Діти шістдесятих. Трохи ностальгії

189

Продовження. Початок у ч.ч. 14 – 17.

 

RUSSO TURISTO

Вилітали з Москви. Два дні
жили в якомусь туристичному комплексі з хрущовських п’ятиповерхівок із
загальним душем на поверсі. Було, мабуть, передбачено, що за цей час туристи
більше дізнаються одне про одного, а компетентні товариші подивляться, хто чим
дихає. Я відразу здружився з тезкою, Сергієм Прилукіним зі Збаража.
Довговолосий, кучерявий, чорні окуляри, шкіряна сумка через плече… На мій
пароль «Бітлз» Сергій відповів «Пінк Флойд», і все відразу стало на свої місця.
Першого дня зависли в Третьяковці, а наступного відправилися на концерт
ленінградського диксиленду. Дорогою вимокли до нитки – злива вибухнула
несподівано й аґресивно – літня амуніція не врятувала.

День вильоту. Візитна
картка аеропорту – реклама по-совєтські. «Літайте літаками Аерофлоту». А що,
можемо літати іншими?

Шеренгою вишикувалися до
митного огляду, і я вперше спостерігав, як пильна радянська варта шмонала
бідного італійця, вивертаючи вміст його валіз. Принизливе видовище. З тугою
уявляли, що те саме чинитимуть і з нами, та раптом з’явився офіцер у синій
формі, уточнив номер нашого рейсу і скомандував:

– Ви запізнюєтеся на посадку!
Пропустіть їх!

Італійця з розореним
багажем відсунули вбік, а ми вервечкою потяглися до літака. Зліт, перепад тиску
добили остаточно; нежить не дозволила насолодитися сервісом рідного
«Аерофлоту», навіть запропоноване червоне вино сприймалося без смаку й запаху.
Усі припали до ілюмінаторів, щоби зримо відчути перетин непереборних досі
кордонів, але внизу клубочилися хмари, здавалося, ми зависли над неосяжною
сніговою рівниною, якої немає ні кінця, ні краю…

Посадка – завжди хвилююча
подія, проте найбільше вражав не стільки факт приземлення, скільки його місце:
аеропорт Леонардо да Вінчі. Минаючи будівлю аеропорту, відчув себе персонажем
італійського кінематографа: на виході стояли карабінери з автоматами, з усіх
боків простягалися руки, і десятки голосів навперебій кричали: «Таксі! Таксі,
синьйоре, таксі!»

Нашим таксі виявився
великий комфортабельний автобус, нестерпно чистий, із приємною велюровою
обивкою. Шофер у костюмі й краватці, ґалантність немислима: валізи укладає,
руку пані подає… Пані схвильовані, не знають, як реагувати: чи то дякувати, чи
відмовитися від цих аристократичних звичок. Далі більше. Наш ґід, вельми
симпатична, стильно одягнена Ганна (колишня співвітчизниця, живе в Голландії!!)
радісно повідомляє: нам неймовірно поталанило, ми під опікою дуже солідної
туристичної аґенції «Франко Россо» (увесь 1979-й рік обслуговуватиме радянських
туристів, оскільки виборола право на туристичний сервіс Олімпійських ігор у
Москві). Відповідно починають дарувати, кожному дістається тека (безкоштовно!)
всіляких цікавих дрібниць: маршрут на дванадцять днів (крейдований папір,
вензелі), обкладинка для записника, брелок для ключів, ручка, путівник по Риму,
набір із голками, різноколірними нитками й ґудзиками (треба ж!), виблискуючі
буклети – все небаченої краси і з фірмовим знаком «Франко Россо».

Римська дециметрія – так
навмання спливає десяток місць і подій, що запам’яталися…     

1. Готель «Мир та спокій».
Високі стелі, скляні двері, незвичні дерев’яні жалюзі. Нескінченно довгий
балкон із виходами суміжних номерів, де можна, скажімо, познайомитися зі
шведом, який легко запрезентує пляшку невідомої «Смірноффської» та пачку
«Мальборо». Повії на розі протилежної вулиці. Швед виявляється «голубим» і
робить недвозначні натяки…

2. Площа Республіки вражає
розмірами. Велична колонада, королівський кінний пам’ятник, високий будинок із
глухою стіною і самотнім балконом. Із нього промовляв дуче Муссоліні.

3. Макарони, що подаються
тричі на день як салати і гарніри – з м’ясом, овочами, фруктами, в супі, у
соусах, із начинками, всіх форм та варіацій…

4. Історична вулиця.
Бруківка, якою простували на коронацію всі римські імператори. Дивно ступати по
камінні, що пам’ятає кроки Юлія Цезаря, Калігули, Нерона…

5. Фонтани, де хлюпаються
діти та голуби. Чарівні моторолери, що виникають нізвідки, із відкидними
бортами, забитими холодною «Кока-колою», невідомим «Швепсом». Ми їх, звісно, не
помічаємо – треба економити. Мармурові ніші, численні фонтанчики, з них можна
безплатно пити (ура!).     

