Продовження.
Початок у ч.ч. 14-16.
ЗІРКА МАРКСИЗМУ
Дуже дивно нині сприймати обов’язковість вивчення марксизму-ленінізму! А
цей курс входив у програми вишів усієї тодішньої країни, незалежно від
спеціалізації і майбутньої професійної діяльності. Вивчення азів ленінізму
займало не один рік: спочатку – історія КПРС, потім – політекономія, науковий
атеїзм та не менш науковий комунізм. Підсумок – державний іспит. Політичні
трактати, всесоюзні дослідницькі інститути, дисертації, підручники, сотні тонн
макулатури – як паперової, так і розумової. Це скільки ж професорів і доцентів
бродило по аудиторіях та кафедрах, завантажуючи наші голови псевдонауковими
вишукуваннями маревних ідей про гегемонію пролетаріату і безкомпромісну класову
боротьбу! Цікаво, ким вони стали після скасування обов’язковості марксизму?
Напевно, фахівці з так званого наукового атеїзму почали викладати історію
релігії, а сумнівна політекономія соціалізму, що канув у небуття, перевтілилася
на куди реальнішу політекономію капіталізму. Політика – спадкова повія з
невинною посмішкою.
В інституті історію КПРС читав доцент Москвін. Обговорювати актуальність
цього предмета тоді й на гадку не спадало – вивчали те, що викладали; про
дисидентів долинало щось дуже далеке, уривчасте й лайливе, сприймане
безпредметно, як, скажімо, природні катаклізми у доісторичну епоху. Сивочолий
Москвін, загалом цілком симпатична людина, послідовно оповідав про героїчні
звершення рідної компартії, а ми, у свою чергу, старанно все це конспектували.
Ніхто, звісно, не говорив про поголовний тоталітаризм, голодомори, Гулаги та
інші етапи діяльності славної партії – весь цей жах вихлюпнувся значно пізніше.
А поки що ми, молоді люди свого часу, пізнавали його ідеологію, залишаючись при
цьому радісними і щасливими. Напевне, саме в молодості секрет або формула щастя
– дивно сприймати розповіді старших людей про щасливі роки життя, коли гриміла
війна, коли панував голод. Як можна було радіти, якщо у тебе ні тепла, ні даху,
на руках четверо дітей, немає одягу, їжі; ти повзеш в уральську евакуацію у
переповненій теплушці, щодня по кілька разів бомбардування, з чоловіком
попрощалась у перші години війни і, як виявилося, назавжди. А було це з моєю
бабусею Дунею, одна з дітей – чотирнадцятирічна Ліда, моя майбутня мама. І
згадували вони про все це без гіркоти й досади, з якимсь теплом, бо поруч були
добрі й сильні люди, готові допомогти, бо щиро вірили в світле, добре, бо всіх
об’єднували горе й любов.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сторінку за сторінкою на лекціях гортали історію великої країни, історію
наскрізь фальшиву, сто разів переписану на ідейне замовлення. Я не був
критичним аналітиком марксистських концепцій, висловлюване фіксував без зусиль,
для власного спокою кілька разів навіть виступив на семінарах, і викладач
Москвін сприйняв мене вельми позитивно. Наближалася перша сесія в моєму
студентському житті. Паралельно з нею наближалося й весілля мого брата Павла.
Не скажу, щоби братове одруження потребувало від мене якоїсь посиленої
підготовки, але бажання розслабитися, звичайно ж, було. Апогей настав за день
до іспиту. Весільне гуляння видалося солідним. На здачу іспиту з історії КПРС я
прийшов у штормовому стані наростаючого бодуна. Боротися перевіреним народним
способом, тобто пропустивши рятівні сто грамів, ніяк не можна – від мого
дихання спалахували б предмети. Я похмуро сидів за столом і незрячими очима
перебирав питання екзаменаційного білета. Усі вони стосувалися ленінських
робіт. Якби мені «попався» якийсь з’їзд, ну, наприклад, той, на котрому
оголосили колективізацію, можна було б відповідно пофантазувати, розвинути
тему, прибрехати – адже й так там до грома брехні! А що фантазувати з приводу
«Імперіалізму та емпіріокритицизму», жодного разу його не читаючи? Більшого
фантазера, ніж Ілліч, не знайти! Або його робота «Краще менше, але краще».
