Діти шістдесятих. Трохи ностальгії

190

КОЛЬОРИ І СМАКИ
ЧАСУ

Якщо ви були
дитиною в 60-і або 70-і, то, озираючись назад, вам складно повірити, що нам
вдалося дожити до нинішнього дня.

У дитинстві ми
їздили на авто без ременів і подушок безпеки. Поїздка на возі, запряженому
конем, теплого літнього дня була невимовним задоволенням. Наші ліжечка були
розмальовані яскравими фарбами з високим умістом свинцю. Не було секретних
кришок на флакончиках із ліками, двері часто не зачинялися, а шафи завжди були
відчинені. Ми пили воду з колонки на розі, а не з пластикових пляшок. Нікому не
могло навіть спасти на думку кататися на велосипеді в шоломі. Жах.

Годинами ми
майстрували самокати з дощок та підшипників із звалища, а коли вперше мчали з
гори, згадували, що забули приробити гальма.

 Ми йшли з будинку вранці й гралися весь день,
повертаючись тоді, коли засвічували вуличні ліхтарі, звісно, там, де вони були.
Увесь день ніхто не міг дізнатися, де нас знайти. Ми різали руки й ноги, ламали
кістки й вибивали зуби, й ніхто ні на кого не подавав до суду. Бувало всяке.
Винні були тільки ми і ніхто інший.

Ми їли тістечка,
морозиво, пили лимонад, але ніхто від цього не товстішав. Із однієї пляшки пило
декілька людей, і ніхто від цього не помирав. У нас не було ігрових приставок,
комп’ютерів, 165 каналів супутникового телебачення, компакт-дисків,
стільникових телефонів, Інтернету, ми всім натовпом бігли дивитися мультфільм у
найближчий будинок, адже відиків теж не було! Телевізор – і той один на весь
квартал.

Зате у нас були друзі.
Ми виходили з будинку – і знаходили їх. Ми гасали на великах, пускали сірники
по весняних струм­ках, сиділи на лавці, на паркані чи в шкільному дворі й
«терли», про що хотіли. Коли нам був хтось потрібен, ми стукали у двері,
телефонували, просто заходили й бачилися. Без дозволу! Самі! Одні в цьому
жорстокому й небезпечному світі! Як взагалі вижили без охорони?

Ми придумували
ігри з палицями й консервними бляшанками, ми крали яблука в садках, їли вишні з
кісточками, і кісточки не проростали в наших животах.

Кожен хоч раз
записувався на футбол, хокей або волейбол, але мало хто потрапляв у команду.
Ті, кому це не вдалося, навчилися справлятися з розчаруванням. Менш кмітливі
учні залишалися на другий рік. Контрольні та іспити тоді не ділили на 10
рівнів, і оцінки мали 5 балів теоретично та 3 – насправді. На перервах ми
обливали одне одного водою із старих багаторазових шприців!

Наші вчинки
залишалися нашими власними. Ми були готові до наслідків. Ховатися не мали за
кого. Поняття про те, що можна відкупитися від ментів або відкосити від армії,
практично не існувало. Батьки у ті роки зазвичай ставали на бік закону. Таке
можна собі уявити!?

Це покоління
породило величезну кількість людей, які можуть ризикувати, роз­в’язувати
проблеми й створювати щось, чого до цього не було. Ми мали свободу вибору,
право на ризик і невдачу, відповідальність, і якось просто навчилися
користуватися всім цим.

У світі не сім
чудес, а значно більше. Просто ми до них звикли й деколи навіть не помічали. Ну
хіба не диво – перший радянський засіб після гоління? Пам’ятаєте? Шматочки
газети у тата під підборіддям?

А резинка від
трусів – це ж теж диво! Адже вона чудово тримає як труси, так і рукавички!
Пиріжок із повидлом… Ніколи не вгадаєш, з якого боку повидло впаде на штани!

А таке диво, як
натуральний холодильник – сіточка з харчами за кватиркою в січні? Поліз
діставати – пельмені впали! І спробуй наздожени ту голову, на яку вони
гепнулись.

А ось цей  чудовий мамин «розвод»: «Я купую зараз, але
це тобі на день народження»?!

А холодильник ЗІЛ
пам’ятаєте – із   такою величезною
ручкою? Це ж однорукий бандит! Смикаєш ручку – падають банки.

Безкоштовна
медицина – це теж диво. Лікар один, а черги дві: одна за талонами, інша за
записом. А ще й третя була – «Я тільки запитаю!»

Так, скільки ще
їх було, цих чудес світу…

Маленьке віконце
з кухні у ванну – що там дивитися, поясніть, будь ласка?

Зубний порошок –
чистить як зуби, так і срібло…

Плавки з
якірцем… пам’ятає­­­­те?!

