Діти шістдесятих. Трохи ностальгії

Поки Ганна переводила спіч адміністраторові  готелю і красеневі-шоферові Армаріо, Василь Йосипович витягнув  із сіточки  різьблену сопілку,  маючи намір вручити її приймаючій стороні. Але тут його наздогнала  нова ідея, і він зажадав: «Викличіть кухаря!».

Продовження. Початок у ч.ч. 14 – 18

Поки Ганна переводила спіч
адміністраторові  готелю і
красеневі-шоферові Армаріо, Василь Йосипович витягнув  із сіточки 
різьблену сопілку,  маючи намір
вручити її приймаючій стороні. Але тут його наздогнала  нова ідея, і він зажадав: «Викличіть
кухаря!».  Італійці заметушилися, почали
слізно  вмовляти  не робити цього. Вони були не на жарт
стривожені, й лише  наша  сторона столу розуміла,  чому: в італійському ресторані кухаря викликають
тільки з однієї причини – продемонструвати невідомо чию волосину в супі або
обуритися його огидним смаком. Це автоматично провокує скандал  і передбачає звільнення. Але наш керівник не
переймався   такими примхами
капіталістичного громадського харчування і твердо стояв на своєму:

– Приведіть кухаря! 

Ще ніколи не  бачив такої переляканої дорослої людини!
Він  стояв  перед 
нами, нервово мнучи  складки
довгого фартуха,  і   щось 
намагався  з’ясувати з адміністратором.
Його відрекомендували: Антоніо. Василь Йосипович задоволено мотнув головою,
відкоркував штоф і по самі вінця наповнив два фужери.            

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

– Товариші! Прошу всіх
налити!

Один фужер підняв сам,
інший простягнув сполотнілому кухареві й продовжив:

– Пропоную випити за
простих італійців, які своєю працею дали нам змогу змістовно відпочивати у
цій  країні. За працівників кухні, які
вміють готувати такі смачні макарони! Давайте й ми пригостимо товариша Антонія,
наших хазяїв, нехай відчують вітер українських ланів!

Вітер українських
ланів  війнув  відмінним перваком. Кухар  зацьковано косив очима то на  тостуючого, то на гігантський келих, із
якого  проливалася невідома рідина з
пекельним запахом та стручком червоного перцю. Секретар райкому чокнувся з  кухарем і, 
крякнувши, почав розмірено заковтувати 
вміст фужера.  Такого видовища
Антоніо, мабуть, ще не бачив, але найстрашніше було попереду – в нього у руці
тремтіла трьохсотграмова склянка, що сльозилась, і яку належало випорожнити
саме йому. Останню спробу порятунку випередила перекладачка Ганна. Покрутивши
пальцем біля скроні й кинувши в наш  бік
красномовний жест, вона  винесла вердикт:
«Руссо туристо!», а  потім   додала 
ще кілька латинських слів, зрозумілих без перекладу, – треба пити!  Повне обличчя кухаря набуло кольору його ж
ковпака, горло забилося у конвульсіях, побігли сльози. Публіка,  легко спорожнивши свій посуд, підтримала
Антонія, радісно скандуючи: «Пий до дна!  
Пий до дна!»

Кулінара, який відразу
осоловів, відводили, взявши під руки. Він не дуже розумів, що з ним
відбувається, але скутість зникла. Навіть 
спробував усміхнутися, втихомирений, із затиснутими   у кулаках 
дерев’яними  ложками  і 
розписною  таріллю.

Вечірка набирала обертів.
Тости летіли один за одним, антракт  не
було передбачено. Закурили. Ожили вентилятори. Розчервонілі обличчя, регіт і
гул голосів, піджаки, що криво висіли на  
стільцях, брудні виделки, зім’яті серветки  – 
бракувало хіба що чиєїсь фізіономії в блюді з салатом «олів’є».
Атмосфера дивним чином нагадала  рідні
пенати, і всі  дружно затягнули: «Ой, чий
то кінь стоїть, що й біла гривонька, сподобалась мені, сподобалась мені тая
дівчи-и-нонька…». Я, між іншим, скептично ставлюся до п’яних застільних співів,
але на хвилі загального піднесення теж 
відважно підтягував другим голосом. Пісня клубочилася під арочними
склепіннями, що пам’ятали ще часи інквізиції, а тепер приголомшено споглядали
на досі невідомих посланців СРСР. Не знаю, чи  
підспівував укладений на обробний стіл кухар Антоніо, але в думках він,
безсумнівно, був із нами. Фінал пісні оздобили бурхливі оплески. Котилися вони
від входу, вщент заповненого    гостями з
суміжних залів. Їхні обличчя випромінювали захоплення. Ми негайно затягнули «Ой
чорна  я, си чорна», що зірвало скажені
овації й вигуки «браво!» Тамадуючий Іван Йосипович висловив нову ініціативу:

