Діти шістдесятих. Трохи ностальгії

210

Продовження. Початок у ч.ч. 14-15.

 

ДЮК

Із Житомира до Києва рукою
подати – трохи більше ста двадцяти кілометрів. У ситий брежнєвський застій ми
іноді могли дозволити собі, розкинувшись на сидінні старої двадцять першої
«волги», змотатися на вечерю до столиці за три карбованці з носа. Попутка обходилася
в карбованець. Послухати заокеанський джаз захотіла переважна більшість нашої
компанії. Природно, ніяке таксі не могло вмістити всіх охочих, і тому вирішили
зафрактувати автобус. І ось одного разу, прекрасного осіннього дня, ми вирушили
до Києва на концерт оркестру Дюка Елінгтона. Особливо хвилювало те, що побачимо
справжніх музикантів зі Штатів, хай це не найулюбленіша музика, а якась інша,
але все-таки вона ФІРМОВА. Від цього гучніше билося серце й перехоплювало
подих. Для периферії СРСР, на якій ми жили, це стало подією фантастичного
значення, тому й настрій був відповідний. Не обійшлося без кількох ящиків пива
й вина, гітари, анекдотів… Київський Палац спорту вразив не тільки масштабністю
заходу, а й наявністю квитків. Я вперше був у залі такої величини. На сцені
стояло кілька рядів закритих білих пюпітрів з яскраво-червоними автографами
Дюка. Над головою роївся нескінченний шум голосів і руху публіки. Але з’явилися
музиканти, і в простір полилася музика. Це було якесь дивовижне відкриття, що
тривало незвичайно довго, світ нових звуків і рухів, що народжувалися перед
очима. Я сидів, утиснувшись у крісло, і раптом абсолютно чітко зрозумів, що
досконалість не має меж. Усвідомив, що як би не любив «Чикаґо», його випередить
щось ще досконаліше, й кінця- краю цьому не буде. І не варто засмучуватись або
сумувати з цього приводу, як і за «бітлами», котрі нещодавно розпалися. Життя
нескінченне й прекрасне, по ньому таємничо та ритуально тягнувся «Караван», і
чорний високий Дюк Елінгтон довгими пальцями видобував із рояля досі невідомі
звуки, що так чудово поєднувалися …

У фіналі концерту музиканти
вийшли на поклін. Вони підходили до краю сцени, кланялися, усміхались. А потім
прямо в натовп, який загатив проходи, полетіли маленькі білі кружечки. Це були
фірмові значки Елінгтона! Їх просто розкидали, як селяни вручну засівають поле.
Люди шаленіли! Мій приятель Ронсон опинився в зоні «засівання», але навіть не
встиг нахилитися. Натовп змив його, як соломинку. Я схопив Ронсона за рукав і
потягнув убік. Щось скеровувало. Ми прослизнули на сцену, тим більше, що ніхто
не звертав на нас уваги – навколо точилася відчайдушна битва за дармові значки.
Ера пануючого дефіциту! За сценою довго блукали якимись лабіринтами, доки,
нарешті, випірнули на відкритий майданчик. Зліва, вгорі, на рівні другого
поверху, був вихід. Звідти донизу вели непоказні металеві сходи. Внутрішній
голос прошепотів: біля мети. Цієї ж миті ззаду з’явилися молоді люди в
однакових чорних костюмах і по-міліцейському ненав’язливо почали цікавитися,
чим ми займаємось і як тут опинилися. Подальший хід подій неважко передбачити,
але від негайної депортації нас урятував… сам Дюк. Угорі заговорили
англійською, розчинилися двері, і сходами в оточенні музикантів і адміністрації
почав спускатися містер Елінгтон. Нам дали спокій, тим більше, що поряд
метушилися журналісти й фотографи. Дюк Елінгтон, у довгому ворсистому пальті та
якихось незрозумілих гетрах, був неймовірно фірмовий і водночас приголомшливо
простий та доступний. Крім того, він прямував до нас! Я подав йому програмку
концерту. Поки Дюк колами креслив на своєму портреті автограф (до речі, такий
самий, як на пюпітрах і значках), я намагався незграбною англійською висловити
своє захоплення. Розтягуючи цю карколомну словесну абракадабру, раптом
зауважив, що метр якось дивно подивився на Ронсона, чий погляд гіпнотично
впирався під елінгтонівську пахву. Звідти стирчав товстий журнал з історії
американського джазу. Метр перехопив цей погляд, а потім щедрим жестом
простягнув журнал Ронсонові. Усі були вбиті. Інстинкт виживання підказав –
треба робити ноги! Ми вискочили першими. Біля службового входу стояв автобус.
Поряд нікого. Не вірячи своєму щастю, Ронсон застиг, стискаючи джазовий раритет
і мружачись від задоволення. У автобус піднявся хтось із оркестру,  здається, трубач, усівся біля вікна,
подивився на нас, потім підвівся, відсунув кватирку й шбурнув жменю значків. Ми
приголомшено дивилися під ноги, на цей банальний тротуар, що раптом
перетворився на казкову галявину. Я встиг підняти один, два, три. Четвертий
значок у мене вже виривали з пальців. Звідки взявся цей табун дикунів, я не
знаю, але вони відразу ж  улаштували
колотнечу. Досі не можу зрозуміти, навіщо викручувати пальці, відбираючи
значок, коли навколо значків цих не менше десятка, бери – не хочу!? Тут я
побачив, що натовп затирає Ронсона.