А перші джинси,
на яких наші мами так старанно випрасовували «стрілки»?

Ми раніше робили
багато такого, чого  зараз і не вигадаєш.
А якщо ти сьогодні хоч раз зробиш те, що тоді робив постійно, – тебе не
зрозуміють, а можуть сприйняти за божевільного.

Хоча б автомати з
газованою водою. Там ще була гранчаста склянка – одна на всіх. Сьогодні нікому
й на думку не спаде пити зі спільної склянки! (Нині її вкрадуть через п’ять
секунд після встановлення автомата, рівно за три секунди до того, як потягнуть
і автомат…) А раніше всі пили з цих склянок… Звичайна справа! Ніхто не боявся
підхопити якусь заразу…

До речі, ці
склянки успішно використовували для своїх справ місцеві п’янички. І уявіть, ви
тільки уявіть – вони повертали склянку на місце! Не вірите? А тоді ? звичайна
справа!

Дим клубочиться,
їдкий запах у всій квартирі. Дощечка така з письменами. Що ви уявляєте?
Індійського великого жреця Арамонетрігала? Насправді це ви-па-лю-ван-ня.
Звичайна справа! Мільйони радянських дітей випалювали мамам листівки на 8
березня: Матусю, вітаю з Міжнародним жіночим днем! Бажаю тобі мирного неба над
головою, а твоєму синові – велосипед…

А ще майже всі
годинами сиділи у ванній, до того ж на опущеній кришці унітаза, у повній
темряві – і світив там лише червоний ліхтар… Здогадалися? Звичайна справа –
друкували фотографії.

Усе наше життя на
цих чорно-білих світлинах, що друкували власноруч, а не робив це бездушний
дядько з «Кодака»… Ну, ви ж не забули, що таке фіксаж?

Незвично… Адже
ми ще пам’ятаємо, як Джексон був негром, та ще й неповнолітнім! Тоді це ?
звичайна справа!

Взагалі, дуже багато
такого дивного: поїздки «на картоплю» і смачне розбавлене пиво (ні, ну справді
було смачне!)

«Здійміться
багаттям бочки з бензином, ми піонери – діти грузинів» і «Кто куріт «Шипку»,тот
дєлаєт ошибку», «Хто палить «Яву» і «Пегас», тому будь-яка баба дасть» і «Опал»
? затягнувся і впав». Так, ми були незвичайними людьми.

Дай, Боже, щоби
ними й залишилися. Цікаво, до чого повернуться ті, чиє дитинство та молодість
стартують зараз, і якими будуть вони років за 30-40?

 

ВЕЛИКА КОТОНОВА ЕПОХА

Ви могли б уявити
вітчизняного бомжа кінця 60-х – початку 70-х років у фірмових джинсах «Левіс»?
Або синюшного п’яницю тих самих благословенних часів, який приліг, щоб
відпочити, на лавці в міському сквері, виблискуючи лейблом «Супер райфл» на
худому заду? Для радянської молоді тих років подібна картинка була б такою
неймовірною, як, скажімо, інопланетяни на прогулянці або вільний продаж
американського долара. ДЖИНСІВ НЕ БУЛО! Дефіцит – символ соціалізму. Усьому
світові заявили, що в нашій країні сексу немає. Погарячкували – народ
продовжував по-зрадницькому плодитися. Але про те, що закордонні штани є, ми
твердо знали, по-перше, розгледівши їх на викривальних фото «Бітлз» чи «Роллінг
стоунз». По-друге, з’являлися все ж іноземці й у нашій скромній оселі.
Урешті-решт на головній променадній вулиці Житомира – Михайлівській (офіційно
названій вулицею Рад) з’явився майбутній підприємець Фіма в нових джинсах
«Райфл». Виник прецедент. Синій котон, із кожним днем дедалі більше хвилюючи
небесною синявою, розбурхував нашу тусовку, трансформуючи знамените філософське
питання «Що робити?» у практичніше «Де дістати?» Джинси, нарешті, проклюнулися.
Усюдисущий приятель Вольф тремтячим від хвилювання голосом повідомив по
телефону, що вже зайняв чергу. Перші в моєму житті джинси не зробили мене
щасливим. Індійський «Мілтонз», і цим сказано все: колір бляклий, виглядають
мішкувато. Але найприкріше відкриття було попереду – семикарбованцеві джинси не
витиралися. Ні прання, ні тертя об дошку, ні навіть об шматок цеглини не
приводили до бажаних ніжно-блакитних підпалин на швах і складках. Терли об
асфальт – штани вперто не міняли колір.

Починалася ВЕЛИКА
КОТОНОВА ЕПОХА.

 

Продовження в наступному
числі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!