Діти шістдесятих. Трохи ностальгії

Продовження.
Початок у ч.14

Мої
перші фірмові джинси – це, звісно, «Левіс». Я купив їх у приятеля, який
таємниче повідомив, що вони з посилки, а значить, прибули З-ЗА ГОРБА. Це
збуджувало. Джинси були білі, й у момент придбання мені, напевно, позаздрив би
навіть Остап Бендер – саме в таких би й прогулятися по Ріо-де-Жанейро! Детально
вивчали все: і червоний прапорець, ушитий у шов задньої кишені, й клепаний
металевий гудзик із написом латиницею по колу, чарівний радіус вирізаних
кишень, добротну подвійну строчку. ВОНИ СТОЯЛИ! Якщо джинси опустити на
підлогу, вони згиналися по коліна й стояли. А як ВОНИ СИДІЛИ! Ми ніби влипали в
них, ноги ставали стрункі й сухорляві, як у бігового коня. Я був щасливий, і
життя здавалося прекрасним. Навіть ціна – 35 карбованців – не здавалася
високою, хоча місячна студентська стипендія становила 28 (на ці гроші деякі мої
однокурсниці якось примудрялися жити). Навіть батько, людина старого гарту,
який зневажливо називав предмет моєї гордості не інакше, як кальсонами, не міг
затьмарити радості від володіння фірмовими джинсами. Помаленьку наша команда
обростала шмотками, і це було ще однією ланкою, візитівкою, що об’єднувала. На
першому місці залишалася, звичайно, музика. Закінчуючи школу, я без особливих
зусиль, не замислюючись, міг назвати 5-6 десятків рок-гуртів, чого аж ніяк не
скажеш про формули та рівняння. Починаючи від «стовпів» – «Бітлів» і
«Роллінгів» – далі до нескінченності: «Лордз», «Бердз», «Кінкз», «Манкіз»,
«Енімелз», «Троггз», «Крім» тощо. Музичні програми «Голосу Америки», котрі
всіляко заглушали невсипущі компетентні органи (тоді я ще наївно сприймав це як
природні перешкоди) іноді обдаровували дивними назвами типу «Полуничний
будильник» або «Електричний чорнослив». Абсолютно приголомшливо звучав голос
Марії Селіберті: «А зараз група «Шекспіри» з піснею «Гріємо руки біля
багаття»… Дивувало й те, що програми ці складалися на замовлення якихось
таємничих співвітчизників: Васі з Києва, Ігоря з Одеси, Олександра з Москви,
Світлани з Риги… Але навряд чи хтось писав туди й щось замовляв, принаймні
інстинкт самозбереження підказав, що робити цього  не слід.

Навіть
радянська преса вимушено відзначила атакуючий рух рок-н-ролу. Столичний журнал
«Україна» опублікував статтю «Гітари, барабан і акробатика». Ілюстрацією цієї
футуристичної назви стало нечітке фото ліверпульської четвірки, на якому
«бітли» були зафіксовані в стрибку із гітарами навпереваги. Далі – текст: «Фото
чотирьох підлітків-«музикантів» не сходить зі сторінок англійських газет…Це –
(УВАГА!) джаз «Бітелз»… Гра на інструментах супроводжується стрибками,
кривлянням, неймовірними вихилясами. Квартет у складі (УВАГА!!!) Рауля
Маккартнея, Георга Наррізона, Джона Ленкова і Ранчо Старра успішно роблять
кар’єру… Захоплені статті про них уже понаписували музичні критики,
лікарі-психіатри і навіть королева-мати». Ну, й, зрозуміло, блискучий фінал:
«Дике ревіння гримить на Британських островах, заглушаючи свідомість людей і
чарівні мелодії ґеніальних композиторів минулого». Це марення радянського
мистецтвознавства я ще багато років поспіль декламував друзям і знайомим. Вони
дико реготали, не вірячи, що таке надруковано в пресі. Тоді я виймав затерту на
згинах вирізку з журналу й вимагав компенсації за недовіру. Наливали відразу,
без заперечень. Із захопленням.

Ми
змагалися щодо довжини волосся (якщо хоч щось можна було начесати на вухо, це
вже зараховувалося), мучили чернігівські семиструнки, котрі перекидали на
шестиструнний лад, і мріяли заспівати «Can’t buy me love», від якої серце
мліло. У місті з’явилися шокуючі фотографії а-ля «Бітлз», але з іншими
обличчями – житомирськими. Ближче розгледіли й з’ясували, що це бутафорія, хоча
й костюмчики без лацканів, і зачіски!!! А потім сприймали вже як анекдот:
четверо приятелів вирішили створити групу, наївно вважаючи, що гітарні муляжі,
схожі піджаки, сценічна поза – запорука успіху. Вони взагалі не вміли грати! Ні
на чому!

А
ось ми хотіли грати. Ми не робили фотографій, ми лабали. Здирали партії
бас-гітари, ще самовідданіше закохувалися в Пола Маккартні, підбирали акорди,
списували по рядку англійські тексти й щиро дивувалися, чому в нас воно ТАК не
звучить. А як може звучати самопальна електрогітара, увіткнена в убитий
кіношний підсилювач із перемотаним динаміком та дірявим дифузором? Як «Хофнерр»
і «Маршалл»? Як «Фендер»? Та не це було головним. Ми репетирували в залі Палацу
піонерів, а внизу на вулиці, посеред зими, стояв натовп, слухав і не хотів
розходитися. Ось у чому кайф. А ми, підзаряджені кількома пляшечками «Білого
міцного», співали, як ангели, і це було незрівнянно крутіше за будь-які
кіловати, саунди й тим більше бутафорські фото.

Моєю
першою справжньою гітарою стала ленінградська, дека якої мала два скрипкових
прорізи, з жовто-коричневим лаком і заводським квадратним звукознімачем,
прикрученим під струнами. На такій гітарі грав десятикласник Паша, коли я був
на кілька років молодшим за нього. Нічого фірмового він не видавав, але те, що
міг читати акорди з нотного аркуша, вражало. А в нас у класі рвав пошарпану
чернігівську гітару Йося. Хтось із друзів натягував йому на вухо заховану десь
на потилиці довгу волосину, і це наочно демонструвало його причетність до
рок-н-ролу. До того ж це було другою перевагою Йосі, бо першою стали
розкльошені штани. Проте на той час ця перевага втратила актуальність: після чергового
пізнього приходу Йосю жорстоко покарав розгніваний підхмелений тато. Штани, що
приречено гойднули широкими холошами, кинули на товстенну колоду для рубання
дров і одним махом сокири перетворили на шорти. А щодо гітарного мистецтва
рішення ухвалили просто – я позичив на два дні гітару, вивчив намальовані на
аркушику чотири акорди й наступного дня вже акомпанував простяцьку народну
мелодію «Полюшко-поле». Пальці пекли жахливо, кожні п’ять хвилин я притискував
їх до замерзлого вікна й знову брався за 
мідні струни. Мелодію наступної пісні підібрав уже сам, а через тиждень,
піднапружившись, купив в універмазі бордову семиструнку, програв кілька
мелодій, а потім викинув зайву басову струну, переладнав на
«мі-сі-соль-ре-ля-мі» й заспівав свою першу пісню. Про любов, яка заклично
чекала десь попереду.

Продовження
в наступному числі