– Товариші! А чи не
запросити до нашого столу цих людей, які щойно так щиро нас підтримали? Прошу
всіх налити!

Через п’ятнадцять хвилин
пісня «Підманула, підвела» лунала вже з вельми помітним  іноземним акцентом. Захоплення пенсіонерів із
далекої Пенсильванії, Арізони і Баварії не мало кордонів: вони прожили довге
трудове життя і  аж тепер, відпочиваючи в
Італії, вперше відчули, що то таке – 
гуляти по-справжньому. За півгодини наших гостей   остаточно захлеснуло цунамі  «Української з перцем» та «Житомирської на
бруньках». Вони нагадували викинутих на берег риб, які безпорадно  видмухують міхурі англійських та німецьких
слів.

Тим часом банкет розвивався
по наростаючій, надійшла пропозиція випити за друге дихання. Перекладачка
Ганна, розчервонівшись, чесно зізналася, що нарешті відчула себе вдома, і, з
подачі загадкового вчителя з Шумська, 
вперше завагалася, чи правильно зробила, вийшовши заміж за голландця і
змінивши Кривий Ріг на Амстердам. У черговий раз запропонували випити за
жіноцтво, але з обмовкою: за пані, які вірують у відпущення гріхів. Метафора
тосту крилась ось у чому: перший італійський ранок – відвідини Ватикану.
Монументальний собор св. Петра (найбільший купол у світі!) вражав. Ґід, що
висвітлював історію   святого місця, показав
на скромні ковані ґрати у бічній частині храму і відкрив таємницю: саме через
ці двері Папа Римський інкогніто проникає до собору, вони освячені, досить  торкнутися  
ґрат  –  і гріхів як не було. Не чекаючи на
закінчення  розповіді, жінки наввипередки
понеслись до заповітних дверей. Цікаво було б цього моменту зазирнути в їхні
спогади…

Кумир дам, водій Армаріо, в
ідеальному костюмі, більше схожий на кіноартиста (у когось він асоціювався з
Марчелло Мастрояні, іншим  більше
нагадував Адріано Челентано), встав і попросив уваги. Навіть мова його
зачаровувала (господи, звідки беруться такі водії?!). У перекладі це означало:
такої команди він ще не зустрічав, він у захопленні; хоча туристична програма
вичерпана, запрошує нас відвідати найвищу точку, звідки відкривається
панорама   нічної Флоренції; платити  не треба – 
це його власна ініціатива. Ми з подивом спостерігали, як усе недоїдене і
недопите акуратно пакують  у  плетені корзини й укладають в автобусі.
Армаріо презентував ще й музичний сюрприз: спеціально для нас він купив касету
з італійськими піснями. Ми погойдувались у кріслах, хтось почав легку
«поліровку» тосканським вином, про яке нарешті згадали, а в салоні,
покресленому вогнями блискучих вулиць, оксамитовий баритон ностальгічно співав:
«Арі-веде-рче, Рома…»

Чи треба говорити, що
сталося на оглядовому майданчику, куди нас люб’язно доставив Армаріо?
Художники, які виставили пейзажі на продаж, дуже скоро нетвердими язиками
почали вчитися говорити українською, а група з невідомої країни настільки близько
поріднилась з продукцією радянської лікеро-горілчаної промисловості, що  спробувала виїхати нашим автобусом, дуже
дивуючись із протестів  і нашого бажання
зайняти власні місця на рідних велюрових сидушках. Внизу заклично розкинулася
гола Флоренція з річкою, мостами епохи відродження, куполами й черепицею,
посрібленою століттями, музеями, замками та іншими дивами, про які марно
розповідати, –  це треба бачити!

 

Закінчення в наступному числі