Можна було б проілюструвати щось на зразок: краще, щоб грошей було менше, але грошей інших – американського
народу. Проте навряд чи це сподобалося б доцентові Москвіну. До нього саме
зайшов колега, який приймав аналогічний іспит у сусідній аудиторії, й вони тихо
розмовляли, поки ми готувалися відповідати.
– Ну гаразд, Костянтине, піду до своїх, – звернувся він до Москвіна, але
той притримав його рукою, і, вказавши на мене, значуще мовив:
– Побудь, зараз відповідатиме моя «зірка».
Не знаю, яке світло я випромінював, але за великим рахунком говорити було
нічого. Після напівзв’язного тексту навколо першого питання викладач-колега
тактовно вийшов. Москвін не заперечував. Він сумно дивився на мене, з кожною
миттю дедалі виразніше розуміючи, що сходження новоявленої «зірки марксизму» не
відбулося. Та хай… Трапляється. То була моя перша неузгодженість із
марксизмом. А попереду чекали інші.
Педагогічна робота занесла мене в Боворовську середню школу, що кілометрів
за тридцять від Тернополя, куди я щодня вирушав на розбитих «ПАЗиках» або
блукаючих попутках. Щоби процес засвоєння «великого й могутнього» став
цивілізованішим, я з власної ініціативи облаштував кабінет російської мови:
дизайн, креслення меблів, стенди й так далі. Як на ті часи, вийшло непогано.
Мене навіть нагородили іменним годинником «Зоря» – подія взагалі немислима!
Крім того, я дізнався, що з числа працівників розумового фронту формують
туристичну групу для поїздки до Італії й Марокко. Нагадаю – на подвір’ї стояв
рік 1979-й, безпросвітно радянський. Мій закордонний паспорт був невинно
чистим, не заплямованим ніякими іноземними візами, а країну Італію, один зі
світових оплотів капіталізму, пересічні громадяни сприймали як нині, скажімо,
Марс. Чи, на крайній випадок, Місяць. Особливих надій на здійснення такого
фантастичного проекту не мав, але як переможець соцзмагання заявку подав. Потім
почав оформляти папери. Їх громадилося дедалі більше. Серед найпотішніших –
анкета з енною кількістю каверзних запитань на зразок: «Перебували ви або ваші
родичі в троцькістських організаціях?», «Чи були ви в полоні?». До троцькістів
я аж ніяк належати не міг, у полоні
бувати не доводилося ( хіба що в полоні ілюзій щодо розвинутого
соціалізму).
Паралельно з італійським прожектом виник інший рух. Якось на великій
перерві до мене підійшов історик, який очолював нечисленну парторганізацію
школи, і, відкликавши вбік, таємниче повідомив:
– Прийняли в партію трьох колгоспників, отже, буде вакансія на одного
інтеліґента. Для тебе це рідкісний випадок, рекомендації дамо.
Відкривалася дорога у велике світле партійне майбутнє. У селі завжди в щось
можна вступити: у канаву, в коров’ячі «коржики», в партію…
Мабуть, на небесах мені судилося побувати в Римі, бо обставини, немов хвилі
долі, невблаганно наближали до дати вильоту. Вже відбулася співбесіда з
безликим товаришем із КДБ, рядженим у вчителя Новосілківської школи Шумського
району. Товариш заклинав ніде за межами Батьківщини не називати одне одного
повним ім’ям й жодного слова про професію. А про місце роботи Боже борони
навіть подумати! Досі не втямаю, в чому була фішка для ФБР, якщо би вони
усе-таки дізналися, що я – не Петро чи Василь, а Сергій і, що найшпигунське,
вчитель Боровської середньої школи Микулинецького району Тернопільської
області! НАТО здалося би без жодного пострілу!
Почалося збирання валіз, у повітрі відчувався п’янкий запах
капіталістичного закордону. Напередодні від’їзду до мене підлетів доброзичливий
історик і радісно потиснув руку.
– Твою кандидатуру затвердили. Через тиждень засідання парткому.
Прийматимемо.
– Я їду до Італії. Через тиждень буду в Римі або десь в Африці, у Марокко…
– Яка Італія, яка Африка!? Ти що, збожеволів? Від цього треба негайно
відмовитися! Через тиждень – партком!
Останнє слово було сказане з
інтонацією, що означала: країни, кращої за ПАРТКОМ, просто не існує. Я не
поділяв цю точку зору, тому й відлетів до Риму. Всупереч здоровому глузду
радянського гомосапієнса, але зі скаженою радістю пізнавати світ, бути вільним,
щасливим та відірваним від землі.
Продовження
в наступному числі.