– Атас! Линяймо!

– Я значок хочу!

– Я дам тобі свій!

Так Ронсон став іще й
власником круглого блискучого значка, де на білому фоні виднілися блакитні
букви USA, а зверху вогненний підпис легендарного джазмена Дюка Елінгтона.
Значки, що залишились, я роздарував друзям, а програмка з «живим» автографом
музиканта безслідно пропала – кошмарна втрата! Що з подарунків долі залишилось
у Ронсона, не знаю. Багато років тому він виїхав. Тепер живе в Австралії…

 

«Ж»

Унікальний пам’ятник
совковості кінця 70-х – металева гітара. Вона – дивовижне поєднання того, що не
можна поєднати. Створена як музичний інструмент, таким не була, бо не тримала
лад і не звучала. Знавець радянського електрогітарного драйву Антон Максимов репрезентує
її в Інтернеті так: « Корпус восьмикутної форми, що надзвичайно інтриґує, із
рельєфно виведеною величезною літерою «Ж», що нібито мала нагадувати гордому
власникові цієї смертельної зброї про його виробника – Житомирську фабрику
музичних інструментів. На ярлику всередині гітари зображено якогось крутого
хлопця, одягненого в чорний костюм – схоже , хтось із «бітлів» – який, треба
думати, мріяв полабати на цьому знарядді. Найкраще в «Ж» (не знаю точної назви
цієї моделі, тому надалі йменуватиму її просто «Ж») – матеріал, із якого
зроблено корпус. Це алюміній, просто товстий лист чистого незабарвленого
алюмінію, зігнутого у формі… м-м-м… ну… гітари. Цікаво, хто був тим злим
генієм, якому вдалося просунути ідею випуску алюмінієвих гітар, в одному з
найбільш лісових регіонів України?»

Гітарну деку виготовляли,
здається, не з алюмінію, найімовірніше, із жерсті, вкритої молотковою емаллю
(професійне визначення інженера Звіра). Що стосується появи цього
диво-інструмента, то це, мабуть, своєрідне ноу-хау радянського зразка –
впровадити у виробництво універсальний проект домашньо-туристського
музінструмента, щоб і на дивані, і біля ватри можна було поспівати романтичне:
«…а я єду за туманом, за туманом і за запахом тайгі…» Я розглядав у
магазині дивний восьмигранник і намагався знайти йому раціональне застосування.
Пограти не дали, продавчиня осудливо похитала головою й відібрала інструмент.

– Вам би тільки
потринькати!

– А що ж на цій каструлі ще
робити?

– Ти подивися на нього!
Каструля… Сам ти каструля!

Не вдаючись до полеміки, я
з превеликим подивом знайшов на вітрині ще одну версію цього інструмента: на
металевій деці гордо стирчала ручка регулювання гучності, а це означало, що
гітара – електрична! Нині такий інструмент, без сумніву, раритет. Рідкісний
екземпляр Антон Максимов знайшов у групі «ВВ» і ретельно його дослідив: «Кнопка
регулювання гучності звуку свідчила про те, що «Ж» – не просто акустична
гітара, а електрична. Слава Богу, я не чув її звучання з підсилювачем, однак
унизу є 5DIN five-pin output jack, котрий підходить для того, щоби під’єднати
«Ж» до будь-якого радянського підсилювача. Усе-таки звуки, що виходили з
непід’єднанної «Ж», також надзвичайні – уявіть собі диявола, котрий катує
компанію волаючих грішників у величезному відрі, і ви зрозумієте, як це звучить
насправді. Я думаю, вона чудово підійшла б справжнім норвезьким виконавцям
блек-металу, оскільки звукова палітра насправді бескомпромісно зловісна, не
кажучи вже про зовнішний вигляд. Але все ж корпус не єдина привабливість «Ж» –
гриф також чудове досягнення. Вражає те, що він зроблений не з алюмінію чи
чавуну, а з найзвичайнісінького дерева невідомої породи …»

 

Продовження в наступному
числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!