Люди, роки, життя»), котрий близько знав
усю письменницьку еліту. А Валентин Катаєв зі своєю «Травою забуття»! Який
щедрий урожай зустрічей і дружби! Вони – справжні письменники. У них
багатотомні зібрання творів, і їм є що пригадати. А в мене єдиний рукопис на
сотню сторінок, що я сам любовно передрукував на машинці й «одягнув» у
сіро-фіолетову конторську палітурку. Океан віри та нескінченність надій…
Відповідь прийшла взимку. Я зачаровано
й тривожно дивився на великий конверт із грифом Спілки письменників. Удома не
розкривав. Зарився в куточок кафе готелю «Житомир», випив чарку коньяку,
закурив сигарету «Республіка» й почав читати. Кайфу – картинно повисіти в
кріслі, ліниво приймаючи компліменти – не відчув. Рецензія була розгромною й
справила враження цебра крижаної води. Краще, що визнали в моїх опусах, було:
«Немало старань доклали Ви до того, щоби зовні оформити рукопис незвично.
Вдумливо вибрані Вами епіграфи»… Ось у чому я, на думку критика, дійсно
випендрився: охайно надрукував на машинці тексти й понаставляв цитат із Лорки,
Пастернака, Верлена, Бодлера, Блока… По суті ж, «…є тут у кожному вірші, у
кожній строфі те, що інакше не назвеш, як естетність, прагнення до сентиментальщини
і красивості, котрі нічого спільного не мають із віршем, тим більше з поезією…»
Вирок був однозначний: «Отже, рукопис літературно-художньої цінності не
становить». Як же так!? Я гарячково перегортав сторінки власних віршів:
черв’яки сумнівів і образа, що кровоточила, вимучували не на жарт. Легке
послаблення дав коньяк, сигарети прикурював одну від одної. Так, шедеврами
рукопис не виблискував, але ж були там і непогані речі, чому ж про них жодного
слова!? А поема «Виставка-продаж патентованих сердець»? Крик душі так і
залишився не почутим! Ка-ра-ул!!! Я був убитий очевидною істиною: у Спілці
письменників мене не чекають. Друг Птіцин прокоментував цю подію: «Плюнь ти на
них, адже Спілка письменників – це труна письменників», що, звичайно, морально
підтримало, але ніяк не заспокоїло. Охолонувши, я знову сів за розкритикований
зошит і поглянув на нього вже дещо інакше. Сумне видовище, чесно кажучи.
Літконсультанта А. Ліванова викликати на дуель уже не хотів, тим паче, що деякі
позитивні аспекти він усе-таки вгледів: «… колечко вуст, наче маковові дві
пелюстки». Шкода, що вдалий рядок, живий образ у вас трапляється не часто …».
І не так уже й похоронно звучало резюме – у ньому був ковток живої води:
«Людина ви для літератури, здається, не безнадійна».
Мрії здійснюються. Іноді відразу – це
відчуття щастя, але найчастіше потім, із часом, і це можна трактувати
по-різному: результат копіткої праці, розташування зірок, поєднання бажаного та
дійсного. Мої мрії почали збуватися через багато років.
Якось під руку потрапив журнал «Огонёк»
з інформацією про творчий конкурс. Пропонували надіслати один вірш, що за
вердиктом редакції, можливо, буде надрукований. Навчений досвідом, я вже не
поринав у мрії та ілюзії. Просто послав вірш і геть забув про це. Десятки разів
я посилав вірші в редакції – голос волаючого в пустелі. І ось на велике своє
здивування у поштовій скриньці раптом виявив повідомлення про авторський
гонорар. Спочатку подумав, що це
аґентство з авторських прав – зрідка нараховували якісь символічні суми
за виконання пісень. Але цей гонорар від московського видавництва «Правда» й до
пісень, природно, жодного відношення не мав. І я згадав про конкурс одного
вірша та журнал «Огонёк», який видавала саме «Правда». Невже опублікували?! Я
заметушився між газетними кіосками і в одному з них таки виявив те, що шукав.
На обкладинці свіжого «Огонька» красувалися двоє симпатичних дівчат у новій
формі для школярів. Вони просто йшли блакитним небом, і навколо них вилося
жовте листя. № 14. Серпень. 1982 рік. Так! Є! Надрукували! Нарешті! Зупинися,
мить – ти прекрасна! Я – автор! Я – поет. І плювати мені на всіх критиків,
разом узятих!