6. Колізей. Величезний, із
круглою ареною. Підлоги нема, видно коридори, якими йшли вмирати гладіатори.
Кам’яні сходинки, що ведуть до амфітеатру. Ноги зісковзують у заглиблення,
котрі продовбали у мармурі мільйони кроків мільйонів людей. На підошвах пил
сторіч…

7. Вечір. Пішохідна площа
заповнена вогнями і молодими людьми. Всі розслаблено доброзичливі. Двоє
студентів грають на гітарах і співають «бітлів». У гітарний чохол летять ліри,
марки, долари… Ми додаємо «троячку». Закінчивши співати, вони збирають гроші,
відчиняють багажник блискучої «Лянчи», кладуть гітари, прихоплюють дівчат і…

8. Ватикан. Собор святого
Петра. Фантастична скульптура Матвія. Спостерігаю, як під мармуровою шкірою
пульсує кров. Сікстинська капела – місце, де вибирають Папу. Стіну замуровують,
втрачається зв’язок із зовнішнім світом, доки кардинали не виберуть понтифіка.
Фронтон і стеля (більше квадратного кілометра!) – Мікеланджело…

9. Профілактична
сексін’єкція. Маленький затишний кінотеатр, реклама зі спокусливою блондинкою,
нема застереження «Дітям до 16 заборонено». Удвох із Прилукіним шифруємось і
по-шпигунськи проникаємо у темний кінозал. Краєм ока помічаємо ще двох із нашої
групи. Ніхто нікого нібито не впізнає. Фільм примітивний – тупий набір ліжкових
сцен. Несподівано закрадається думка щодо переваг вітчизняного кінематографа…

10. Піза. Дряпаємося на
унікальну пам’ятку – критично нахилену вежу. Вигляд на місто з висоти пташиного
польоту. Навпроти – красивий собор Святої Марії та Квітки. У соборі легендарна
люстра, спостерігаючи за коливаннями якої, великий Галілео відкрив обертання
Землі. Сиджу на лаві Галілея…

Не знаю, звідки взявся міф
про фанатичне всесвітнє захоплення російською горілкою: чи то чергова вигадка
радянської пропаганди, чи то свята наївність вічно невиїзних співвітчизників.
Хоч як би там було, але горілкою затарились усі. На наші потреби, сувеніри та
покупки виділили аж по 15(!) доларів (саме на цю суму дозволено обмін рублів і,
відповідно, вивезення), тому на горілку покладали великі надії. Перша ж спроба
прилаштувати пляшку «Столичної» у довколишньому барі зазнала повного фіаско.
Там такий вибір напоїв, що я зі своєю півлітрівкою виглядав круглим дурнем.
Думаю, багато, хто пролетів так само. Отже, коли оголосили, що прощальна вечеря
у Флоренції відбуватиметься в окремій залі, в святковій обстановці, й готують
якийсь сюрприз, ми вирішили виставити нереалізовану горілку. Позаду Ватикан,
римський Колізей, Пантеон, флорентійська галерея Уффіци, Пізанська вежа – є що
пригадати.

Перед сьомою годиною вечора
в холі готелю «Байрон» почав збиратися народ. Фізрук із Чорткова засмучувався:
«Що за нюх у цих макаронників, хоч де б я з’явився – вміють вираховувати нашого
брата!» Поглядаючи на нього, хтось співчутливо кивав, хтось іронічно
посміхався: кремпленові штани незрозумілого кольору, вилинялі шкарпетки, сандалети
зі шкірозамінника, скуйовджене волосся… Я не міг стриматися від епіграми:

…майка з сюжетом «слон та
моська»,

в очах усмішка, в руках
авоська,

ніяк не очуняє від конфузу:

«Звідки їм знати, що я з
Союзу?»

Йому, зрозуміло, не
зачитував, тим більше, що той ніяк не міг заспокоїтися.

– Зайшов до магазину, а два
італійці відразу: «Руссо туристо!» – і на мене пальцем. «От шпигуни!» –
закінчив колега і плюнув побіч урни, схожої на антикваріат.

У активі фізрука було дві
пляшки «Зубрівки». Не змовляючись, увесь наш гурт виставляв на красиво
сервірований середньовічний стіл гордість своєї Батьківщини – «Московську» та
«Столичну» стандартного зразка. Інколи траплялась обкомівська «Посольська» з
кришечкою, що загвинчувалася. Обіцяний італійський сюрприз полягав у
наступному: ми були першими руськими ( всіх туристів із СРСР тут іменували
«руссо»), які зупинились у цьому готелі з часів Федора Достоєвського, тому нам
накрили музейний стіл у окремій залі з могутнім кам’яним склепінням і – як знак
особливої уваги! – вирішили пригостити сортовим вином із льохів Тоскани. Треба
було бачити обличчя офіціантів, котрі врочисто принесли кілька сюрпризних
пляшок і… не знайшли їм місця! Наша група налічувала чотири десятки людей, тож
нескладно здогадатися, що на білосніжній скатертині гордо вишикувалося чотири
ящики горілки; закуски й харчі між ними нагадували острівці чахлої рослинності
у пісках Каракум. Почесне центральне місце зайняв керівник групи, другий
секретар Зборівського райкому компартії Василь Йосипович, який подорожував
Італією з бордовою сіткою-авоською. З неї на всі боки стирчали дерев’яні ложки,
сопілки, свистки, різьблені тарілі, якісь рушники з вишитим орнаментом і важко
вгадуваним портретом Кобзаря. Повісивши на полірований набалдашник у формі
корони заповітну сіточку, він витягнув звідти замасковану пляшчину із затичкою
і по-змовницьки підморгнув вчителеві з Шумського району (дивному педагогові з
пильним поглядом і військовою виправкою) – той сидів поруч. Дрібні чарки
скасовано, горілка полилася відразу в келихи, призначені для мінеральної води.
Настрій поліпшувався відповідно до прийнятого на груди. Після третього келиха,
випитого, як ведеться, за жінок, до слова запросили керівника.

– Товариші! Хочу подякувати
нашим італійським друзям за гостинність і подарувати їм сувеніри.

 

Продовження у наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!